ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.23
20:48
Мчав потяг на семи вітрилах
із осені в зимову казку.
Натхненна Муза білокрила
з сонливих віч знімала маску.
А за вікном купейним бігли
засніжених картин пейзажі.
Зима минуле вкрила білим,
із осені в зимову казку.
Натхненна Муза білокрила
з сонливих віч знімала маску.
А за вікном купейним бігли
засніжених картин пейзажі.
Зима минуле вкрила білим,
2024.11.23
17:20
З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
2024.11.23
16:51
І
Минуле на віки не радує нікого,
але у той же час на фініші доріг
вертаємо роки, які вартують того,
аби на схилі літ не забувати їх.
ІІ
Ганяли і мене як у окропі муху.
Минуле на віки не радує нікого,
але у той же час на фініші доріг
вертаємо роки, які вартують того,
аби на схилі літ не забувати їх.
ІІ
Ганяли і мене як у окропі муху.
2024.11.23
16:11
У світі нема справедливості,
Ні правди, ні ґлузду, ні рівності,
Зневажені мамині цінності,
Поламане правді крило.
Торгуємо тілом і гідністю,
У бога випрошуєм милості,
А в пазусі - пригорща підлості,
Ні правди, ні ґлузду, ні рівності,
Зневажені мамині цінності,
Поламане правді крило.
Торгуємо тілом і гідністю,
У бога випрошуєм милості,
А в пазусі - пригорща підлості,
2024.11.23
15:55
А пізня осінь пахне особливо,
Лоскоче листям тротуари і дороги.
Хоч небо сизе кліпає мінливо,
Вдивляється: чиїсь рахує кроки.
Такі бажані, тихі, неповторні,
Як сонця довгожданого танок проміння
В кущах шипшини, у кленових кронах.
В оголеній душі ле
Лоскоче листям тротуари і дороги.
Хоч небо сизе кліпає мінливо,
Вдивляється: чиїсь рахує кроки.
Такі бажані, тихі, неповторні,
Як сонця довгожданого танок проміння
В кущах шипшини, у кленових кронах.
В оголеній душі ле
2024.11.23
10:26
Щодо вічності. Там де сходяться
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
2024.11.23
09:17
Надмірним днем, умовним днем
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
2024.11.23
05:40
Зарано смеркає і швидко ночіє
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
2024.11.23
05:08
Сьогодні осінь вбралась у сніги,
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
2024.11.22
19:35
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
2024.11.22
12:01
Я без тебе не стану кращим,
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
2024.11.22
09:46
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
2024.11.22
09:04
Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
2024.11.22
08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
2024.11.22
05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Людмила Линдюк (1947) /
Проза
До кого ходить радість
– Ти, діду, забув про свою обіцянку поїхати хоч на один день у місто і побачити, як там святкують Різдво Христове. Я вже так скучив за Васильком. Нехай би й він приїхав до нас поколядувати.
– Твоє бажання не таке й важке. Треба домовитись з бабусею та й поїдемо, адже недалеко.
…То під пагорбок, то з нього кивала дорога новорічними снігами, ніби погоджуючись з чимось: «Да-а!», коли підіймалася вгору, чи заперечливо похитувала головою: «Ні-і!», коли падала вниз. Схили, коливаючи стареньку дідову «Волгу», наближали друзів до місця призначення.
Михась захоплено розглядався навкруги, малюючи найближчу зустріч з братиком:
– Діду, зараз ми приїдемо, а Василько ще спить, тому що маленький. Мабуть, ще й досі вимовляє замість літери «Р» таку кумедну «Л»: тласа, долога... Скоріше б побачити та почути, хто до них приходив колядувати.
Невдовзі вони вже зупинилися на подвір’ї Василька. Великі чавунні
лавки та загорожі, пофарбовані в зелений колір, підстрижені кущики з
міленьким зеленим листячком прикрашали двір.
Це здивувало Михася, і він сказав:
– А в нашому селі ніби не так кольорово взимку...
Далі, поміж горобинових дерев з червоними кистями, ялинки з
блакитними голочками.
–В місті теж гарно! – вихопилося в хлопчика. – Аж співати хочеться! А хто
в кущиків – перукар? І чому так багато вікон у будинку? – Дід не відповів,
уважно повертаючи машину. Поставивши її в куток двору, він сказав до
онука:
– Зараз співатимеш колядку. Але спочатку покеруєш ліфтом: Василько
живе аж на сьомому поверсі.
–А це не страшно? Аж отам угорі? Це як на сьомій вулиці! – вирішив Михась.
– Побачиш, козаче.
Михась натис на кнопку, показану дідом, і щось таємниче відчинило
дверцята у високу освітлену кабіну з такими ж кнопками.
– Заходь, пане, ліфт запрошує!
