Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.13
20:55
Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.
В моїх розчаруваннях незворотних
І натяку нема на воскресіння.
Всі "вчора" й "завтра" - тьмяне мерехтіння.
Лишається загрозливе "сьогодні".
Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.
В моїх розчаруваннях незворотних
І натяку нема на воскресіння.
Всі "вчора" й "завтра" - тьмяне мерехтіння.
Лишається загрозливе "сьогодні".
Я розчинюсь у вечері осіннім -
2026.10.13
19:53
Охрещених молитва лине
бо ми разом будь-де й коли.
Тебе цей вірус* не поглине
покайся й Господа моли.
Щоб мати участь у молитві,
зручним щоб був для тебе час –
твій стогін хай звучить у битві
бо ми разом будь-де й коли.
Тебе цей вірус* не поглине
покайся й Господа моли.
Щоб мати участь у молитві,
зручним щоб був для тебе час –
твій стогін хай звучить у битві
2026.10.13
15:12
Що відбувається у світі?
І виворіт реальності, і зовні
пронизує шалений вітер,
на жаль, багато розвелося довбнів.
Зійшли із розуму від принди
і сліпої влади. Злочинна дія:
встромили ніж у тишу. Кривда
розгулює кривавим буревієм.
І виворіт реальності, і зовні
пронизує шалений вітер,
на жаль, багато розвелося довбнів.
Зійшли із розуму від принди
і сліпої влади. Злочинна дія:
встромили ніж у тишу. Кривда
розгулює кривавим буревієм.
2026.10.13
14:44
Він прокидався в лісі,
у покинутому будинку
і дивився у туманну даль,
виглядаючи майбутнє
чи нових, небачених потвор
і привидів минулого.
Він жив у своєму
гармонійному світі.
у покинутому будинку
і дивився у туманну даль,
виглядаючи майбутнє
чи нових, небачених потвор
і привидів минулого.
Він жив у своєму
гармонійному світі.
2026.10.13
10:46
Де ви, герої діорами
і показухи у бою
шкільної давньої програми,
кого немає у строю
із тими, що ідуть за нами?
Нехай поетам ріже слух
така метафора, незвична
на звук для музикальних вух.
і показухи у бою
шкільної давньої програми,
кого немає у строю
із тими, що ідуть за нами?
Нехай поетам ріже слух
така метафора, незвична
на звук для музикальних вух.
2026.10.13
10:06
У Баден-Бадені москалики* й цикади,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.
Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.
Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
2026.10.13
07:35
Знову осінь: дощ і сирість,
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
2026.10.12
22:04
у кращому разі
це нічого не означає
сонце сідає
запломенівши на мить
шибками
при цій пасторалі
не хочеться думати
що воно далі
це нічого не означає
сонце сідає
запломенівши на мить
шибками
при цій пасторалі
не хочеться думати
що воно далі
2026.10.12
17:23
Наступний дубль? . .
Окей!
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
Окей!
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
2026.10.12
15:28
Жовтень ступає у шовкових шатах,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.
Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.
Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
2026.10.12
12:23
Я іду в елегійнім тумані
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
2026.10.12
10:02
Пам’ятаю тебе, абрикосовий дух серед липня,
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…
Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…
Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за
2026.10.12
06:18
Щуляться під вітром осокори,
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
2026.10.11
23:17
Не на жарт розкис маслюк:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
2026.10.11
22:15
часу дрібязок все що лишилося
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
2026.10.11
18:04
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Людмила Линдюк (1947) /
Проза
У полоні зими
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У полоні зими
Назад їхалося важко. Дядько Андрій, тато Василька, сварився:
– Замело – не пробратися! Може, повернемо назад?
Але попереду проїхав бульдозер і вантажна машина. Рух полегшився.
Хлопчики захоплено поглинали дорожні пригоди. Михасик запитав у Василька:
– А ти бульдозеристом будеш чи шофером?
– Я буду татом! – голосно відповів Василько.Михасик здивовано поглянув на діда і через мить запитав:
– Скажи, а що треба вміти, щоб бути татом?
Дід весело розсміявся:
– Ти зібрався ним стати? Чуєш, – звернувся він до дядька Андрія, – наші хлопці вже збираються татами бути та питаються, що для цього потрібно вміти...
Андрій виводив буксуючу машину з купи снігу і не зважив на сказане.
А дід ще довго посміювався, покрехтуючи та знизуючи плечима:
– Ось тобі й онуки! Ну й ростуть. Можливо, богатирями станете?
Але все ж пообіцяв відповісти Михасикові, коли вже будуть вдома.
Рідний двір зачекався відсутніх, бо тут багато перемінилося: дерева й кущі похилилися під вагою великого снігу. Поламалися старі гілки, а тоненькі деревця понахилялися до землі. Дахи хат стали незнайомо великими. Вікон майже не було видно: високі снігові намети лягли невідомо яким чаклунством так, що верхні спускалися на нижні, створюючи неповторні палаци цариці-зими.
