Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.08
15:07
То не вітер Диким полем трави колихає,
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
2026.02.08
12:49
Я снігом табірним впаду тобі до ніг
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
2026.02.08
11:37
Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
2026.02.08
09:09
Із Леоніда Сергєєва
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
2026.02.07
23:49
У напівтемряві п'ємо холодну каву,
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
2026.02.07
21:10
Крапка сонця утоплена в сіре лютневе марево.
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
2026.02.07
20:39
Про що ти хочеш розказати, скрипко?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
2026.02.07
20:21
Я спалю на багатті книжки
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
2026.02.07
13:53
У кожного вона своя. А чи прозора?
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
2026.02.07
10:26
Укрили заморозки ніжні квіти,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
2026.02.07
09:00
Туманом розлилося небо в море,
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
2026.02.07
05:08
Годинник з синім циферблатом,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
2026.02.06
21:40
Мій Боже, дякую Тобі, що Ти є,
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
2026.02.06
21:07
Наосліп, через кипінь і не в такт,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
2026.02.06
18:04
О ти (чий зір усе одвертий, а мій все пропустив)
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
2026.02.06
17:31
Німе повітря. Королівство тиші.
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.07
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Людмила Линдюк (1947) /
Проза
Щедрівка
– Миколко, синочку, щось мені недобре! – Старенька мати благала
допомоги.
– Що болить? Швидку викликати? – Микола Васильович заклопотано
підвівся, одягаючись. Передсвятковий ранок не віщував йому нічого хорошого,
вже давно недужає мати. Невістка Ганна підійшла до столика з ліками,
погортала зошит із нотатками лікарів і запитала:
– Самі не вийдемо з цього становища? У людей свято. Навіщо турбувати,
коли ліки поруч? Зараз вам тиск поміряємо, щоб знати причину.
Тиск був високим. Ганна попросила чоловіка зігріти води, налити
туди оцту і швидко покласти на литки та під голову гарячі компреси, а
сама вже готувала шприц для ін’єкції.
Виконавши ці справи, вони знову полягали додивлятися сни, а Ніна
Гаврилівна, тамуючи біль, заплющила очі: «Оце так погостювала!
Заважаю молодим. Їм і свято не свято з моїми хворобами. Хоч би довго
не мучитися», – думала вона, ледь стримуючи непрошену сльозу.
Денний розклад диктував володарці-зимі спокій, але здалеку насувалися
хуртовинні хмари. Крізь вікно заглядало небо з верховіттям дуба, що
хиталося та гойдало на собі думки жінки. Приступ пройшов, і Ніна
Гаврилівна підвелася, сівши на край ліжка.
Ранок взяв своє. Співали півні, про щось турбувалися собаки, мявкало
голодне киценя. А маленька Катруся, двоюрідна сестричка Михася, солодко
потирала оченята.
– Що ти робиш: сон відганяєш? – питання бабусі підвело дівчинку, і вона
хутенько перебралася до неї в ліжко.
– Такий солодкий сон сьогодні гостював у мене, ніби дід плигощав мене
медом з глушками.
Бабка розсміялася: – Дійсно, солодкий. Та ще й з грушками! Напевне,
хтось частуватиме тебе нині, адже щедрівка прийшла.
– Бабусю, чому люди її так називають? Вона – щедла? Не задібна?
– Так, Катрусю. Але ти не знаєш, чому вона стала щедрою. Я тобі колись
розповім.
– Залаз, залаз! – заплескала Катруся в долоні. – Мені після твоїх лозповідей
медові сни сняться!
– Ну, то слухай. За давніх часів в одній лісовій сімейці жили три сестри.
Батьки їх не були багатими, але й не бідували. Вони любили дівчаток і
хлопчиків, частенько купували їм якісь дарунки, але серед сестер була
одна дівчинка, що все хотіла позабирати собі. Можливо, звали її Вірою,
можливо, Олесею чи Катрусею... – вже не пам’ятаю. Мама радила
дівчаткам гратися разом і використовувати іграшки в спільній забаві.
Але жадібність зайшла в серце дівчинки і не поступалася ні кроком.
