Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.15
13:15
шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
2026.07.15
12:58
Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
2026.07.15
12:58
Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
2026.07.15
12:40
найбільш морочить саме те
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
2026.07.15
12:06
Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
2026.07.15
11:12
Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
2026.07.15
07:17
Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
2026.07.15
06:49
Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
2026.07.15
05:49
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з
2026.07.14
21:46
Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
2026.07.14
15:09
Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
2026.07.14
13:19
Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
2026.07.14
13:08
По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
2026.07.14
11:10
СПАЛАХ ЧЕТВЕРТИЙ. КОРОНА З ПОПЕЛУ. ПРОКЛЯТТЯ.
Голос Бояна впав до ледве чутного, тремтливого шепоту. Старий заплющив очі, наче намагався закритися від картини, яка досі палила його душу вогнем.
***
– Ти підн
2026.07.14
10:52
видихнутий цигарковий дим
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
2026.07.14
07:25
У просторім помешканні
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Людмила Линдюк (1947) /
Проза
У полоні зими
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У полоні зими
Назад їхалося важко. Дядько Андрій, тато Василька, сварився:
– Замело – не пробратися! Може, повернемо назад?
Але попереду проїхав бульдозер і вантажна машина. Рух полегшився.
Хлопчики захоплено поглинали дорожні пригоди. Михасик запитав у Василька:
– А ти бульдозеристом будеш чи шофером?
– Я буду татом! – голосно відповів Василько.Михасик здивовано поглянув на діда і через мить запитав:
– Скажи, а що треба вміти, щоб бути татом?
Дід весело розсміявся:
– Ти зібрався ним стати? Чуєш, – звернувся він до дядька Андрія, – наші хлопці вже збираються татами бути та питаються, що для цього потрібно вміти...
Андрій виводив буксуючу машину з купи снігу і не зважив на сказане.
А дід ще довго посміювався, покрехтуючи та знизуючи плечима:
– Ось тобі й онуки! Ну й ростуть. Можливо, богатирями станете?
Але все ж пообіцяв відповісти Михасикові, коли вже будуть вдома.
Рідний двір зачекався відсутніх, бо тут багато перемінилося: дерева й кущі похилилися під вагою великого снігу. Поламалися старі гілки, а тоненькі деревця понахилялися до землі. Дахи хат стали незнайомо великими. Вікон майже не було видно: високі снігові намети лягли невідомо яким чаклунством так, що верхні спускалися на нижні, створюючи неповторні палаци цариці-зими.
Василько всю увагу кинув за вікно машини, слідкуючи, щоб ні краплини враження не пропало. Він не встигав звертатись до діда, дивуючись з одного приводу, а другий вже наздоганяв, чимраз частіше збуджуючи увагу хлопчика. Тільки й чулося: «Діду, діду!»
Питання поглиналися, не встигаючи вискочити, тому дід
жартівливо скаржився йому ж:
– Ти мені в потилиці вже дірку пробив словом «Діду!»
Василько уважно поглянув на нього, помітив, що сказано без образ, і через хвилину вже знов лунало його радісне: «Діду! Ми попали в полон до зими!»
Коли під’їхали до двору, всі разом вигукнули:
– А де ж він, наш двір?
– Ось зайдемо в ту барлогу снігову, отам і побачимо. – Дід пішов першим.
До хвіртки і від неї далі вже хтось намагався пройти, але з боку хати від дверей чулося, як хтось шурхає черпаками з двох боків.
– Мамо, татко! – здогадався Михасик, – я вже тут з Васильком, дідом та дядьком Андрієм. Ми з цього боку втопчемо сніг!
Машина залишилася на дорозі. А компанія почала чоботами та залишеними у багажнику лопатами відгортати надзвичайну щедрість зими.
– Бач, біля споруд намело так, неначе за ніч вони стали пагорбками чи дивовижними чудовиськами.
– Діду, я вже чую, як з того боку тато дихає, а біля нього Барбос стрибає! – Михасик задоволено працював ногами, розкидаючи сніг. Василько зупинився, провів рукавом під носом і почав чекати: хто перший з’явиться з-поза намету. А Батьки Михасика взялися за руки і, обійнявшись, пробили своїми тілами рештки снігової пастки, весело впавши перед прибулими.
