Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.13
20:55
Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.
В моїх розчаруваннях незворотних
І натяку нема на воскресіння.
Всі "вчора" й "завтра" - тьмяне мерехтіння.
Лишається загрозливе "сьогодні".
Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.
В моїх розчаруваннях незворотних
І натяку нема на воскресіння.
Всі "вчора" й "завтра" - тьмяне мерехтіння.
Лишається загрозливе "сьогодні".
Я розчинюсь у вечері осіннім -
2026.10.13
19:53
Охрещених молитва лине
бо ми разом будь-де й коли.
Тебе цей вірус* не поглине
покайся й Господа моли.
Щоб мати участь у молитві,
зручним щоб був для тебе час –
твій стогін хай звучить у битві
бо ми разом будь-де й коли.
Тебе цей вірус* не поглине
покайся й Господа моли.
Щоб мати участь у молитві,
зручним щоб був для тебе час –
твій стогін хай звучить у битві
2026.10.13
15:12
Що відбувається у світі?
І виворіт реальності, і зовні
пронизує шалений вітер,
на жаль, багато розвелося довбнів.
Зійшли із розуму від принди
і сліпої влади. Злочинна дія:
встромили ніж у тишу. Кривда
розгулює кривавим буревієм.
І виворіт реальності, і зовні
пронизує шалений вітер,
на жаль, багато розвелося довбнів.
Зійшли із розуму від принди
і сліпої влади. Злочинна дія:
встромили ніж у тишу. Кривда
розгулює кривавим буревієм.
2026.10.13
14:44
Він прокидався в лісі,
у покинутому будинку
і дивився у туманну даль,
виглядаючи майбутнє
чи нових, небачених потвор
і привидів минулого.
Він жив у своєму
гармонійному світі.
у покинутому будинку
і дивився у туманну даль,
виглядаючи майбутнє
чи нових, небачених потвор
і привидів минулого.
Він жив у своєму
гармонійному світі.
2026.10.13
10:46
Де ви, герої діорами
і показухи у бою
шкільної давньої програми,
кого немає у строю
із тими, що ідуть за нами?
Нехай поетам ріже слух
така метафора, незвична
на звук для музикальних вух.
і показухи у бою
шкільної давньої програми,
кого немає у строю
із тими, що ідуть за нами?
Нехай поетам ріже слух
така метафора, незвична
на звук для музикальних вух.
2026.10.13
10:06
У Баден-Бадені москалики* й цикади,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.
Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.
Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
2026.10.13
07:35
Знову осінь: дощ і сирість,
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
2026.10.12
22:04
у кращому разі
це нічого не означає
сонце сідає
запломенівши на мить
шибками
при цій пасторалі
не хочеться думати
що воно далі
це нічого не означає
сонце сідає
запломенівши на мить
шибками
при цій пасторалі
не хочеться думати
що воно далі
2026.10.12
17:23
Наступний дубль? . .
Окей!
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
Окей!
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
2026.10.12
15:28
Жовтень ступає у шовкових шатах,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.
Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.
Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
2026.10.12
12:23
Я іду в елегійнім тумані
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
2026.10.12
10:02
Пам’ятаю тебе, абрикосовий дух серед липня,
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…
Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…
Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за
2026.10.12
06:18
Щуляться під вітром осокори,
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
2026.10.11
23:17
Не на жарт розкис маслюк:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
2026.10.11
22:15
часу дрібязок все що лишилося
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
2026.10.11
18:04
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Людмила Линдюк (1947) /
Проза
До кого ходить радість
– Ти, діду, забув про свою обіцянку поїхати хоч на один день у місто і побачити, як там святкують Різдво Христове. Я вже так скучив за Васильком. Нехай би й він приїхав до нас поколядувати.
– Твоє бажання не таке й важке. Треба домовитись з бабусею та й поїдемо, адже недалеко.
