Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.29
18:06
Був на лови вийшов кіт,
заховався, хитрий, під
широченним лопухом,
роздивляється кругом:
де горобчики сідають,
і як миші сновигають.
заховався, хитрий, під
широченним лопухом,
роздивляється кругом:
де горобчики сідають,
і як миші сновигають.
2026.08.29
17:57
Пам’ятаєш, був тоді
соковитий серпень,
наші тіні на воді,
вдивлені у себе.
Тихо річечка пливла
крізь поранок чистий,
нам замріяна імла
соковитий серпень,
наші тіні на воді,
вдивлені у себе.
Тихо річечка пливла
крізь поранок чистий,
нам замріяна імла
2026.08.29
08:07
некрикливо та помірно
вибираємось у протяг
навіть і не травоїдний
в кожній плоті мов у ноті
ця любов недоста вірна
та її бажаєш досі
у ранжирі хай віджилім
хай незбутнім се відносно
вибираємось у протяг
навіть і не травоїдний
в кожній плоті мов у ноті
ця любов недоста вірна
та її бажаєш досі
у ранжирі хай віджилім
хай незбутнім се відносно
2026.08.29
07:34
ЗОЛОТА МАСКА ТУТАНХАМОНА
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
у стилі давньоєгипетської сакральної драми)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Тутанхамон – молодий живий бог, фараон Єгипту, чиє життя обірвалося на злеті.
Анхесенамон – його юна коха
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
у стилі давньоєгипетської сакральної драми)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Тутанхамон – молодий живий бог, фараон Єгипту, чиє життя обірвалося на злеті.
Анхесенамон – його юна коха
2026.08.29
07:24
Мене війна стійким зробила
І сил, і віри додала, -
Не розколовся, наче брила,
Лише здригався, мов земля.
Коли горіло все навколо,
Комусь не бідкався в рукав, -
Лиш зуби зціплював од болю
І кулаки не розтискав.
І сил, і віри додала, -
Не розколовся, наче брила,
Лише здригався, мов земля.
Коли горіло все навколо,
Комусь не бідкався в рукав, -
Лиш зуби зціплював од болю
І кулаки не розтискав.
2026.08.28
21:08
Хоч на хвилиноньку? Нащо виходити,
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.
- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.
- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
2026.08.28
19:47
До осені от-от...- час плинний не спинити,
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.
Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені о
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.
Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені о
2026.08.28
17:20
Дня — лиш на скік горобиний,
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
2026.08.28
16:59
Я самотній, я вмирав би
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
2026.08.28
14:09
Густий ефір чудить і клякне,
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
2026.08.28
11:50
ЦЕЗАР І КЛЕОПАТРА: ОСТАННЯ ЦАРИЦЯ НІЛУ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
2026.08.28
07:31
Голубіє обрій поза лісом,
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
2026.08.27
21:28
козак нептах сягає тонкощі премудрі
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
2026.08.27
16:29
Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
2026.08.27
15:55
На городі жабеня
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
2026.08.27
13:09
Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Людмила Линдюк (1947) /
Проза
До кого ходить радість
– Ти, діду, забув про свою обіцянку поїхати хоч на один день у місто і побачити, як там святкують Різдво Христове. Я вже так скучив за Васильком. Нехай би й він приїхав до нас поколядувати.
– Твоє бажання не таке й важке. Треба домовитись з бабусею та й поїдемо, адже недалеко.
…То під пагорбок, то з нього кивала дорога новорічними снігами, ніби погоджуючись з чимось: «Да-а!», коли підіймалася вгору, чи заперечливо похитувала головою: «Ні-і!», коли падала вниз. Схили, коливаючи стареньку дідову «Волгу», наближали друзів до місця призначення.
Михась захоплено розглядався навкруги, малюючи найближчу зустріч з братиком:
– Діду, зараз ми приїдемо, а Василько ще спить, тому що маленький. Мабуть, ще й досі вимовляє замість літери «Р» таку кумедну «Л»: тласа, долога... Скоріше б побачити та почути, хто до них приходив колядувати.