– А я боюся! – Михайлик вчепився за дідового кожуха, але побачив, що
дід спокійний, і сам заспокоївся. Тільки зайшли, дверцята знову хтось
таємничий щільно зачинив.
– Ти мене у казку привіз, діду? – хлопчик розширеними оченятами
вдивлявся навкруги, щоб усе чистісінько запам’ятати, як казала бабуся,
і потім їй розповісти. Він продовжував засипати діда запитаннями:
– А тепер як ми вийдемо звідси? Хтось невидимий ніби знає, коли
потрібно відчинити і зачинити двері. У тій кнопці гномик сидить?
Це літак отакий кумедний?
Але дід не встиг відповісти: щось перестало гудіти і ліфт відчинився.
– Немов, по щучому велінню, – Михась озирнувся навколо і сказав ліфтові:
– Дякую! Будь здоровий!
Вони підійшли до якихось дверей, де знову довелося тиснути на
кнопку. Почувся лункий дзвіночок, що вразив Михасика.
– Діду, у колядників дзвіночок не так співає!
Коли хтось голосом тітки Олени запитав: «Хто там?», хлопчик аж
підстрибнув:
– Нарешті, приїхали!
Зраділа тітка запросила до столу, а Василько бігав навколо всміхненого
Михасика, смикав його за рукав і все запитував:
– А ти на тр-рактор-рі пр-риїхав? А ти будеш кор-рядувати? А ти вже
дор-рос-рий?
Михась став поруч з дідом, і вони заколядували. Малий Василько
уважно стежив за кожним рухом братика, а коли колядка закінчилася,
приніс Михасеві з другої кімнати «подар-рунок».
– А ти, Василько, вмієш колядувати? – Михась розглядався навкруги,
вхопивши малого за рукав.
– Вмію. Тільки відвер-рніться! – Він владно подивився на присутніх,
слідкуючи, чи буде виконане його прохання. Потім похапцем заліз на
стілець, дістав маску зайчика, одягнув її і, стрибнувши долу, почав:
Коляд, коляд, колядине,
Підійди до господині –
Роздягай пухнасту шубку
Та погрійся коло грубки.
Дайте коляду морквину –
Подолає холодину.
Капустину йому дайте,
Щоби клопотів не мати...
Дід Микола щиро засміявся і почав діставати бабчині пакунки з подарун
ками. А Михасик запитав: – Ти чому, Василько, одягнув зайчика?
Може, боягуз? Бо всі зайці – боягузи!
– Ні, я тебе не боюся! Якщо хочеш, то поб’юся!
– Чого це ви, півники, почали сили показувати? Що не поділили?
– Ні, – Михась почервонів. – Дідо мені пояснював значення кожної
маски у колядників. Ось я й запитав у Василька. А він відразу ображатися!
– А ти не кажи, що я – боягуз!
– Я такого й не говорив!
– Говорив, говорив!
– Василько, – тітка Олена уважно подивилася у бік сина, – ти так
чекав братика, а зараз сваришся з ним через якусь дрібницю. Він же
збереться й поїде від тебе, а р і к на вас образиться, так і буде серди
тим! Хіба ж можна його ображати?
Хлопчики сіли за стіл, мовчки поглипуючи очима, але Михась
знову не витримав:
– Я бачив у вас казкового слугу, що двері мені відчиняв, немов
царевому синові.
– Ну що ти бр-решеш? Це ж ліфт! – закипів Василько.
Славко знітився, дивлячись на діда, а той вдавав, ніби нічого не
чує і не помічає, розмовляючи з батьками Василька.
– Якщо ти хочеш, я розповім тобі про колядницькі перетворення, –
намагався примиритися Михась.
– Ніхто не пер-ретвор-рюється. Всі пер-реодягаються, – відповів малий.
– А ти б послухав Михасика, а вже потім і сперечався. Казочці треба
вірити – вона життя цікавішим робить. – Дід підняв Василька до стелі:
– Ой, вже скоро й стелю проб’єш!
– Що я, дур-рний? Я відхилюся!
– Василько, – мама дивилася гнівно, – хіба ж можна отак з людьми
розмовляти? Залиш його, діду. Нехай сам посидить. Більше до
нього не приїздіть! Сиди сам зі своїми гральними пустощами! Вже забув,
як розмовляти з людьми.
Тітка Олена відвела Василька в другу кімнату і зачинила двері.
Михась довго крутився, не знаючи, що робити, а потім підійшов до діда:
– Нехай тітка Олена відпустить Василька. Він же ще маленький.
Але тітка не дозволила. Так до обіду і просидів малий у кімнаті один,
комп’ютера не включав, а згодом висунувся з дверей і попросив:
– Діду, пр-робач мені. І ти, Михасю, пр-робач: я погано вчинив. Вас образив.