Що тут почалося! Дідусь підштовхнув Михасика до купи, почав засипати снігом, а дядько Андрій з Васильком допомагали йому. І вийшла ...куча мала. Зупинила гамір бабчина присказка:
– З радощами в хату – щастя цілий рік! Будете посівати чи колядувати?
– Посівати! – Василько вже впізнав бабусю і, зраділий, почав знизу догори кидати зерна, що завбачливо насипала йому в кишеню мама:
– Вам – щастя та здоров’я, а мені – калачі та гривні!
Бабка не розгубилася і відповіла:
– Нехай і тобі буде щастя та здоров’я, а в нас не виводяться калачі та гривні! Ти, онучику, вже чудово вимовляєш літеру «РИ».
– Не р-ри, а ер-р. Так мене мама вчить! Слухай, як я кажу: тр-рактор-р-р! Бульдозерр!
– Напевне, Дід Мороз тобі за це щось важливе і гарне принесе в нашій хаті, так, діду? – бабуся вже виймала з печі щось духмяне й апетитне. А дід вийшов до сіней, і через хвилинку в обидвох хлопчиків вже були в руках гантелі.
– Казав мені Дід Мороз, що мої онуки виростуть богатирями, коли робитимуть вправи кожного ранку. Тоді захищатимуть нас від усякого лиха. Ні в якому разі не дозволяйте лихові приходити! Співайте колядки, що відганяють його від оселі! – очі діда примружено всміхалися.
– Цур його, пек! – сказав Михасик. – Ходімо, братику, змагатися: хто більше гантелю підійме! – Михасик розвеселив дорослих, а Василько вже почав виходити з-за столу.Але бабуся зупинила:
– Перед змаганнями поїсти треба гарненько, а тоді й за справу братися.
Барбос скавулив у сінях.
– На, Васильку, дай йому горщик з їжею: буду ж замело, а він голодний. – Бабуся подала Василькові горщика. – Та скажи йому, що ти непоганий, аби він тебе не зачіпав.
Всі стихли.
Василько відчинив хатні двері і проговорив скоромовкою:
– Барбосе! Їж на здоров’я! Я непоганий, непоганий,непоганий...
Хор-роший я! – швидко поставив горщик і зайшов до кімнати, бабуся плеснула йому водою на руки й вимовила:
– Будете друзями, коли непоганий!
Такої смачної їжі Василько ще ніколи не їв, про що й сповістив усій чесній компанії. Бабка з задоволенням сплеснула долонями:
– І непоганий господар, і їдак хор-роший, і вправи робитиме!
Затримаймо його, діду, у нас: нам потрібен ще один вправний господар!
– Якщо можна, я буду у вас довго жити, бо до вас часто радість приходить!
2005 р.
– Замело – не пробратися! Може, повернемо назад?
Але попереду проїхав бульдозер і вантажна машина. Рух полегшився.
Хлопчики захоплено поглинали дорожні пригоди. Михасик запитав у Василька:
– А ти бульдозеристом будеш чи шофером?
– Я буду татом! – голосно відповів Василько.Михасик здивовано поглянув на діда і через мить запитав:
– Скажи, а що треба вміти, щоб бути татом?
Дід весело розсміявся:
– Ти зібрався ним стати? Чуєш, – звернувся він до дядька Андрія, – наші хлопці вже збираються татами бути та питаються, що для цього потрібно вміти...
Андрій виводив буксуючу машину з купи снігу і не зважив на сказане.
А дід ще довго посміювався, покрехтуючи та знизуючи плечима:
– Ось тобі й онуки! Ну й ростуть. Можливо, богатирями станете?
Але все ж пообіцяв відповісти Михасикові, коли вже будуть вдома.
Рідний двір зачекався відсутніх, бо тут багато перемінилося: дерева й кущі похилилися під вагою великого снігу. Поламалися старі гілки, а тоненькі деревця понахилялися до землі. Дахи хат стали незнайомо великими. Вікон майже не було видно: високі снігові намети лягли невідомо яким чаклунством так, що верхні спускалися на нижні, створюючи неповторні палаци цариці-зими.
Василько всю увагу кинув за вікно машини, слідкуючи, щоб ні краплини враження не пропало. Він не встигав звертатись до діда, дивуючись з одного приводу, а другий вже наздоганяв, чимраз частіше збуджуючи увагу хлопчика. Тільки й чулося: «Діду, діду!»