Невдовзі вони вже зупинилися на подвір’ї Василька. Великі чавунні
лавки та загорожі, пофарбовані в зелений колір, підстрижені кущики з
міленьким зеленим листячком прикрашали двір.
Це здивувало Михася, і він сказав:
– А в нашому селі ніби не так кольорово взимку...
Далі, поміж горобинових дерев з червоними кистями, ялинки з
блакитними голочками.
–В місті теж гарно! – вихопилося в хлопчика. – Аж співати хочеться! А хто
в кущиків – перукар? І чому так багато вікон у будинку? – Дід не відповів,
уважно повертаючи машину. Поставивши її в куток двору, він сказав до
онука:
– Зараз співатимеш колядку. Але спочатку покеруєш ліфтом: Василько
живе аж на сьомому поверсі.
–А це не страшно? Аж отам угорі? Це як на сьомій вулиці! – вирішив Михась.
– Побачиш, козаче.
Михась натис на кнопку, показану дідом, і щось таємниче відчинило
дверцята у високу освітлену кабіну з такими ж кнопками.
– Заходь, пане, ліфт запрошує!
– А я боюся! – Михайлик вчепився за дідового кожуха, але побачив, що
дід спокійний, і сам заспокоївся. Тільки зайшли, дверцята знову хтось
таємничий щільно зачинив.
– Ти мене у казку привіз, діду? – хлопчик розширеними оченятами
вдивлявся навкруги, щоб усе чистісінько запам’ятати, як казала бабуся,
і потім їй розповісти. Він продовжував засипати діда запитаннями:
– А тепер як ми вийдемо звідси? Хтось невидимий ніби знає, коли
потрібно відчинити і зачинити двері. У тій кнопці гномик сидить?
Це літак отакий кумедний?
Але дід не встиг відповісти: щось перестало гудіти і ліфт відчинився.
– Немов, по щучому велінню, – Михась озирнувся навколо і сказав ліфтові:
– Дякую! Будь здоровий!
Вони підійшли до якихось дверей, де знову довелося тиснути на
кнопку. Почувся лункий дзвіночок, що вразив Михасика.
– Діду, у колядників дзвіночок не так співає!
Коли хтось голосом тітки Олени запитав: «Хто там?», хлопчик аж
підстрибнув:
– Нарешті, приїхали!
Зраділа тітка запросила до столу, а Василько бігав навколо всміхненого
Михасика, смикав його за рукав і все запитував:
– А ти на тр-рактор-рі пр-риїхав? А ти будеш кор-рядувати? А ти вже
дор-рос-рий?
Михась став поруч з дідом, і вони заколядували. Малий Василько
уважно стежив за кожним рухом братика, а коли колядка закінчилася,
приніс Михасеві з другої кімнати «подар-рунок».
– А ти, Василько, вмієш колядувати? – Михась розглядався навкруги,
вхопивши малого за рукав.
– Вмію. Тільки відвер-рніться! – Він владно подивився на присутніх,
слідкуючи, чи буде виконане його прохання. Потім похапцем заліз на
стілець, дістав маску зайчика, одягнув її і, стрибнувши долу, почав:
Коляд, коляд, колядине,
Підійди до господині –
Роздягай пухнасту шубку
Та погрійся коло грубки.
Дайте коляду морквину –
Подолає холодину.
Капустину йому дайте,
Щоби клопотів не мати...
Дід Микола щиро засміявся і почав діставати бабчині пакунки з подарун
ками. А Михасик запитав: – Ти чому, Василько, одягнув зайчика?
Може, боягуз? Бо всі зайці – боягузи!
– Ні, я тебе не боюся! Якщо хочеш, то поб’юся!
– Чого це ви, півники, почали сили показувати? Що не поділили?