Тепер цілий рік буде сердитим і нецікавим. Я сам його таким зробив.
Я хочу виправитися. І покажу тобі, Михасю, свої ігр-рашки та навчу
їздити на р-радіомодельній машині, навчу кер-рувати комп’ютер-рними
машинами і стр-ріляти у ігр-рашкового вор-рога. Хочеш? Ходімо! – він благально
обійняв братика, і дві долі вдвох пішли до кімнати Василька.
Тітка Олена з сумом пожалілася батькові:
– Не знаю, тато, як з ним бути. Пручається, ні на що не погоджується.
Навчився вимовляти літеру «Р», тепер не зупинити: навмисне підбирає
слова з нею, ображається.
– А давай його, доню, до нас, у Новобужжя. Ти по черзі з Іваном вдома
буваєш, йому не приділяєш пильної уваги. А там все буде інакше:
спокійне життя – сама головна вихователька.
– Поїдеш, шибенику, до діда? – тітка Олена взяла Василька на коліна.
– Я – не шибеник. Поїду! – рішуче й сердито відповів Василько.
– А ти не сердься, бо ніхто тобі нічого поганого не зробив! – дід приголубив
його, гладячи по голівці. – Радій частіше, бо радість ходить лиш до
того, хто вміє її приймати.
2001 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
До кого ходить радість
– Ти, діду, забув про свою обіцянку поїхати хоч на один день у місто і побачити, як там святкують Різдво Христове. Я вже так скучив за Васильком. Нехай би й він приїхав до нас поколядувати.
– Твоє бажання не таке й важке. Треба домовитись з бабусею та й поїдемо, адже недалеко.
…То під пагорбок, то з нього кивала дорога новорічними снігами, ніби погоджуючись з чимось: «Да-а!», коли підіймалася вгору, чи заперечливо похитувала головою: «Ні-і!», коли падала вниз. Схили, коливаючи стареньку дідову «Волгу», наближали друзів до місця призначення.
Михась захоплено розглядався навкруги, малюючи найближчу зустріч з братиком:
– Діду, зараз ми приїдемо, а Василько ще спить, тому що маленький. Мабуть, ще й досі вимовляє замість літери «Р» таку кумедну «Л»: тласа, долога... Скоріше б побачити та почути, хто до них приходив колядувати.
Невдовзі вони вже зупинилися на подвір’ї Василька. Великі чавунні
лавки та загорожі, пофарбовані в зелений колір, підстрижені кущики з
міленьким зеленим листячком прикрашали двір.
Це здивувало Михася, і він сказав:
– А в нашому селі ніби не так кольорово взимку...
Далі, поміж горобинових дерев з червоними кистями, ялинки з
блакитними голочками.
–В місті теж гарно! – вихопилося в хлопчика. – Аж співати хочеться! А хто
в кущиків – перукар? І чому так багато вікон у будинку? – Дід не відповів,
уважно повертаючи машину. Поставивши її в куток двору, він сказав до
онука:
– Зараз співатимеш колядку. Але спочатку покеруєш ліфтом: Василько
живе аж на сьомому поверсі.
–А це не страшно? Аж отам угорі? Це як на сьомій вулиці! – вирішив Михась.
– Побачиш, козаче.
Михась натис на кнопку, показану дідом, і щось таємниче відчинило
дверцята у високу освітлену кабіну з такими ж кнопками.
– Заходь, пане, ліфт запрошує!
– А я боюся! – Михайлик вчепився за дідового кожуха, але побачив, що
дід спокійний, і сам заспокоївся. Тільки зайшли, дверцята знову хтось
таємничий щільно зачинив.
– Ти мене у казку привіз, діду? – хлопчик розширеними оченятами
вдивлявся навкруги, щоб усе чистісінько запам’ятати, як казала бабуся,
і потім їй розповісти. Він продовжував засипати діда запитаннями:
– А тепер як ми вийдемо звідси? Хтось невидимий ніби знає, коли
потрібно відчинити і зачинити двері. У тій кнопці гномик сидить?
Це літак отакий кумедний?
Але дід не встиг відповісти: щось перестало гудіти і ліфт відчинився.
– Немов, по щучому велінню, – Михась озирнувся навколо і сказав ліфтові:
– Дякую! Будь здоровий!
Вони підійшли до якихось дверей, де знову довелося тиснути на
кнопку. Почувся лункий дзвіночок, що вразив Михасика.
– Діду, у колядників дзвіночок не так співає!
Коли хтось голосом тітки Олени запитав: «Хто там?», хлопчик аж
підстрибнув:
– Нарешті, приїхали!
Зраділа тітка запросила до столу, а Василько бігав навколо всміхненого
Михасика, смикав його за рукав і все запитував:
– А ти на тр-рактор-рі пр-риїхав? А ти будеш кор-рядувати? А ти вже
дор-рос-рий?