Василько всю увагу кинув за вікно машини, слідкуючи, щоб ні краплини враження не пропало. Він не встигав звертатись до діда, дивуючись з одного приводу, а другий вже наздоганяв, чимраз частіше збуджуючи увагу хлопчика. Тільки й чулося: «Діду, діду!»
Питання поглиналися, не встигаючи вискочити, тому дід
жартівливо скаржився йому ж:
– Ти мені в потилиці вже дірку пробив словом «Діду!»
Василько уважно поглянув на нього, помітив, що сказано без образ, і через хвилину вже знов лунало його радісне: «Діду! Ми попали в полон до зими!»
Коли під’їхали до двору, всі разом вигукнули:
– А де ж він, наш двір?
– Ось зайдемо в ту барлогу снігову, отам і побачимо. – Дід пішов першим.
До хвіртки і від неї далі вже хтось намагався пройти, але з боку хати від дверей чулося, як хтось шурхає черпаками з двох боків.
– Мамо, татко! – здогадався Михасик, – я вже тут з Васильком, дідом та дядьком Андрієм. Ми з цього боку втопчемо сніг!
Машина залишилася на дорозі. А компанія почала чоботами та залишеними у багажнику лопатами відгортати надзвичайну щедрість зими.
– Бач, біля споруд намело так, неначе за ніч вони стали пагорбками чи дивовижними чудовиськами.
– Діду, я вже чую, як з того боку тато дихає, а біля нього Барбос стрибає! – Михасик задоволено працював ногами, розкидаючи сніг. Василько зупинився, провів рукавом під носом і почав чекати: хто перший з’явиться з-поза намету. А Батьки Михасика взялися за руки і, обійнявшись, пробили своїми тілами рештки снігової пастки, весело впавши перед прибулими.
Що тут почалося! Дідусь підштовхнув Михасика до купи, почав засипати снігом, а дядько Андрій з Васильком допомагали йому. І вийшла ...куча мала. Зупинила гамір бабчина присказка:
– З радощами в хату – щастя цілий рік! Будете посівати чи колядувати?
– Посівати! – Василько вже впізнав бабусю і, зраділий, почав знизу догори кидати зерна, що завбачливо насипала йому в кишеню мама:
– Вам – щастя та здоров’я, а мені – калачі та гривні!
Бабка не розгубилася і відповіла:
– Нехай і тобі буде щастя та здоров’я, а в нас не виводяться калачі та гривні! Ти, онучику, вже чудово вимовляєш літеру «РИ».
– Не р-ри, а ер-р. Так мене мама вчить! Слухай, як я кажу: тр-рактор-р-р! Бульдозерр!
– Напевне, Дід Мороз тобі за це щось важливе і гарне принесе в нашій хаті, так, діду? – бабуся вже виймала з печі щось духмяне й апетитне. А дід вийшов до сіней, і через хвилинку в обидвох хлопчиків вже були в руках гантелі.
– Казав мені Дід Мороз, що мої онуки виростуть богатирями, коли робитимуть вправи кожного ранку. Тоді захищатимуть нас від усякого лиха. Ні в якому разі не дозволяйте лихові приходити! Співайте колядки, що відганяють його від оселі! – очі діда примружено всміхалися.
– Цур його, пек! – сказав Михасик. – Ходімо, братику, змагатися: хто більше гантелю підійме! – Михасик розвеселив дорослих, а Василько вже почав виходити з-за столу.Але бабуся зупинила:
– Перед змаганнями поїсти треба гарненько, а тоді й за справу братися.
Барбос скавулив у сінях.
– На, Васильку, дай йому горщик з їжею: буду ж замело, а він голодний. – Бабуся подала Василькові горщика. – Та скажи йому, що ти непоганий, аби він тебе не зачіпав.
Всі стихли.
Василько відчинив хатні двері і проговорив скоромовкою:
– Барбосе! Їж на здоров’я! Я непоганий, непоганий,непоганий...
Хор-роший я! – швидко поставив горщик і зайшов до кімнати, бабуся плеснула йому водою на руки й вимовила:
– Будете друзями, коли непоганий!
Такої смачної їжі Василько ще ніколи не їв, про що й сповістив усій чесній компанії. Бабка з задоволенням сплеснула долонями:
– І непоганий господар, і їдак хор-роший, і вправи робитиме!
Затримаймо його, діду, у нас: нам потрібен ще один вправний господар!
– Якщо можна, я буду у вас довго жити, бо до вас часто радість приходить!
2005 р.
– Замело – не пробратися! Може, повернемо назад?
Але попереду проїхав бульдозер і вантажна машина. Рух полегшився.
Хлопчики захоплено поглинали дорожні пригоди. Михасик запитав у Василька:
– А ти бульдозеристом будеш чи шофером?
– Я буду татом! – голосно відповів Василько.Михасик здивовано поглянув на діда і через мить запитав:
– Скажи, а що треба вміти, щоб бути татом?
Дід весело розсміявся:
– Ти зібрався ним стати? Чуєш, – звернувся він до дядька Андрія, – наші хлопці вже збираються татами бути та питаються, що для цього потрібно вміти...
Андрій виводив буксуючу машину з купи снігу і не зважив на сказане.