– Ні, – Михась почервонів. – Дідо мені пояснював значення кожної
маски у колядників. Ось я й запитав у Василька. А він відразу ображатися!
– А ти не кажи, що я – боягуз!
– Я такого й не говорив!
– Говорив, говорив!
– Василько, – тітка Олена уважно подивилася у бік сина, – ти так
чекав братика, а зараз сваришся з ним через якусь дрібницю. Він же
збереться й поїде від тебе, а р і к на вас образиться, так і буде серди
тим! Хіба ж можна його ображати?
Хлопчики сіли за стіл, мовчки поглипуючи очима, але Михась
знову не витримав:
– Я бачив у вас казкового слугу, що двері мені відчиняв, немов
царевому синові.
– Ну що ти бр-решеш? Це ж ліфт! – закипів Василько.
Славко знітився, дивлячись на діда, а той вдавав, ніби нічого не
чує і не помічає, розмовляючи з батьками Василька.
– Якщо ти хочеш, я розповім тобі про колядницькі перетворення, –
намагався примиритися Михась.
– Ніхто не пер-ретвор-рюється. Всі пер-реодягаються, – відповів малий.
– А ти б послухав Михасика, а вже потім і сперечався. Казочці треба
вірити – вона життя цікавішим робить. – Дід підняв Василька до стелі:
– Ой, вже скоро й стелю проб’єш!
– Що я, дур-рний? Я відхилюся!
– Василько, – мама дивилася гнівно, – хіба ж можна отак з людьми
розмовляти? Залиш його, діду. Нехай сам посидить. Більше до
нього не приїздіть! Сиди сам зі своїми гральними пустощами! Вже забув,
як розмовляти з людьми.
Тітка Олена відвела Василька в другу кімнату і зачинила двері.
Михась довго крутився, не знаючи, що робити, а потім підійшов до діда:
– Нехай тітка Олена відпустить Василька. Він же ще маленький.
Але тітка не дозволила. Так до обіду і просидів малий у кімнаті один,
комп’ютера не включав, а згодом висунувся з дверей і попросив:
– Діду, пр-робач мені. І ти, Михасю, пр-робач: я погано вчинив. Вас образив.
Тепер цілий рік буде сердитим і нецікавим. Я сам його таким зробив.
Я хочу виправитися. І покажу тобі, Михасю, свої ігр-рашки та навчу
їздити на р-радіомодельній машині, навчу кер-рувати комп’ютер-рними
машинами і стр-ріляти у ігр-рашкового вор-рога. Хочеш? Ходімо! – він благально
обійняв братика, і дві долі вдвох пішли до кімнати Василька.
Тітка Олена з сумом пожалілася батькові:
– Не знаю, тато, як з ним бути. Пручається, ні на що не погоджується.
Навчився вимовляти літеру «Р», тепер не зупинити: навмисне підбирає
слова з нею, ображається.
– А давай його, доню, до нас, у Новобужжя. Ти по черзі з Іваном вдома
буваєш, йому не приділяєш пильної уваги. А там все буде інакше:
спокійне життя – сама головна вихователька.
– Поїдеш, шибенику, до діда? – тітка Олена взяла Василька на коліна.
– Я – не шибеник. Поїду! – рішуче й сердито відповів Василько.
– А ти не сердься, бо ніхто тобі нічого поганого не зробив! – дід приголубив
його, гладячи по голівці. – Радій частіше, бо радість ходить лиш до
того, хто вміє її приймати.
2001 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
До кого ходить радість
– Ти, діду, забув про свою обіцянку поїхати хоч на один день у місто і побачити, як там святкують Різдво Христове. Я вже так скучив за Васильком. Нехай би й він приїхав до нас поколядувати.
– Твоє бажання не таке й важке. Треба домовитись з бабусею та й поїдемо, адже недалеко.