Питання поглиналися, не встигаючи вискочити, тому дід
жартівливо скаржився йому ж:
– Ти мені в потилиці вже дірку пробив словом «Діду!»
Василько уважно поглянув на нього, помітив, що сказано без образ, і через хвилину вже знов лунало його радісне: «Діду! Ми попали в полон до зими!»
Коли під’їхали до двору, всі разом вигукнули:
– А де ж він, наш двір?
– Ось зайдемо в ту барлогу снігову, отам і побачимо. – Дід пішов першим.
До хвіртки і від неї далі вже хтось намагався пройти, але з боку хати від дверей чулося, як хтось шурхає черпаками з двох боків.
– Мамо, татко! – здогадався Михасик, – я вже тут з Васильком, дідом та дядьком Андрієм. Ми з цього боку втопчемо сніг!
Машина залишилася на дорозі. А компанія почала чоботами та залишеними у багажнику лопатами відгортати надзвичайну щедрість зими.
– Бач, біля споруд намело так, неначе за ніч вони стали пагорбками чи дивовижними чудовиськами.
– Діду, я вже чую, як з того боку тато дихає, а біля нього Барбос стрибає! – Михасик задоволено працював ногами, розкидаючи сніг. Василько зупинився, провів рукавом під носом і почав чекати: хто перший з’явиться з-поза намету. А Батьки Михасика взялися за руки і, обійнявшись, пробили своїми тілами рештки снігової пастки, весело впавши перед прибулими.
Що тут почалося! Дідусь підштовхнув Михасика до купи, почав засипати снігом, а дядько Андрій з Васильком допомагали йому. І вийшла ...куча мала. Зупинила гамір бабчина присказка:
– З радощами в хату – щастя цілий рік! Будете посівати чи колядувати?
– Посівати! – Василько вже впізнав бабусю і, зраділий, почав знизу догори кидати зерна, що завбачливо насипала йому в кишеню мама:
– Вам – щастя та здоров’я, а мені – калачі та гривні!
Бабка не розгубилася і відповіла:
– Нехай і тобі буде щастя та здоров’я, а в нас не виводяться калачі та гривні! Ти, онучику, вже чудово вимовляєш літеру «РИ».
– Не р-ри, а ер-р. Так мене мама вчить! Слухай, як я кажу: тр-рактор-р-р! Бульдозерр!
– Напевне, Дід Мороз тобі за це щось важливе і гарне принесе в нашій хаті, так, діду? – бабуся вже виймала з печі щось духмяне й апетитне. А дід вийшов до сіней, і через хвилинку в обидвох хлопчиків вже були в руках гантелі.
– Казав мені Дід Мороз, що мої онуки виростуть богатирями, коли робитимуть вправи кожного ранку. Тоді захищатимуть нас від усякого лиха. Ні в якому разі не дозволяйте лихові приходити! Співайте колядки, що відганяють його від оселі! – очі діда примружено всміхалися.
– Цур його, пек! – сказав Михасик. – Ходімо, братику, змагатися: хто більше гантелю підійме! – Михасик розвеселив дорослих, а Василько вже почав виходити з-за столу.Але бабуся зупинила:
– Перед змаганнями поїсти треба гарненько, а тоді й за справу братися.
Барбос скавулив у сінях.
– На, Васильку, дай йому горщик з їжею: буду ж замело, а він голодний. – Бабуся подала Василькові горщика. – Та скажи йому, що ти непоганий, аби він тебе не зачіпав.
Всі стихли.
Василько відчинив хатні двері і проговорив скоромовкою:
– Барбосе! Їж на здоров’я! Я непоганий, непоганий,непоганий...
Хор-роший я! – швидко поставив горщик і зайшов до кімнати, бабуся плеснула йому водою на руки й вимовила:
– Будете друзями, коли непоганий!
Такої смачної їжі Василько ще ніколи не їв, про що й сповістив усій чесній компанії. Бабка з задоволенням сплеснула долонями:
– І непоганий господар, і їдак хор-роший, і вправи робитиме!
Затримаймо його, діду, у нас: нам потрібен ще один вправний господар!
– Якщо можна, я буду у вас довго жити, бо до вас часто радість приходить!
2005 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
