Назад їхалося важко. Дядько Андрій, тато Василька, сварився:
– Замело – не пробратися! Може, повернемо назад?
Але попереду проїхав бульдозер і вантажна машина. Рух полегшився.
Хлопчики захоплено поглинали дорожні пригоди. Михасик запитав у Василька:
– А ти бульдозеристом будеш чи шофером?
– Я буду татом! – голосно відповів Василько.Михасик здивовано поглянув на діда і через мить запитав:
– Скажи, а що треба вміти, щоб бути татом?
Дід весело розсміявся:
– Ти зібрався ним стати? Чуєш, – звернувся він до дядька Андрія, – наші хлопці вже збираються татами бути та питаються, що для цього потрібно вміти...
Андрій виводив буксуючу машину з купи снігу і не зважив на сказане.
А дід ще довго посміювався, покрехтуючи та знизуючи плечима:
– Ось тобі й онуки! Ну й ростуть. Можливо, богатирями станете?
Але все ж пообіцяв відповісти Михасикові, коли вже будуть вдома.
Рідний двір зачекався відсутніх, бо тут багато перемінилося: дерева й кущі похилилися під вагою великого снігу. Поламалися старі гілки, а тоненькі деревця понахилялися до землі. Дахи хат стали незнайомо великими. Вікон майже не було видно: високі снігові намети лягли невідомо яким чаклунством так, що верхні спускалися на нижні, створюючи неповторні палаци цариці-зими.
Василько всю увагу кинув за вікно машини, слідкуючи, щоб ні краплини враження не пропало. Він не встигав звертатись до діда, дивуючись з одного приводу, а другий вже наздоганяв, чимраз частіше збуджуючи увагу хлопчика. Тільки й чулося: «Діду, діду!»
Питання поглиналися, не встигаючи вискочити, тому дід
жартівливо скаржився йому ж:
– Ти мені в потилиці вже дірку пробив словом «Діду!»
Василько уважно поглянув на нього, помітив, що сказано без образ, і через хвилину вже знов лунало його радісне: «Діду! Ми попали в полон до зими!»
Коли під’їхали до двору, всі разом вигукнули:
– А де ж він, наш двір?
– Ось зайдемо в ту барлогу снігову, отам і побачимо. – Дід пішов першим.
До хвіртки і від неї далі вже хтось намагався пройти, але з боку хати від дверей чулося, як хтось шурхає черпаками з двох боків.
– Мамо, татко! – здогадався Михасик, – я вже тут з Васильком, дідом та дядьком Андрієм. Ми з цього боку втопчемо сніг!
Машина залишилася на дорозі. А компанія почала чоботами та залишеними у багажнику лопатами відгортати надзвичайну щедрість зими.
– Бач, біля споруд намело так, неначе за ніч вони стали пагорбками чи дивовижними чудовиськами.
– Діду, я вже чую, як з того боку тато дихає, а біля нього Барбос стрибає! – Михасик задоволено працював ногами, розкидаючи сніг. Василько зупинився, провів рукавом під носом і почав чекати: хто перший з’явиться з-поза намету. А Батьки Михасика взялися за руки і, обійнявшись, пробили своїми тілами рештки снігової пастки, весело впавши перед прибулими.
Що тут почалося! Дідусь підштовхнув Михасика до купи, почав засипати снігом, а дядько Андрій з Васильком допомагали йому. І вийшла ...куча мала. Зупинила гамір бабчина присказка:
– З радощами в хату – щастя цілий рік! Будете посівати чи колядувати?
– Посівати! – Василько вже впізнав бабусю і, зраділий, почав знизу догори кидати зерна, що завбачливо насипала йому в кишеню мама:
– Вам – щастя та здоров’я, а мені – калачі та гривні!
Бабка не розгубилася і відповіла:
– Нехай і тобі буде щастя та здоров’я, а в нас не виводяться калачі та гривні! Ти, онучику, вже чудово вимовляєш літеру «РИ».
– Не р-ри, а ер-р. Так мене мама вчить! Слухай, як я кажу: тр-рактор-р-р! Бульдозерр!
– Напевне, Дід Мороз тобі за це щось важливе і гарне принесе в нашій хаті, так, діду? – бабуся вже виймала з печі щось духмяне й апетитне. А дід вийшов до сіней, і через хвилинку в обидвох хлопчиків вже були в руках гантелі.
– Казав мені Дід Мороз, що мої онуки виростуть богатирями, коли робитимуть вправи кожного ранку. Тоді захищатимуть нас від усякого лиха. Ні в якому разі не дозволяйте лихові приходити! Співайте колядки, що відганяють його від оселі! – очі діда примружено всміхалися.
– Цур його, пек! – сказав Михасик. – Ходімо, братику, змагатися: хто більше гантелю підійме! – Михасик розвеселив дорослих, а Василько вже почав виходити з-за столу.Але бабуся зупинила:
– Перед змаганнями поїсти треба гарненько, а тоді й за справу братися.
Барбос скавулив у сінях.
– На, Васильку, дай йому горщик з їжею: буду ж замело, а він голодний. – Бабуся подала Василькові горщика. – Та скажи йому, що ти непоганий, аби він тебе не зачіпав.
Всі стихли.
Василько відчинив хатні двері і проговорив скоромовкою:
– Барбосе! Їж на здоров’я! Я непоганий, непоганий,непоганий...
Хор-роший я! – швидко поставив горщик і зайшов до кімнати, бабуся плеснула йому водою на руки й вимовила:
– Будете друзями, коли непоганий!
Такої смачної їжі Василько ще ніколи не їв, про що й сповістив усій чесній компанії. Бабка з задоволенням сплеснула долонями:
– І непоганий господар, і їдак хор-роший, і вправи робитиме!
Затримаймо його, діду, у нас: нам потрібен ще один вправний господар!
– Якщо можна, я буду у вас довго жити, бо до вас часто радість приходить!
2005 р.