=1=
Коли зима блукала світом,
Мороз по шибці малював,
Мій батько матері ніс квіти,
Слова подяки готував.
Приємно-втомлена, щаслива,
З малим дитятком на руках,
Дивилась в те маленьке диво,
Шукала рідне в тих очах.
Я знаю, ви хотіли сина,
Мене ніхто не планував.
Але скажіть, хіба я винна,
Що я народжена жива?
“Проблема вічна і обуза”,-
Давно минув той перший шок.
Росла без ігор і без друзів,
Росла в компанії книжок.
=2=
В дитинстві мріяла літати,
Кудись з птахами в небесах.
А потім стала помічати -
Політ душі — то вже краса!
Блукала травами до ранку,
Щоб загубитись в тих полях.
Та якось раптом на світанку
Зійшла з орбіт моя Земля.
Сама собі втирала сльози,
Тому, що поруч лиш ліси.
І загубила власний розум,
Як квітка в пошуках роси.
Природа істину відкрила:
“Шукай веселку у дощі!
Не тільки пташка має крила,
У тебе теж вони в душі”.
=3=
Та з часом ліс на Львів змінила,
Трамваї, колії, дроти.
У місті зустрічей (так мило),
Хотіла щастя віднайти.
У місті пам”яток і храмів,
У місті сонця і тепла,
Напівхолодними вустами
Із чаші Осені пила.
Збирала повні жмені листя,
Складала ніжно у букет.
Моє повітря (надто чисте),
Заповнив запах сигарет.
Я львівським димом задихнулась,
Сховала душу від тепла.
І ту бруківку, що для вулиць
В моєму серці хтось проклав.
=4=
Втомилась жити в цьому тілі:
Занадто тісно для душі.
Вона так вирватись хотіла,
Що виливалась у вірші.
Вірші-трагедії спочатку,
Де всьому відчай голова:
Сама навчилася втрачати,
Та й виливала у слова.
Вірші, де світом править Осінь
Лягали тихо на папір.
А потім весни, дощ і грози,
Польоти в небо, вище зір.
Вірші про ранки у тумани
(бо я закохана в туман).
Якщо писати перестану,
То значить вже душа німа.
=5=
Я так хотіла Світ змінити,
Що він змінив мене саму.
Навчив сміятись і любити,
Я щиро дякую йому.
Я вдячна Світові за силу,
За силу ручки (чи пера),
За вміння бачити красиве,
Вбивати зло серед добра.
Я вдячна Світові за волю,
За те, що крила дав мені.
І хоч літати не дозволив,
Та все ж не кинув у вогні.
Я так хотіла бути Кимось,
За волю битись на виду.
Мені примарилось, наснилось,
Бо я не зірка — не впаду.
=6=
Усе життя шукала Бога,
Шукала в людях, і в собі.
І крізь пітьму ішла до нього,
І крізь світанки голубі.
Ночами часто на колінах
Просила помочі в біді.
А він все чув і неодмінно
Назустріч кидався тоді.
Усі гріхи мої пробачив,
І наказав робити так:
“Твори добро, бо я все бачу,
І без добра — тобі ніяк”.
Плекала в серці, як дитину
Святого Бога повсякчас.
Грішила, знаю. Хоч я винна
Він віри в мене не втрачав.
=7=
Любила дощ, любила вітер,
Любила сонце і тепло.
Сміялась так, як вміють діти,
А часом плакала — пекло.
І низько падала, й злітала,
Була володарем, рабом.
Кохання часом проклинала,
А часом вірила в любов.
За мрію все могла віддати:
Життя, і серце, і вірші.
Тепер вже знаю, де шукати:
Іду за голосом душі.
Хоч кажуть, двадцять — лиш початок,
Та я всього вже досягла.
Сьогодні ж хочу попрощатись.

З любов”ю,

Юлька.

Я пішла.