Вона заволоділа думками дівчинки і ніде не давала спокою:
„А-а-а, сестрам подарували гарніших ляльок”, – тягнула думка смичком
по своїй струні, коли рухалася вверх.
„Е-е-е, – щось надривалося в ній, коли смичок заздрощів йшов униз, –
у дівчаток кольори м’ячиків цікавіші, а м’ячики прудкіші, ніж мій!”
Одного разу взимку до їхнього двору залетіла віхола. Крутилася,
пригроджуючи: „Замету, засиплю, запаморочу!” А дівчатка дивилися
на її бешкетування і боялися злізти з печі: „Тут вона нас не знайде!”
Але віхола, що пролізла у дахову щілину та зазирнула у димар, почула
ці слова і заперечливо похитала головою: „Мені потрібна дівчинка, що
з усіма вміє гратися. Вона повинна бути щедрою та доброю. Тоді
завтра ми полетимо на ближній хутір, де живе казочка. Зараз я виконую
її прохання...”
Та скоро насунулася темна ніч, що пропонувала свій досвід:”Очки,
закривайтеся, бо вже надходять чудові сни!”
Коли сестри поснули, заздриця-сестричка позбирала біля себе іграшки
та почала гратися з ними, втішаючись, що зараз вони належать лише їй,
і жодна істота не відбере їх хоч на ніч.
…Катруся, вкрита теплою ковдрою, сіла, підібгала коліна до підборіддя
і охопила їх руками, уважно слухаючи кожне бабчине слово...
– Якраз на цю мить і змогла протиснутися в юшкову щілину рука віхоли. –
Бабуся продовжувала казкову розповідь, пригладжуючи чорняву голівку
Катрусі:
– Вхопила вона заздрицю, загорнула в біле хутро і дмухнула через гай
до казки.Заздриця заголосила:
– Я не щедра, я – погана! Відпусти мене!
– Ти - така ж, як і я: теж любиш тягнути все до себе, а твої очі – завидющі,
адже струмки, що дзвенять біля твого серця, мають дзвін, однаковий з моїм.
Віхола говорила правду, а дівчинка все пручалася, адже казка жила
недалеко, а вони вже були поряд з нею. Долетіли швидко.
Казка вже чекала гостей. Вона знала, хто вміє виконувати виряджальні
пісні Старого року чи зустрічальні для Нового. Вона знала, що в Різдвяну
неділю йдуть вечорниці, а серед колядок, щедрівок є багато таких, що
благають оновлення. Розкішна пухнаста шубка та сніжинкові рукавички,
кучма з білого хутра зачаровували, приголомшували. А дівчинка ж була
заздрицею! Віхола, задоволена виконаною роботою, тихо відсапувалася в
куточку казкового палацу. А господиня-казка зверталася до заздриці:
– Підеш до хутору та понесеш татові, мамі та сестрам від мене вечерю.
Будеш примовляти: «Від казки з палацу принесла вам пляцок із житнього
зерна. Нехай жито сходить, нехай воно родить, нехай буде стéрном».
Катруся досі не перебивала запитаннями, але тут запитала:
– А що таке стерно, бабусю?
– Це чи не найважливіша керуюча частина в житті. Потім зрозумієш, – і розповідь
помандрувала далі:
– Дівчинка сіла на казкові санчата й незчулася, коли опинилася біля рідних воріт.
Святковий дзвіночок сповістив про приїзд гостей. Батьки заздриці вибігли
до воріт і розплакалися:
– Ми тебе, донечко, скрізь перешукали, а ти звідки на чудових санчатах?
Хіба ж можна всіх покинути і йти, куди очі повели? Ти дуже щ е д р а і тобі не
потрібні ні батьки, ні сестрички, ні ми з татом? Хочеш покинути нас?
Мамині сльози привели заздрицю до тями. А найголовніше – її назвали щедрою!
І вона голосно вимовила:
– Від казки з палацу принесла вам пляцок із житнього зéрна. Нехай жито сходить,
нехай краще родить, нехай буде стерном!
А від себе добавила: – Ніколи в світі більше не буду заздрісною та жадібною!