…То під пагорбок, то з нього кивала дорога новорічними снігами, ніби погоджуючись з чимось: «Да-а!», коли підіймалася вгору, чи заперечливо похитувала головою: «Ні-і!», коли падала вниз. Схили, коливаючи стареньку дідову «Волгу», наближали друзів до місця призначення.
Михась захоплено розглядався навкруги, малюючи найближчу зустріч з братиком:
– Діду, зараз ми приїдемо, а Василько ще спить, тому що маленький. Мабуть, ще й досі вимовляє замість літери «Р» таку кумедну «Л»: тласа, долога... Скоріше б побачити та почути, хто до них приходив колядувати.
Невдовзі вони вже зупинилися на подвір’ї Василька. Великі чавунні
лавки та загорожі, пофарбовані в зелений колір, підстрижені кущики з
міленьким зеленим листячком прикрашали двір.
Це здивувало Михася, і він сказав:
– А в нашому селі ніби не так кольорово взимку...
Далі, поміж горобинових дерев з червоними кистями, ялинки з
блакитними голочками.
–В місті теж гарно! – вихопилося в хлопчика. – Аж співати хочеться! А хто
в кущиків – перукар? І чому так багато вікон у будинку? – Дід не відповів,
уважно повертаючи машину. Поставивши її в куток двору, він сказав до
онука:
– Зараз співатимеш колядку. Але спочатку покеруєш ліфтом: Василько
живе аж на сьомому поверсі.
–А це не страшно? Аж отам угорі? Це як на сьомій вулиці! – вирішив Михась.
– Побачиш, козаче.
Михась натис на кнопку, показану дідом, і щось таємниче відчинило
дверцята у високу освітлену кабіну з такими ж кнопками.
– Заходь, пане, ліфт запрошує!
– А я боюся! – Михайлик вчепився за дідового кожуха, але побачив, що
дід спокійний, і сам заспокоївся. Тільки зайшли, дверцята знову хтось
таємничий щільно зачинив.
– Ти мене у казку привіз, діду? – хлопчик розширеними оченятами
вдивлявся навкруги, щоб усе чистісінько запам’ятати, як казала бабуся,
і потім їй розповісти. Він продовжував засипати діда запитаннями:
– А тепер як ми вийдемо звідси? Хтось невидимий ніби знає, коли
потрібно відчинити і зачинити двері. У тій кнопці гномик сидить?
Це літак отакий кумедний?
Але дід не встиг відповісти: щось перестало гудіти і ліфт відчинився.
– Немов, по щучому велінню, – Михась озирнувся навколо і сказав ліфтові:
– Дякую! Будь здоровий!
Вони підійшли до якихось дверей, де знову довелося тиснути на
кнопку. Почувся лункий дзвіночок, що вразив Михасика.
– Діду, у колядників дзвіночок не так співає!
Коли хтось голосом тітки Олени запитав: «Хто там?», хлопчик аж
підстрибнув:
– Нарешті, приїхали!
Зраділа тітка запросила до столу, а Василько бігав навколо всміхненого
Михасика, смикав його за рукав і все запитував:
– А ти на тр-рактор-рі пр-риїхав? А ти будеш кор-рядувати? А ти вже
дор-рос-рий?
Михась став поруч з дідом, і вони заколядували. Малий Василько
уважно стежив за кожним рухом братика, а коли колядка закінчилася,
приніс Михасеві з другої кімнати «подар-рунок».
– А ти, Василько, вмієш колядувати? – Михась розглядався навкруги,
вхопивши малого за рукав.
– Вмію. Тільки відвер-рніться! – Він владно подивився на присутніх,
слідкуючи, чи буде виконане його прохання. Потім похапцем заліз на
стілець, дістав маску зайчика, одягнув її і, стрибнувши долу, почав:
Коляд, коляд, колядине,
Підійди до господині –
Роздягай пухнасту шубку
Та погрійся коло грубки.
Дайте коляду морквину –
Подолає холодину.
Капустину йому дайте,
Щоби клопотів не мати...
Дід Микола щиро засміявся і почав діставати бабчині пакунки з подарун
ками. А Михасик запитав: – Ти чому, Василько, одягнув зайчика?