Михась став поруч з дідом, і вони заколядували. Малий Василько
уважно стежив за кожним рухом братика, а коли колядка закінчилася,
приніс Михасеві з другої кімнати «подар-рунок».
– А ти, Василько, вмієш колядувати? – Михась розглядався навкруги,
вхопивши малого за рукав.
– Вмію. Тільки відвер-рніться! – Він владно подивився на присутніх,
слідкуючи, чи буде виконане його прохання. Потім похапцем заліз на
стілець, дістав маску зайчика, одягнув її і, стрибнувши долу, почав:
Коляд, коляд, колядине,
Підійди до господині –
Роздягай пухнасту шубку
Та погрійся коло грубки.
Дайте коляду морквину –
Подолає холодину.
Капустину йому дайте,
Щоби клопотів не мати...
Дід Микола щиро засміявся і почав діставати бабчині пакунки з подарун
ками. А Михасик запитав: – Ти чому, Василько, одягнув зайчика?
Може, боягуз? Бо всі зайці – боягузи!
– Ні, я тебе не боюся! Якщо хочеш, то поб’юся!
– Чого це ви, півники, почали сили показувати? Що не поділили?
– Ні, – Михась почервонів. – Дідо мені пояснював значення кожної
маски у колядників. Ось я й запитав у Василька. А він відразу ображатися!
– А ти не кажи, що я – боягуз!
– Я такого й не говорив!
– Говорив, говорив!
– Василько, – тітка Олена уважно подивилася у бік сина, – ти так
чекав братика, а зараз сваришся з ним через якусь дрібницю. Він же
збереться й поїде від тебе, а р і к на вас образиться, так і буде серди
тим! Хіба ж можна його ображати?
Хлопчики сіли за стіл, мовчки поглипуючи очима, але Михась
знову не витримав:
– Я бачив у вас казкового слугу, що двері мені відчиняв, немов
царевому синові.
– Ну що ти бр-решеш? Це ж ліфт! – закипів Василько.
Славко знітився, дивлячись на діда, а той вдавав, ніби нічого не
чує і не помічає, розмовляючи з батьками Василька.
– Якщо ти хочеш, я розповім тобі про колядницькі перетворення, –
намагався примиритися Михась.
– Ніхто не пер-ретвор-рюється. Всі пер-реодягаються, – відповів малий.
– А ти б послухав Михасика, а вже потім і сперечався. Казочці треба
вірити – вона життя цікавішим робить. – Дід підняв Василька до стелі:
– Ой, вже скоро й стелю проб’єш!
– Що я, дур-рний? Я відхилюся!
– Василько, – мама дивилася гнівно, – хіба ж можна отак з людьми
розмовляти? Залиш його, діду. Нехай сам посидить. Більше до
нього не приїздіть! Сиди сам зі своїми гральними пустощами! Вже забув,
як розмовляти з людьми.
Тітка Олена відвела Василька в другу кімнату і зачинила двері.
Михась довго крутився, не знаючи, що робити, а потім підійшов до діда:
– Нехай тітка Олена відпустить Василька. Він же ще маленький.
Але тітка не дозволила. Так до обіду і просидів малий у кімнаті один,
комп’ютера не включав, а згодом висунувся з дверей і попросив:
– Діду, пр-робач мені. І ти, Михасю, пр-робач: я погано вчинив. Вас образив.
Тепер цілий рік буде сердитим і нецікавим. Я сам його таким зробив.
Я хочу виправитися. І покажу тобі, Михасю, свої ігр-рашки та навчу
їздити на р-радіомодельній машині, навчу кер-рувати комп’ютер-рними
машинами і стр-ріляти у ігр-рашкового вор-рога. Хочеш? Ходімо! – він благально
обійняв братика, і дві долі вдвох пішли до кімнати Василька.
Тітка Олена з сумом пожалілася батькові:
– Не знаю, тато, як з ним бути. Пручається, ні на що не погоджується.
Навчився вимовляти літеру «Р», тепер не зупинити: навмисне підбирає
слова з нею, ображається.
– А давай його, доню, до нас, у Новобужжя. Ти по черзі з Іваном вдома
буваєш, йому не приділяєш пильної уваги. А там все буде інакше:
спокійне життя – сама головна вихователька.
– Поїдеш, шибенику, до діда? – тітка Олена взяла Василька на коліна.
– Я – не шибеник. Поїду! – рішуче й сердито відповів Василько.
– А ти не сердься, бо ніхто тобі нічого поганого не зробив! – дід приголубив
його, гладячи по голівці. – Радій частіше, бо радість ходить лиш до
того, хто вміє її приймати.
2001 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію