Дідусь Пилип взяв палочку, сперся на неї двома руками і замислено
задивився на захід сонця. А воно, неначе відчуваючи пильну увагу
до себе, радо світило, дарувало яскраве проміння, що вільно та розкішно
розляглося по морозному зимовому повітрю та наполегливо іскрилося,
вже запрошуючи до мандрів по сяючому напрямку в зоряну ніч.
Сніги ніби забули про свято – десь заблукали. На вулиці було тихо, не
дивлячись на те, що був перший січневий день: молодь веселилася майже
до ранку, а тепер відсипалася, зберігаючи сили на наступну ніч.
Крехтячи та виставляючи наслюнявлений палець до неба, щоб взнати,
в якому напрямку нині вітер, дідусь вже витер підошви чобіт, щоб зайти до
хати, але згадав, що не помолився. Зібравшись з думками, він почав
промовляти слова молитви «Отче наш...», коли до двору зайшов онук
Сашко, візиту якого дід вже довгенько чекав.
– Дідусю, чи можна посівати? – Очі Сашка всміхалися, даруючи щасливі
хвилини. Дід радо розкинув руки назустріч:
– Заходь, друже, ми з бабусею та Михасиком вже зачекалися.
Сашко набрав у жменю зерна і почав посипати кумедну дідову голову з
сивою шевелюрою. Довга борода присівшого навпочіпки діда разом з
Сашковими приспівками закликала:
Ой, коляде, колядине,
Йди до нас із холодини –
Дамо теплу одежину.
Та веди до нас маржину,
Щоб завжди були з грошима.
Відмикай сундуки,
Готуй нам п’ятаки.
А ти, діду, гривну,
Бо я шибку виб’ю!
– Ой, заходьте, бо боюся, що від вас не відіб’юся! – пожартував дідусь.
Сашко обійняв його, Михасика, і вони разом зайшли до хати, де бабуся
Ганна Назарівна вже накривала стіл для бажаного гостя.
В хаті пахло свіжими медовиками, ковбасою та квашеними яблуками.
В печі бігали промені від березових дров. Їх відблиски ходили по стінах
та стелі, блукали по обличчях, ніби шукали чудових розповідей.
– Діду, я навмисне світло не запалювала, щоб ви помилувалися та
потішилися живим вогнем. Кажуть, що він, пічний вогонь, немов добрий
чаклун, бо висвітлює душі та посилає їм спасіння від злої сили. – Обличчя
бабусі було зараз якимось чудово-зморшкуватим та надзвичайно милим.
– Бабцю, я вже ледве дочекався, щоб нарешті настало свято і ви розповіли
мені про звичаї та випадки чаклунки-зими. Хотів прийти разом з
Віктором, а він занедужав, і мама його не відпустила.
– А чому ти, соколе, на ніч сам прибіг, без дорослих? – дід причісував
сиву бороду, примружено вдивляючись у вогняне сяйво.
– Мені дозволили ночувати у вас на чудовій печі! – Сашко з насолодою
притулився до бабусі, а їй тільки цього й було потрібно: почала
пестувати та цілувати, примовляючи:
– Який ти вже великий, хлопчику! На другий рік – до навчання. І не
зглянешся – час наввипередки з життям біжить та запитує: «Що встигнеш?»
Вона притисла рудувату голову онука до грудей, розкуйовдила чуприну.
Помолившись перед божницею, всі сіли до столу. Але в сутінках у вікно
хтось постукав і запитав:
– Чи можна посівати?
Дід відчинив двері, і в хату ввалилася юрба парубків та дівчат, що вже
десь напосівалися, бо кошелі та міхи були заповнені, а весела й гомінка
компанія, виряджена в святкове, виспівувала колядки непевними голосами:
…Як не даш пиріжка,
Я – бичка за ріжки,
Поведу на торжок –
Там придбаю пиріжок!
Очі Сашка, скочившого на піч до засинаючого Михася, поглинали кожен рух.
Бабка з дідом частували гостей сивухою та маковими пирогами, яблуками
та горіхами. Хвилинка гріла серце, бадьорила душу.
– Щастя та здоров’я вам усім! – бабка говорила інакше ніж будь-хто, а з
юрби щебетали:
– Ой, які смачні та підсмажені скрутеники! Ой, які солодесенькі та м’якесенькі –
якраз у мій кошик розмістяться! Нехай бог дає більше, ніж ви нам – за колядку!
Хлопчики захоплено повідкривали роти і, мов губка, вбирали звуки, усмішки,
задоволеність. Коли колядники з жартами вийшли, вони злізли і бігцем до
діда і бабусі на коліна:
– А без колядників щастя приходить? – очі Сашка сяяли.