Може, боягуз? Бо всі зайці – боягузи!
– Ні, я тебе не боюся! Якщо хочеш, то поб’юся!
– Чого це ви, півники, почали сили показувати? Що не поділили?
– Ні, – Михась почервонів. – Дідо мені пояснював значення кожної
маски у колядників. Ось я й запитав у Василька. А він відразу ображатися!
– А ти не кажи, що я – боягуз!
– Я такого й не говорив!
– Говорив, говорив!
– Василько, – тітка Олена уважно подивилася у бік сина, – ти так
чекав братика, а зараз сваришся з ним через якусь дрібницю. Він же
збереться й поїде від тебе, а р і к на вас образиться, так і буде серди
тим! Хіба ж можна його ображати?
Хлопчики сіли за стіл, мовчки поглипуючи очима, але Михась
знову не витримав:
– Я бачив у вас казкового слугу, що двері мені відчиняв, немов
царевому синові.
– Ну що ти бр-решеш? Це ж ліфт! – закипів Василько.
Славко знітився, дивлячись на діда, а той вдавав, ніби нічого не
чує і не помічає, розмовляючи з батьками Василька.
– Якщо ти хочеш, я розповім тобі про колядницькі перетворення, –
намагався примиритися Михась.
– Ніхто не пер-ретвор-рюється. Всі пер-реодягаються, – відповів малий.
– А ти б послухав Михасика, а вже потім і сперечався. Казочці треба
вірити – вона життя цікавішим робить. – Дід підняв Василька до стелі:
– Ой, вже скоро й стелю проб’єш!
– Що я, дур-рний? Я відхилюся!
– Василько, – мама дивилася гнівно, – хіба ж можна отак з людьми
розмовляти? Залиш його, діду. Нехай сам посидить. Більше до
нього не приїздіть! Сиди сам зі своїми гральними пустощами! Вже забув,
як розмовляти з людьми.
Тітка Олена відвела Василька в другу кімнату і зачинила двері.
Михась довго крутився, не знаючи, що робити, а потім підійшов до діда:
– Нехай тітка Олена відпустить Василька. Він же ще маленький.
Але тітка не дозволила. Так до обіду і просидів малий у кімнаті один,
комп’ютера не включав, а згодом висунувся з дверей і попросив:
– Діду, пр-робач мені. І ти, Михасю, пр-робач: я погано вчинив. Вас образив.
Тепер цілий рік буде сердитим і нецікавим. Я сам його таким зробив.
Я хочу виправитися. І покажу тобі, Михасю, свої ігр-рашки та навчу
їздити на р-радіомодельній машині, навчу кер-рувати комп’ютер-рними
машинами і стр-ріляти у ігр-рашкового вор-рога. Хочеш? Ходімо! – він благально
обійняв братика, і дві долі вдвох пішли до кімнати Василька.
Тітка Олена з сумом пожалілася батькові:
– Не знаю, тато, як з ним бути. Пручається, ні на що не погоджується.
Навчився вимовляти літеру «Р», тепер не зупинити: навмисне підбирає
слова з нею, ображається.
– А давай його, доню, до нас, у Новобужжя. Ти по черзі з Іваном вдома
буваєш, йому не приділяєш пильної уваги. А там все буде інакше:
спокійне життя – сама головна вихователька.
– Поїдеш, шибенику, до діда? – тітка Олена взяла Василька на коліна.
– Я – не шибеник. Поїду! – рішуче й сердито відповів Василько.
– А ти не сердься, бо ніхто тобі нічого поганого не зробив! – дід приголубив
його, гладячи по голівці. – Радій частіше, бо радість ходить лиш до
того, хто вміє її приймати.
2001 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
До кого ходить радість
– Ти, діду, забув про свою обіцянку поїхати хоч на один день у місто і побачити, як там святкують Різдво Христове. Я вже так скучив за Васильком. Нехай би й він приїхав до нас поколядувати.