А дід ще довго посміювався, покрехтуючи та знизуючи плечима:
– Ось тобі й онуки! Ну й ростуть. Можливо, богатирями станете?
Але все ж пообіцяв відповісти Михасикові, коли вже будуть вдома.
Рідний двір зачекався відсутніх, бо тут багато перемінилося: дерева й кущі похилилися під вагою великого снігу. Поламалися старі гілки, а тоненькі деревця понахилялися до землі. Дахи хат стали незнайомо великими. Вікон майже не було видно: високі снігові намети лягли невідомо яким чаклунством так, що верхні спускалися на нижні, створюючи неповторні палаци цариці-зими.
Василько всю увагу кинув за вікно машини, слідкуючи, щоб ні краплини враження не пропало. Він не встигав звертатись до діда, дивуючись з одного приводу, а другий вже наздоганяв, чимраз частіше збуджуючи увагу хлопчика. Тільки й чулося: «Діду, діду!»
Питання поглиналися, не встигаючи вискочити, тому дід
жартівливо скаржився йому ж:
– Ти мені в потилиці вже дірку пробив словом «Діду!»
Василько уважно поглянув на нього, помітив, що сказано без образ, і через хвилину вже знов лунало його радісне: «Діду! Ми попали в полон до зими!»
Коли під’їхали до двору, всі разом вигукнули:
– А де ж він, наш двір?
– Ось зайдемо в ту барлогу снігову, отам і побачимо. – Дід пішов першим.
До хвіртки і від неї далі вже хтось намагався пройти, але з боку хати від дверей чулося, як хтось шурхає черпаками з двох боків.
– Мамо, татко! – здогадався Михасик, – я вже тут з Васильком, дідом та дядьком Андрієм. Ми з цього боку втопчемо сніг!
Машина залишилася на дорозі. А компанія почала чоботами та залишеними у багажнику лопатами відгортати надзвичайну щедрість зими.
– Бач, біля споруд намело так, неначе за ніч вони стали пагорбками чи дивовижними чудовиськами.
– Діду, я вже чую, як з того боку тато дихає, а біля нього Барбос стрибає! – Михасик задоволено працював ногами, розкидаючи сніг. Василько зупинився, провів рукавом під носом і почав чекати: хто перший з’явиться з-поза намету. А Батьки Михасика взялися за руки і, обійнявшись, пробили своїми тілами рештки снігової пастки, весело впавши перед прибулими.
Що тут почалося! Дідусь підштовхнув Михасика до купи, почав засипати снігом, а дядько Андрій з Васильком допомагали йому. І вийшла ...куча мала. Зупинила гамір бабчина присказка:
– З радощами в хату – щастя цілий рік! Будете посівати чи колядувати?
– Посівати! – Василько вже впізнав бабусю і, зраділий, почав знизу догори кидати зерна, що завбачливо насипала йому в кишеню мама:
– Вам – щастя та здоров’я, а мені – калачі та гривні!
Бабка не розгубилася і відповіла:
– Нехай і тобі буде щастя та здоров’я, а в нас не виводяться калачі та гривні! Ти, онучику, вже чудово вимовляєш літеру «РИ».
– Не р-ри, а ер-р. Так мене мама вчить! Слухай, як я кажу: тр-рактор-р-р! Бульдозерр!
– Напевне, Дід Мороз тобі за це щось важливе і гарне принесе в нашій хаті, так, діду? – бабуся вже виймала з печі щось духмяне й апетитне. А дід вийшов до сіней, і через хвилинку в обидвох хлопчиків вже були в руках гантелі.
– Казав мені Дід Мороз, що мої онуки виростуть богатирями, коли робитимуть вправи кожного ранку. Тоді захищатимуть нас від усякого лиха. Ні в якому разі не дозволяйте лихові приходити! Співайте колядки, що відганяють його від оселі! – очі діда примружено всміхалися.
– Цур його, пек! – сказав Михасик. – Ходімо, братику, змагатися: хто більше гантелю підійме! – Михасик розвеселив дорослих, а Василько вже почав виходити з-за столу.Але бабуся зупинила:
– Перед змаганнями поїсти треба гарненько, а тоді й за справу братися.
Барбос скавулив у сінях.
– На, Васильку, дай йому горщик з їжею: буду ж замело, а він голодний. – Бабуся подала Василькові горщика. – Та скажи йому, що ти непоганий, аби він тебе не зачіпав.
Всі стихли.
Василько відчинив хатні двері і проговорив скоромовкою:
– Барбосе! Їж на здоров’я! Я непоганий, непоганий,непоганий...
Хор-роший я! – швидко поставив горщик і зайшов до кімнати, бабуся плеснула йому водою на руки й вимовила:
– Будете друзями, коли непоганий!
Такої смачної їжі Василько ще ніколи не їв, про що й сповістив усій чесній компанії. Бабка з задоволенням сплеснула долонями:
– І непоганий господар, і їдак хор-роший, і вправи робитиме!
Затримаймо його, діду, у нас: нам потрібен ще один вправний господар!
– Якщо можна, я буду у вас довго жити, бо до вас часто радість приходить!
2005 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