…То під пагорбок, то з нього кивала дорога новорічними снігами, ніби погоджуючись з чимось: «Да-а!», коли підіймалася вгору, чи заперечливо похитувала головою: «Ні-і!», коли падала вниз. Схили, коливаючи стареньку дідову «Волгу», наближали друзів до місця призначення.
Михась захоплено розглядався навкруги, малюючи найближчу зустріч з братиком:
– Діду, зараз ми приїдемо, а Василько ще спить, тому що маленький. Мабуть, ще й досі вимовляє замість літери «Р» таку кумедну «Л»: тласа, долога... Скоріше б побачити та почути, хто до них приходив колядувати.
Невдовзі вони вже зупинилися на подвір’ї Василька. Великі чавунні
лавки та загорожі, пофарбовані в зелений колір, підстрижені кущики з
міленьким зеленим листячком прикрашали двір.
Це здивувало Михася, і він сказав:
– А в нашому селі ніби не так кольорово взимку...
Далі, поміж горобинових дерев з червоними кистями, ялинки з
блакитними голочками.
–В місті теж гарно! – вихопилося в хлопчика. – Аж співати хочеться! А хто
в кущиків – перукар? І чому так багато вікон у будинку? – Дід не відповів,
уважно повертаючи машину. Поставивши її в куток двору, він сказав до
онука:
– Зараз співатимеш колядку. Але спочатку покеруєш ліфтом: Василько
живе аж на сьомому поверсі.
–А це не страшно? Аж отам угорі? Це як на сьомій вулиці! – вирішив Михась.
– Побачиш, козаче.
Михась натис на кнопку, показану дідом, і щось таємниче відчинило
дверцята у високу освітлену кабіну з такими ж кнопками.
– Заходь, пане, ліфт запрошує!
– А я боюся! – Михайлик вчепився за дідового кожуха, але побачив, що
дід спокійний, і сам заспокоївся. Тільки зайшли, дверцята знову хтось
таємничий щільно зачинив.
– Ти мене у казку привіз, діду? – хлопчик розширеними оченятами
вдивлявся навкруги, щоб усе чистісінько запам’ятати, як казала бабуся,
і потім їй розповісти. Він продовжував засипати діда запитаннями:
– А тепер як ми вийдемо звідси? Хтось невидимий ніби знає, коли
потрібно відчинити і зачинити двері. У тій кнопці гномик сидить?
Це літак отакий кумедний?
Але дід не встиг відповісти: щось перестало гудіти і ліфт відчинився.
– Немов, по щучому велінню, – Михась озирнувся навколо і сказав ліфтові:
– Дякую! Будь здоровий!
Вони підійшли до якихось дверей, де знову довелося тиснути на
кнопку. Почувся лункий дзвіночок, що вразив Михасика.
– Діду, у колядників дзвіночок не так співає!
Коли хтось голосом тітки Олени запитав: «Хто там?», хлопчик аж
підстрибнув:
– Нарешті, приїхали!
Зраділа тітка запросила до столу, а Василько бігав навколо всміхненого
Михасика, смикав його за рукав і все запитував:
– А ти на тр-рактор-рі пр-риїхав? А ти будеш кор-рядувати? А ти вже
дор-рос-рий?
Михась став поруч з дідом, і вони заколядували. Малий Василько
уважно стежив за кожним рухом братика, а коли колядка закінчилася,
приніс Михасеві з другої кімнати «подар-рунок».
– А ти, Василько, вмієш колядувати? – Михась розглядався навкруги,
вхопивши малого за рукав.
– Вмію. Тільки відвер-рніться! – Він владно подивився на присутніх,
слідкуючи, чи буде виконане його прохання. Потім похапцем заліз на
стілець, дістав маску зайчика, одягнув її і, стрибнувши долу, почав:
Коляд, коляд, колядине,
Підійди до господині –
Роздягай пухнасту шубку
Та погрійся коло грубки.
Дайте коляду морквину –
Подолає холодину.