Дарую вам, мої сестрички, всі мої іграшки. Будемо гратися разом, тому що казка
подарувала мені щедрість і назвала Щедрівкою, аби я в кожен дім завезла від неї
радість та щастя, веселий настрій та добре здоров’я...
Катруся пригорнулася до бабусі:
– Я теж – Щедрівка і хочу, аби ти завжди була здорова. – Вони обійнялися, а
мама, посміхаючись, запросила їх до столу, співаючи веселої пісеньки:
Щедрівочка щедрувала,
Під віконцем припадала:
– Що ти, тітко, напекла?
Неси нам до вікна!
Відкривай сундучок,
Даруй нам п’ятачок!
2006 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Щедрівка
– Миколко, синочку, щось мені недобре! – Старенька мати благала
допомоги.
– Що болить? Швидку викликати? – Микола Васильович заклопотано
підвівся, одягаючись. Передсвятковий ранок не віщував йому нічого хорошого,
вже давно недужає мати. Невістка Ганна підійшла до столика з ліками,
погортала зошит із нотатками лікарів і запитала:
– Самі не вийдемо з цього становища? У людей свято. Навіщо турбувати,
коли ліки поруч? Зараз вам тиск поміряємо, щоб знати причину.
Тиск був високим. Ганна попросила чоловіка зігріти води, налити
туди оцту і швидко покласти на литки та під голову гарячі компреси, а
сама вже готувала шприц для ін’єкції.
Виконавши ці справи, вони знову полягали додивлятися сни, а Ніна
Гаврилівна, тамуючи біль, заплющила очі: «Оце так погостювала!
Заважаю молодим. Їм і свято не свято з моїми хворобами. Хоч би довго
не мучитися», – думала вона, ледь стримуючи непрошену сльозу.
Денний розклад диктував володарці-зимі спокій, але здалеку насувалися
хуртовинні хмари. Крізь вікно заглядало небо з верховіттям дуба, що
хиталося та гойдало на собі думки жінки. Приступ пройшов, і Ніна
Гаврилівна підвелася, сівши на край ліжка.
Ранок взяв своє. Співали півні, про щось турбувалися собаки, мявкало
голодне киценя. А маленька Катруся, двоюрідна сестричка Михася, солодко
потирала оченята.
– Що ти робиш: сон відганяєш? – питання бабусі підвело дівчинку, і вона
хутенько перебралася до неї в ліжко.
– Такий солодкий сон сьогодні гостював у мене, ніби дід плигощав мене
медом з глушками.
Бабка розсміялася: – Дійсно, солодкий. Та ще й з грушками! Напевне,
хтось частуватиме тебе нині, адже щедрівка прийшла.
– Бабусю, чому люди її так називають? Вона – щедла? Не задібна?
– Так, Катрусю. Але ти не знаєш, чому вона стала щедрою. Я тобі колись
розповім.
– Залаз, залаз! – заплескала Катруся в долоні. – Мені після твоїх лозповідей
медові сни сняться!
– Ну, то слухай. За давніх часів в одній лісовій сімейці жили три сестри.
Батьки їх не були багатими, але й не бідували. Вони любили дівчаток і
хлопчиків, частенько купували їм якісь дарунки, але серед сестер була
одна дівчинка, що все хотіла позабирати собі. Можливо, звали її Вірою,
можливо, Олесею чи Катрусею... – вже не пам’ятаю. Мама радила
дівчаткам гратися разом і використовувати іграшки в спільній забаві.
Але жадібність зайшла в серце дівчинки і не поступалася ні кроком.
Вона заволоділа думками дівчинки і ніде не давала спокою:
„А-а-а, сестрам подарували гарніших ляльок”, – тягнула думка смичком
по своїй струні, коли рухалася вверх.
„Е-е-е, – щось надривалося в ній, коли смичок заздрощів йшов униз, –
у дівчаток кольори м’ячиків цікавіші, а м’ячики прудкіші, ніж мій!”
Одного разу взимку до їхнього двору залетіла віхола. Крутилася,
пригроджуючи: „Замету, засиплю, запаморочу!” А дівчатка дивилися
на її бешкетування і боялися злізти з печі: „Тут вона нас не знайде!”