– Твоє бажання не таке й важке. Треба домовитись з бабусею та й поїдемо, адже недалеко.
…То під пагорбок, то з нього кивала дорога новорічними снігами, ніби погоджуючись з чимось: «Да-а!», коли підіймалася вгору, чи заперечливо похитувала головою: «Ні-і!», коли падала вниз. Схили, коливаючи стареньку дідову «Волгу», наближали друзів до місця призначення.
Михась захоплено розглядався навкруги, малюючи найближчу зустріч з братиком:
– Діду, зараз ми приїдемо, а Василько ще спить, тому що маленький. Мабуть, ще й досі вимовляє замість літери «Р» таку кумедну «Л»: тласа, долога... Скоріше б побачити та почути, хто до них приходив колядувати.
Невдовзі вони вже зупинилися на подвір’ї Василька. Великі чавунні
лавки та загорожі, пофарбовані в зелений колір, підстрижені кущики з
міленьким зеленим листячком прикрашали двір.
Це здивувало Михася, і він сказав:
– А в нашому селі ніби не так кольорово взимку...
Далі, поміж горобинових дерев з червоними кистями, ялинки з
блакитними голочками.
–В місті теж гарно! – вихопилося в хлопчика. – Аж співати хочеться! А хто
в кущиків – перукар? І чому так багато вікон у будинку? – Дід не відповів,
уважно повертаючи машину. Поставивши її в куток двору, він сказав до
онука:
– Зараз співатимеш колядку. Але спочатку покеруєш ліфтом: Василько
живе аж на сьомому поверсі.
–А це не страшно? Аж отам угорі? Це як на сьомій вулиці! – вирішив Михась.
– Побачиш, козаче.
Михась натис на кнопку, показану дідом, і щось таємниче відчинило
дверцята у високу освітлену кабіну з такими ж кнопками.
– Заходь, пане, ліфт запрошує!
– А я боюся! – Михайлик вчепився за дідового кожуха, але побачив, що
дід спокійний, і сам заспокоївся. Тільки зайшли, дверцята знову хтось
таємничий щільно зачинив.
– Ти мене у казку привіз, діду? – хлопчик розширеними оченятами
вдивлявся навкруги, щоб усе чистісінько запам’ятати, як казала бабуся,
і потім їй розповісти. Він продовжував засипати діда запитаннями:
– А тепер як ми вийдемо звідси? Хтось невидимий ніби знає, коли
потрібно відчинити і зачинити двері. У тій кнопці гномик сидить?
Це літак отакий кумедний?
Але дід не встиг відповісти: щось перестало гудіти і ліфт відчинився.
– Немов, по щучому велінню, – Михась озирнувся навколо і сказав ліфтові:
– Дякую! Будь здоровий!
Вони підійшли до якихось дверей, де знову довелося тиснути на
кнопку. Почувся лункий дзвіночок, що вразив Михасика.
– Діду, у колядників дзвіночок не так співає!
Коли хтось голосом тітки Олени запитав: «Хто там?», хлопчик аж
підстрибнув:
– Нарешті, приїхали!
Зраділа тітка запросила до столу, а Василько бігав навколо всміхненого
Михасика, смикав його за рукав і все запитував:
– А ти на тр-рактор-рі пр-риїхав? А ти будеш кор-рядувати? А ти вже
дор-рос-рий?
Михась став поруч з дідом, і вони заколядували. Малий Василько
уважно стежив за кожним рухом братика, а коли колядка закінчилася,
приніс Михасеві з другої кімнати «подар-рунок».
– А ти, Василько, вмієш колядувати? – Михась розглядався навкруги,
вхопивши малого за рукав.
– Вмію. Тільки відвер-рніться! – Він владно подивився на присутніх,
слідкуючи, чи буде виконане його прохання. Потім похапцем заліз на
стілець, дістав маску зайчика, одягнув її і, стрибнувши долу, почав:
Коляд, коляд, колядине,
Підійди до господині –
Роздягай пухнасту шубку
Та погрійся коло грубки.