Капустину йому дайте,
Щоби клопотів не мати...
Дід Микола щиро засміявся і почав діставати бабчині пакунки з подарун
ками. А Михасик запитав: – Ти чому, Василько, одягнув зайчика?
Може, боягуз? Бо всі зайці – боягузи!
– Ні, я тебе не боюся! Якщо хочеш, то поб’юся!
– Чого це ви, півники, почали сили показувати? Що не поділили?
– Ні, – Михась почервонів. – Дідо мені пояснював значення кожної
маски у колядників. Ось я й запитав у Василька. А він відразу ображатися!
– А ти не кажи, що я – боягуз!
– Я такого й не говорив!
– Говорив, говорив!
– Василько, – тітка Олена уважно подивилася у бік сина, – ти так
чекав братика, а зараз сваришся з ним через якусь дрібницю. Він же
збереться й поїде від тебе, а р і к на вас образиться, так і буде серди
тим! Хіба ж можна його ображати?
Хлопчики сіли за стіл, мовчки поглипуючи очима, але Михась
знову не витримав:
– Я бачив у вас казкового слугу, що двері мені відчиняв, немов
царевому синові.
– Ну що ти бр-решеш? Це ж ліфт! – закипів Василько.
Славко знітився, дивлячись на діда, а той вдавав, ніби нічого не
чує і не помічає, розмовляючи з батьками Василька.
– Якщо ти хочеш, я розповім тобі про колядницькі перетворення, –
намагався примиритися Михась.
– Ніхто не пер-ретвор-рюється. Всі пер-реодягаються, – відповів малий.
– А ти б послухав Михасика, а вже потім і сперечався. Казочці треба
вірити – вона життя цікавішим робить. – Дід підняв Василька до стелі:
– Ой, вже скоро й стелю проб’єш!
– Що я, дур-рний? Я відхилюся!
– Василько, – мама дивилася гнівно, – хіба ж можна отак з людьми
розмовляти? Залиш його, діду. Нехай сам посидить. Більше до
нього не приїздіть! Сиди сам зі своїми гральними пустощами! Вже забув,
як розмовляти з людьми.
Тітка Олена відвела Василька в другу кімнату і зачинила двері.
Михась довго крутився, не знаючи, що робити, а потім підійшов до діда:
– Нехай тітка Олена відпустить Василька. Він же ще маленький.
Але тітка не дозволила. Так до обіду і просидів малий у кімнаті один,
комп’ютера не включав, а згодом висунувся з дверей і попросив:
– Діду, пр-робач мені. І ти, Михасю, пр-робач: я погано вчинив. Вас образив.
Тепер цілий рік буде сердитим і нецікавим. Я сам його таким зробив.
Я хочу виправитися. І покажу тобі, Михасю, свої ігр-рашки та навчу
їздити на р-радіомодельній машині, навчу кер-рувати комп’ютер-рними
машинами і стр-ріляти у ігр-рашкового вор-рога. Хочеш? Ходімо! – він благально
обійняв братика, і дві долі вдвох пішли до кімнати Василька.
Тітка Олена з сумом пожалілася батькові:
– Не знаю, тато, як з ним бути. Пручається, ні на що не погоджується.
Навчився вимовляти літеру «Р», тепер не зупинити: навмисне підбирає
слова з нею, ображається.
– А давай його, доню, до нас, у Новобужжя. Ти по черзі з Іваном вдома
буваєш, йому не приділяєш пильної уваги. А там все буде інакше:
спокійне життя – сама головна вихователька.
– Поїдеш, шибенику, до діда? – тітка Олена взяла Василька на коліна.
– Я – не шибеник. Поїду! – рішуче й сердито відповів Василько.
– А ти не сердься, бо ніхто тобі нічого поганого не зробив! – дід приголубив
його, гладячи по голівці. – Радій частіше, бо радість ходить лиш до
того, хто вміє її приймати.
2001 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
