– Не знаю, що покласти тобі в святковий кошик на вечерю до хрещеної
мами і Михасика, Данилко. – Там є сало, скрутеники, цукерки, горіхи,
кутя та узвар…
– А що таке узвар, мамо?
– Невже ти не знаєш? Дідо збирав яблука та груші, сливи та малину,
вишні та горобину, ваприни та ожину, сушив разом з тобою на сонечку
та в сушарні на горищі для зимових компотів та киселю. Ось це й є узвар.
А ти, мамцю, ще мандарин поклади. – Данилко вже взувся та наскоро
застібував куртку.
– Не забарюйся, вже ніч на підході, чуєш, синку?
Але Данилко, вхопивши пакет з вечерею, вже йшов до хвіртки.
Дорога була припорошена снігом. Під чоботами чулося: „Рипи-рип!
Рипи-рип!”
Сніг блищав у вечірнім сяйві сідаючого січневого сонця.
– Що ти до мене говориш? Я не вмію розтлумачувати снігову мову! –
Голосно звернувся Данилко і самому стало смішно, що хтось почує й
буде про нього погано думати. Він обернувся: чи хто не чув, бува?
І здивовано побачив позад себе крокуючи величезні чоботи. Підвівши
голову, хлопчик вражено і захоплено відступив назад, навіть очі з орбіт
полізли, як каже тато: за ним йшов велетень, котрий все чув. Данилко
присів від сорому і ляку, але велетень підвів його і мовчки показав на
шлях до хрещеної.
– Хто ви? – прошепотіли його губи. – Я вас боюся!
– Сьогодні день такий, що ніхто не повинен лякатися...
– Я знаю: Різдво Христове ! – Данилко з острахом зробив крок назад.
Чоловік-велетень немовби й не вимовляв нічого, але Данилко виразно
чув його голос. Як же таке може бути? Данилко став осторонь, щоб
дати велетневі дорогу, але той взяв його на долоню і поставив перед
воротами хрещеної. Зі страхом та мішаниною в голові Данилко подякував
йому, чомусь лопочучи:
– Татко й мама прислали вечерю!А ви хто такий? Я ніколи не бачив
велетнів! Чи ви – з іншої планети? А може, ви – Сніжний чоловік?
Позаду рипнули двері. Хлопчик оглянувся і побачив хрещену маму:
– Татко й мама прислали вечерю! – зраділо проговорив він, вже нічого
не страхаючись. – Подивіться, хто мене приніс, – показав він у бік дороги,
але там вже нікого не було.
– Що ти фантазуєш, хрещенику? Нікого немає! Я продзвоню батькам, що
ти залишаєшся на ніч у нас. Будете з Михасиком гратися. Вже пізно,
колядники ходять...
Данилко, роздягаючись, ніяк не міг зрозуміти, що ж з ним зараз було?
Побачивши, що горить лампадка, а прабабуся Марфа хреститься на
ікону, він підійшов, теж перехрестився й почав співати:
А в полях, полях сам Господь ходе.
Діва Марія Бога просила:
– Зароди, Боже, жито-пшеницю,
Жито-пшеницю, всяку пашницю...
Він співав. А з голови не йшла думка про велетня. І Данилко вирішив:
коли нічого поганого не сталося, значить, зі мною теж Господь носив
вечерю і треба радіти.
Бабка Марфа відповіла на його думку, ніби прочитала її:
– Ось так воно й є! І ти завжди будеш щасливий, бо Він тримав тебе
на своїх долонях!
2005 р.