– Миколко, синочку, щось мені недобре! – Старенька мати благала
допомоги.
– Що болить? Швидку викликати? – Микола Васильович заклопотано
підвівся, одягаючись. Передсвятковий ранок не віщував йому нічого хорошого,
вже давно недужає мати. Невістка Ганна підійшла до столика з ліками,
погортала зошит із нотатками лікарів і запитала:
– Самі не вийдемо з цього становища? У людей свято. Навіщо турбувати,
коли ліки поруч? Зараз вам тиск поміряємо, щоб знати причину.
Тиск був високим. Ганна попросила чоловіка зігріти води, налити
туди оцту і швидко покласти на литки та під голову гарячі компреси, а
сама вже готувала шприц для ін’єкції.
Виконавши ці справи, вони знову полягали додивлятися сни, а Ніна
Гаврилівна, тамуючи біль, заплющила очі: «Оце так погостювала!
Заважаю молодим. Їм і свято не свято з моїми хворобами. Хоч би довго
не мучитися», – думала вона, ледь стримуючи непрошену сльозу.
Денний розклад диктував володарці-зимі спокій, але здалеку насувалися
хуртовинні хмари. Крізь вікно заглядало небо з верховіттям дуба, що
хиталося та гойдало на собі думки жінки. Приступ пройшов, і Ніна
Гаврилівна підвелася, сівши на край ліжка.
Ранок взяв своє. Співали півні, про щось турбувалися собаки, мявкало
голодне киценя. А маленька Катруся, двоюрідна сестричка Михася, солодко
потирала оченята.
– Що ти робиш: сон відганяєш? – питання бабусі підвело дівчинку, і вона
хутенько перебралася до неї в ліжко.
– Такий солодкий сон сьогодні гостював у мене, ніби дід плигощав мене
медом з глушками.
Бабка розсміялася: – Дійсно, солодкий. Та ще й з грушками! Напевне,
хтось частуватиме тебе нині, адже щедрівка прийшла.
– Бабусю, чому люди її так називають? Вона – щедла? Не задібна?
– Так, Катрусю. Але ти не знаєш, чому вона стала щедрою. Я тобі колись
розповім.
– Залаз, залаз! – заплескала Катруся в долоні. – Мені після твоїх лозповідей
медові сни сняться!
– Ну, то слухай. За давніх часів в одній лісовій сімейці жили три сестри.
Батьки їх не були багатими, але й не бідували. Вони любили дівчаток і
хлопчиків, частенько купували їм якісь дарунки, але серед сестер була
одна дівчинка, що все хотіла позабирати собі. Можливо, звали її Вірою,
можливо, Олесею чи Катрусею... – вже не пам’ятаю. Мама радила
дівчаткам гратися разом і використовувати іграшки в спільній забаві.
Але жадібність зайшла в серце дівчинки і не поступалася ні кроком.
Вона заволоділа думками дівчинки і ніде не давала спокою:
„А-а-а, сестрам подарували гарніших ляльок”, – тягнула думка смичком
по своїй струні, коли рухалася вверх.
„Е-е-е, – щось надривалося в ній, коли смичок заздрощів йшов униз, –
у дівчаток кольори м’ячиків цікавіші, а м’ячики прудкіші, ніж мій!”
Одного разу взимку до їхнього двору залетіла віхола. Крутилася,
пригроджуючи: „Замету, засиплю, запаморочу!” А дівчатка дивилися
на її бешкетування і боялися злізти з печі: „Тут вона нас не знайде!”
Але віхола, що пролізла у дахову щілину та зазирнула у димар, почула
ці слова і заперечливо похитала головою: „Мені потрібна дівчинка, що
з усіма вміє гратися. Вона повинна бути щедрою та доброю. Тоді
завтра ми полетимо на ближній хутір, де живе казочка. Зараз я виконую
її прохання...”
Та скоро насунулася темна ніч, що пропонувала свій досвід:”Очки,
закривайтеся, бо вже надходять чудові сни!”
Коли сестри поснули, заздриця-сестричка позбирала біля себе іграшки
та почала гратися з ними, втішаючись, що зараз вони належать лише їй,
і жодна істота не відбере їх хоч на ніч.
…Катруся, вкрита теплою ковдрою, сіла, підібгала коліна до підборіддя
і охопила їх руками, уважно слухаючи кожне бабчине слово...
– Якраз на цю мить і змогла протиснутися в юшкову щілину рука віхоли. –
Бабуся продовжувала казкову розповідь, пригладжуючи чорняву голівку
Катрусі:
– Вхопила вона заздрицю, загорнула в біле хутро і дмухнула через гай
до казки.Заздриця заголосила:
– Я не щедра, я – погана! Відпусти мене!
– Ти - така ж, як і я: теж любиш тягнути все до себе, а твої очі – завидющі,
адже струмки, що дзвенять біля твого серця, мають дзвін, однаковий з моїм.
Віхола говорила правду, а дівчинка все пручалася, адже казка жила
недалеко, а вони вже були поряд з нею. Долетіли швидко.
Казка вже чекала гостей. Вона знала, хто вміє виконувати виряджальні
пісні Старого року чи зустрічальні для Нового. Вона знала, що в Різдвяну
неділю йдуть вечорниці, а серед колядок, щедрівок є багато таких, що
благають оновлення. Розкішна пухнаста шубка та сніжинкові рукавички,
кучма з білого хутра зачаровували, приголомшували. А дівчинка ж була
заздрицею! Віхола, задоволена виконаною роботою, тихо відсапувалася в
куточку казкового палацу. А господиня-казка зверталася до заздриці:
– Підеш до хутору та понесеш татові, мамі та сестрам від мене вечерю.
Будеш примовляти: «Від казки з палацу принесла вам пляцок із житнього
зерна. Нехай жито сходить, нехай воно родить, нехай буде стéрном».
Катруся досі не перебивала запитаннями, але тут запитала:
– А що таке стерно, бабусю?
– Це чи не найважливіша керуюча частина в житті. Потім зрозумієш, – і розповідь
помандрувала далі:
– Дівчинка сіла на казкові санчата й незчулася, коли опинилася біля рідних воріт.
Святковий дзвіночок сповістив про приїзд гостей. Батьки заздриці вибігли
до воріт і розплакалися:
– Ми тебе, донечко, скрізь перешукали, а ти звідки на чудових санчатах?
Хіба ж можна всіх покинути і йти, куди очі повели? Ти дуже щ е д р а і тобі не
потрібні ні батьки, ні сестрички, ні ми з татом? Хочеш покинути нас?
Мамині сльози привели заздрицю до тями. А найголовніше – її назвали щедрою!
І вона голосно вимовила:
– Від казки з палацу принесла вам пляцок із житнього зéрна. Нехай жито сходить,
нехай краще родить, нехай буде стерном!
А від себе добавила: – Ніколи в світі більше не буду заздрісною та жадібною!
Дарую вам, мої сестрички, всі мої іграшки. Будемо гратися разом, тому що казка
подарувала мені щедрість і назвала Щедрівкою, аби я в кожен дім завезла від неї
радість та щастя, веселий настрій та добре здоров’я...
Катруся пригорнулася до бабусі:
– Я теж – Щедрівка і хочу, аби ти завжди була здорова. – Вони обійнялися, а
мама, посміхаючись, запросила їх до столу, співаючи веселої пісеньки:
Щедрівочка щедрувала,
Під віконцем припадала:
– Що ти, тітко, напекла?
Неси нам до вікна!
Відкривай сундучок,
Даруй нам п’ятачок!
2006 р.