– Ти, діду, забув про свою обіцянку поїхати хоч на один день у місто і побачити, як там святкують Різдво Христове. Я вже так скучив за Васильком. Нехай би й він приїхав до нас поколядувати.
– Твоє бажання не таке й важке. Треба домовитись з бабусею та й поїдемо, адже недалеко.
…То під пагорбок, то з нього кивала дорога новорічними снігами, ніби погоджуючись з чимось: «Да-а!», коли підіймалася вгору, чи заперечливо похитувала головою: «Ні-і!», коли падала вниз. Схили, коливаючи стареньку дідову «Волгу», наближали друзів до місця призначення.
Михась захоплено розглядався навкруги, малюючи найближчу зустріч з братиком:
– Діду, зараз ми приїдемо, а Василько ще спить, тому що маленький. Мабуть, ще й досі вимовляє замість літери «Р» таку кумедну «Л»: тласа, долога... Скоріше б побачити та почути, хто до них приходив колядувати.
Невдовзі вони вже зупинилися на подвір’ї Василька. Великі чавунні
лавки та загорожі, пофарбовані в зелений колір, підстрижені кущики з
міленьким зеленим листячком прикрашали двір.
Це здивувало Михася, і він сказав:
– А в нашому селі ніби не так кольорово взимку...
Далі, поміж горобинових дерев з червоними кистями, ялинки з
блакитними голочками.
–В місті теж гарно! – вихопилося в хлопчика. – Аж співати хочеться! А хто
в кущиків – перукар? І чому так багато вікон у будинку? – Дід не відповів,
уважно повертаючи машину. Поставивши її в куток двору, він сказав до
онука:
– Зараз співатимеш колядку. Але спочатку покеруєш ліфтом: Василько
живе аж на сьомому поверсі.
–А це не страшно? Аж отам угорі? Це як на сьомій вулиці! – вирішив Михась.
– Побачиш, козаче.
Михась натис на кнопку, показану дідом, і щось таємниче відчинило
дверцята у високу освітлену кабіну з такими ж кнопками.
– Заходь, пане, ліфт запрошує!
– А я боюся! – Михайлик вчепився за дідового кожуха, але побачив, що
дід спокійний, і сам заспокоївся. Тільки зайшли, дверцята знову хтось
таємничий щільно зачинив.
– Ти мене у казку привіз, діду? – хлопчик розширеними оченятами
вдивлявся навкруги, щоб усе чистісінько запам’ятати, як казала бабуся,
і потім їй розповісти. Він продовжував засипати діда запитаннями:
– А тепер як ми вийдемо звідси? Хтось невидимий ніби знає, коли
потрібно відчинити і зачинити двері. У тій кнопці гномик сидить?
Це літак отакий кумедний?
Але дід не встиг відповісти: щось перестало гудіти і ліфт відчинився.
– Немов, по щучому велінню, – Михась озирнувся навколо і сказав ліфтові:
– Дякую! Будь здоровий!
Вони підійшли до якихось дверей, де знову довелося тиснути на
кнопку. Почувся лункий дзвіночок, що вразив Михасика.
– Діду, у колядників дзвіночок не так співає!
Коли хтось голосом тітки Олени запитав: «Хто там?», хлопчик аж
підстрибнув:
– Нарешті, приїхали!
Зраділа тітка запросила до столу, а Василько бігав навколо всміхненого
Михасика, смикав його за рукав і все запитував:
– А ти на тр-рактор-рі пр-риїхав? А ти будеш кор-рядувати? А ти вже
дор-рос-рий?
Михась став поруч з дідом, і вони заколядували. Малий Василько
уважно стежив за кожним рухом братика, а коли колядка закінчилася,
приніс Михасеві з другої кімнати «подар-рунок».
– А ти, Василько, вмієш колядувати? – Михась розглядався навкруги,
вхопивши малого за рукав.
– Вмію. Тільки відвер-рніться! – Він владно подивився на присутніх,
слідкуючи, чи буде виконане його прохання. Потім похапцем заліз на
стілець, дістав маску зайчика, одягнув її і, стрибнувши долу, почав:
Коляд, коляд, колядине,
Підійди до господині –
Роздягай пухнасту шубку
Та погрійся коло грубки.