– Зараз ми покличемо його разом з тобою. Знайди топірець у чулані.
Сашко похапцем сіганув та через мить вже стояв біля діда, кумедна борода якого
рухалася, витанцьовуючи підкрученими кінцями лише їй відомий танок.
Тиша кудись пішла чи притулилася до печі в куточку. І тепер зацікавлена
допитлива хвиля ходила теплим березовим повітрям хатини.
Топірець, переданий дідові, начебто став живою істотою:
– Він зараз господарюватиме в хаті! – Дід підійшов до порогу, кряхтячи,
нахилився, тричі стукнув по ньому топірцем з словами: – Життя, здоров’я,
хліб!
Хлопці застигли від здивування:
– Ти що зробив?
– Щастя до хати запросив! А топірцем стукав, щоб воно обходити нас
боялося.
– Дідусику, певно, щастя не боїться. Але те, що йому заважає, не приходить,
поки в хаті є господар. Живіть з бабусею довго! – Сашко світився задоволеністю.
Зволожені очі діда всміхалися, він відвернувся до вогню аби приховати посмішку,
а бабка сплеснула долонями:
– Не встигли запросити, а щастя вже в хаті! Ну й топірець, ну й молодець!
– А до нас підемо з топірцем? – бажання струмилося з Сашка – бажання
принести щастя і до хати, в якій живе він.
– Невже у вас топірця немає? – Дід уважно поглянув на Сашка.
– Є, дідусю, але він не вміє говорити, хоч і господар.
– Ну, то ранком підемо до вас і ти навчиш його мудрій розмові.
…Ледве зажеврілося, коли хлопчик торкнув діда за плече:
– Давай, наздоженемо щастя, а то за ніч воно далеченько зайшло, а те,
що в вашій хаті, піде з нами й відокремить шматочок.
– У вас ще всі сплять. Це теж щастя, бо коли все в хаті є, тоді можна довго
спати.
– А мені хочеться затримати його й не відпускати, бо вчора за татком смуток
ішов і зачепився за стелину.
– Ти бачив його? – дід чомусь занепокоєно вдивлявся в Сашкове обличчя.
– Авжеж. – Сашко почав розповідати: – Коли я дочекався тата з роботи,
то побачив, що мама відвернулася до грубки і не привітала його звичним:
«Проходь, моя радість!»
– Треба йти, – погодився дід, – бери зерно та йдемо колядувати, але ще
дуже раненько...
– Ну, то й що! Зірочки ще не всі поховалися, а смутку зайшло багато.
Дід мовчки взув валянки з галошами, і, взявши кошіль з калачами та
ковбасою, вони вийшли з двору. Але за двором зупинилися, бо дід наказав:
– Одягни цю паклю на голову, а коли увійдемо на подвір’я, зверху натяг
неш солом’яного бриля. Та ось цей червоний ніс не забудь, щоб смуток не
пізнав тебе і не пірнув до душі. А я буду старим Дідом Морозом.
...На Сашковому подвір’ї було тихо. Пес навіть не ворухнувся. Довго
стукав дід у вікно. Нарешті за дверима почулося татове: – Кого ранкова
принесла?
– Щастя! – відказав Сашко з тремтінням.
Двері мовчки відчинили. І лише синова спина, що була перед очима,
підказала дідові Пилипові, що онук правий. Вдаючи, що він нічого не помітив,
дід Пилип голосним скрипучим голосом звернувся:
– Господине та господар! Прийшли колядники. Поки зірка не сховалася,
віддавайте їй нічну пітьму! Ану, сину, бери топірець та вдарь по порогові!
– А можна, я це зроблю, татко? – звернувся Сашко.
– Роби, – посміхнувся тато, – а чому ти мене татом кличеш, молоденький
морозець? Я тебе не знаю. Можливо, ти – сивий чаклун, що приносить свару?
Жваво скинувши паклю, Сашко забув про ніс, повернувся до порогу і тричі,
копіюючи діда, стукнув, голосно примовляючи: «Життя, здоров’я, хліб!» А
слідом за цими словами пролунали інші:
– Йди, смуток, на чорне болото! Там тобі місце! Не чіпай нашого щастя!..
Він озирнувся на тишу. Всміхнена мама стояла позаду із свічкою в руках та
нахвалювала:
– Гарно господарює топірець! Треба йому посмішками допомогти, тоді й
щастю буде у нас приємно.
Тільки сказала – посвітліло в хаті. Зірка пропала, а під стелею вже нічого
темного не залишилося.
2004 р.