Дайте коляду морквину –
Подолає холодину.
Капустину йому дайте,
Щоби клопотів не мати...
Дід Микола щиро засміявся і почав діставати бабчині пакунки з подарун
ками. А Михасик запитав: – Ти чому, Василько, одягнув зайчика?
Може, боягуз? Бо всі зайці – боягузи!
– Ні, я тебе не боюся! Якщо хочеш, то поб’юся!
– Чого це ви, півники, почали сили показувати? Що не поділили?
– Ні, – Михась почервонів. – Дідо мені пояснював значення кожної
маски у колядників. Ось я й запитав у Василька. А він відразу ображатися!
– А ти не кажи, що я – боягуз!
– Я такого й не говорив!
– Говорив, говорив!
– Василько, – тітка Олена уважно подивилася у бік сина, – ти так
чекав братика, а зараз сваришся з ним через якусь дрібницю. Він же
збереться й поїде від тебе, а р і к на вас образиться, так і буде серди
тим! Хіба ж можна його ображати?
Хлопчики сіли за стіл, мовчки поглипуючи очима, але Михась
знову не витримав:
– Я бачив у вас казкового слугу, що двері мені відчиняв, немов
царевому синові.
– Ну що ти бр-решеш? Це ж ліфт! – закипів Василько.
Славко знітився, дивлячись на діда, а той вдавав, ніби нічого не
чує і не помічає, розмовляючи з батьками Василька.
– Якщо ти хочеш, я розповім тобі про колядницькі перетворення, –
намагався примиритися Михась.
– Ніхто не пер-ретвор-рюється. Всі пер-реодягаються, – відповів малий.
– А ти б послухав Михасика, а вже потім і сперечався. Казочці треба
вірити – вона життя цікавішим робить. – Дід підняв Василька до стелі:
– Ой, вже скоро й стелю проб’єш!
– Що я, дур-рний? Я відхилюся!
– Василько, – мама дивилася гнівно, – хіба ж можна отак з людьми
розмовляти? Залиш його, діду. Нехай сам посидить. Більше до
нього не приїздіть! Сиди сам зі своїми гральними пустощами! Вже забув,
як розмовляти з людьми.
Тітка Олена відвела Василька в другу кімнату і зачинила двері.
Михась довго крутився, не знаючи, що робити, а потім підійшов до діда:
– Нехай тітка Олена відпустить Василька. Він же ще маленький.
Але тітка не дозволила. Так до обіду і просидів малий у кімнаті один,
комп’ютера не включав, а згодом висунувся з дверей і попросив:
– Діду, пр-робач мені. І ти, Михасю, пр-робач: я погано вчинив. Вас образив.
Тепер цілий рік буде сердитим і нецікавим. Я сам його таким зробив.
Я хочу виправитися. І покажу тобі, Михасю, свої ігр-рашки та навчу
їздити на р-радіомодельній машині, навчу кер-рувати комп’ютер-рними
машинами і стр-ріляти у ігр-рашкового вор-рога. Хочеш? Ходімо! – він благально
обійняв братика, і дві долі вдвох пішли до кімнати Василька.
Тітка Олена з сумом пожалілася батькові:
– Не знаю, тато, як з ним бути. Пручається, ні на що не погоджується.
Навчився вимовляти літеру «Р», тепер не зупинити: навмисне підбирає
слова з нею, ображається.
– А давай його, доню, до нас, у Новобужжя. Ти по черзі з Іваном вдома
буваєш, йому не приділяєш пильної уваги. А там все буде інакше:
спокійне життя – сама головна вихователька.
– Поїдеш, шибенику, до діда? – тітка Олена взяла Василька на коліна.
– Я – не шибеник. Поїду! – рішуче й сердито відповів Василько.
– А ти не сердься, бо ніхто тобі нічого поганого не зробив! – дід приголубив
його, гладячи по голівці. – Радій частіше, бо радість ходить лиш до
того, хто вміє її приймати.
2001 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