Дайте коляду морквину –
Подолає холодину.
Капустину йому дайте,
Щоби клопотів не мати...
Дід Микола щиро засміявся і почав діставати бабчині пакунки з подарун
ками. А Михасик запитав: – Ти чому, Василько, одягнув зайчика?
Може, боягуз? Бо всі зайці – боягузи!
– Ні, я тебе не боюся! Якщо хочеш, то поб’юся!
– Чого це ви, півники, почали сили показувати? Що не поділили?
– Ні, – Михась почервонів. – Дідо мені пояснював значення кожної
маски у колядників. Ось я й запитав у Василька. А він відразу ображатися!
– А ти не кажи, що я – боягуз!
– Я такого й не говорив!
– Говорив, говорив!
– Василько, – тітка Олена уважно подивилася у бік сина, – ти так
чекав братика, а зараз сваришся з ним через якусь дрібницю. Він же
збереться й поїде від тебе, а р і к на вас образиться, так і буде серди
тим! Хіба ж можна його ображати?
Хлопчики сіли за стіл, мовчки поглипуючи очима, але Михась
знову не витримав:
– Я бачив у вас казкового слугу, що двері мені відчиняв, немов
царевому синові.
– Ну що ти бр-решеш? Це ж ліфт! – закипів Василько.
Славко знітився, дивлячись на діда, а той вдавав, ніби нічого не
чує і не помічає, розмовляючи з батьками Василька.
– Якщо ти хочеш, я розповім тобі про колядницькі перетворення, –
намагався примиритися Михась.
– Ніхто не пер-ретвор-рюється. Всі пер-реодягаються, – відповів малий.
– А ти б послухав Михасика, а вже потім і сперечався. Казочці треба
вірити – вона життя цікавішим робить. – Дід підняв Василька до стелі:
– Ой, вже скоро й стелю проб’єш!
– Що я, дур-рний? Я відхилюся!
– Василько, – мама дивилася гнівно, – хіба ж можна отак з людьми
розмовляти? Залиш його, діду. Нехай сам посидить. Більше до
нього не приїздіть! Сиди сам зі своїми гральними пустощами! Вже забув,
як розмовляти з людьми.
Тітка Олена відвела Василька в другу кімнату і зачинила двері.
Михась довго крутився, не знаючи, що робити, а потім підійшов до діда:
– Нехай тітка Олена відпустить Василька. Він же ще маленький.
Але тітка не дозволила. Так до обіду і просидів малий у кімнаті один,
комп’ютера не включав, а згодом висунувся з дверей і попросив:
– Діду, пр-робач мені. І ти, Михасю, пр-робач: я погано вчинив. Вас образив.
Тепер цілий рік буде сердитим і нецікавим. Я сам його таким зробив.
Я хочу виправитися. І покажу тобі, Михасю, свої ігр-рашки та навчу
їздити на р-радіомодельній машині, навчу кер-рувати комп’ютер-рними
машинами і стр-ріляти у ігр-рашкового вор-рога. Хочеш? Ходімо! – він благально
обійняв братика, і дві долі вдвох пішли до кімнати Василька.
Тітка Олена з сумом пожалілася батькові:
– Не знаю, тато, як з ним бути. Пручається, ні на що не погоджується.
Навчився вимовляти літеру «Р», тепер не зупинити: навмисне підбирає
слова з нею, ображається.
– А давай його, доню, до нас, у Новобужжя. Ти по черзі з Іваном вдома
буваєш, йому не приділяєш пильної уваги. А там все буде інакше:
спокійне життя – сама головна вихователька.
– Поїдеш, шибенику, до діда? – тітка Олена взяла Василька на коліна.
– Я – не шибеник. Поїду! – рішуче й сердито відповів Василько.
– А ти не сердься, бо ніхто тобі нічого поганого не зробив! – дід приголубив
його, гладячи по голівці. – Радій частіше, бо радість ходить лиш до
того, хто вміє її приймати.
2001 р.