Але віхола, що пролізла у дахову щілину та зазирнула у димар, почула
ці слова і заперечливо похитала головою: „Мені потрібна дівчинка, що
з усіма вміє гратися. Вона повинна бути щедрою та доброю. Тоді
завтра ми полетимо на ближній хутір, де живе казочка. Зараз я виконую
її прохання...”
Та скоро насунулася темна ніч, що пропонувала свій досвід:”Очки,
закривайтеся, бо вже надходять чудові сни!”
Коли сестри поснули, заздриця-сестричка позбирала біля себе іграшки
та почала гратися з ними, втішаючись, що зараз вони належать лише їй,
і жодна істота не відбере їх хоч на ніч.
…Катруся, вкрита теплою ковдрою, сіла, підібгала коліна до підборіддя
і охопила їх руками, уважно слухаючи кожне бабчине слово...
– Якраз на цю мить і змогла протиснутися в юшкову щілину рука віхоли. –
Бабуся продовжувала казкову розповідь, пригладжуючи чорняву голівку
Катрусі:
– Вхопила вона заздрицю, загорнула в біле хутро і дмухнула через гай
до казки.Заздриця заголосила:
– Я не щедра, я – погана! Відпусти мене!
– Ти - така ж, як і я: теж любиш тягнути все до себе, а твої очі – завидющі,
адже струмки, що дзвенять біля твого серця, мають дзвін, однаковий з моїм.
Віхола говорила правду, а дівчинка все пручалася, адже казка жила
недалеко, а вони вже були поряд з нею. Долетіли швидко.
Казка вже чекала гостей. Вона знала, хто вміє виконувати виряджальні
пісні Старого року чи зустрічальні для Нового. Вона знала, що в Різдвяну
неділю йдуть вечорниці, а серед колядок, щедрівок є багато таких, що
благають оновлення. Розкішна пухнаста шубка та сніжинкові рукавички,
кучма з білого хутра зачаровували, приголомшували. А дівчинка ж була
заздрицею! Віхола, задоволена виконаною роботою, тихо відсапувалася в
куточку казкового палацу. А господиня-казка зверталася до заздриці:
– Підеш до хутору та понесеш татові, мамі та сестрам від мене вечерю.
Будеш примовляти: «Від казки з палацу принесла вам пляцок із житнього
зерна. Нехай жито сходить, нехай воно родить, нехай буде стéрном».
Катруся досі не перебивала запитаннями, але тут запитала:
– А що таке стерно, бабусю?
– Це чи не найважливіша керуюча частина в житті. Потім зрозумієш, – і розповідь
помандрувала далі:
– Дівчинка сіла на казкові санчата й незчулася, коли опинилася біля рідних воріт.
Святковий дзвіночок сповістив про приїзд гостей. Батьки заздриці вибігли
до воріт і розплакалися:
– Ми тебе, донечко, скрізь перешукали, а ти звідки на чудових санчатах?
Хіба ж можна всіх покинути і йти, куди очі повели? Ти дуже щ е д р а і тобі не
потрібні ні батьки, ні сестрички, ні ми з татом? Хочеш покинути нас?
Мамині сльози привели заздрицю до тями. А найголовніше – її назвали щедрою!
І вона голосно вимовила:
– Від казки з палацу принесла вам пляцок із житнього зéрна. Нехай жито сходить,
нехай краще родить, нехай буде стерном!
А від себе добавила: – Ніколи в світі більше не буду заздрісною та жадібною!
Дарую вам, мої сестрички, всі мої іграшки. Будемо гратися разом, тому що казка
подарувала мені щедрість і назвала Щедрівкою, аби я в кожен дім завезла від неї
радість та щастя, веселий настрій та добре здоров’я...
Катруся пригорнулася до бабусі:
– Я теж – Щедрівка і хочу, аби ти завжди була здорова. – Вони обійнялися, а
мама, посміхаючись, запросила їх до столу, співаючи веселої пісеньки:
Щедрівочка щедрувала,
Під віконцем припадала:
– Що ти, тітко, напекла?
Неси нам до вікна!
Відкривай сундучок,
Даруй нам п’ятачок!
2006 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
