...І ось в один з тих кришталевих днів ти вибіжиш надвір, і в серці щось йокне, ти подумаєш: «Ну от…знову осінь». Ти посміхнешся і спробуєш піймати останні промінчики, що посилає бліде сонце крізь свинцеві обважнілі хмари, і ти зрозумієш-вересень став господарем… От один із них засліплює очі, лоскоче обличчя і тихо губиться десь на щоці, а ти не відчуваєш його тепла, такого лагідного і щедрого, як раніше… Сонце світить, але вже так тебе не гріє, воно зігріває лише її, лише твоя душа зігріється від тієї щирої несміливої сонячної посмішки…
…Тобі чомусь і весело, і сумно, і ти згадуєш всі ті осені до цієї, вони були сповнені дощів та негараздів, але зараз ти, оглядаючись, відчуваєш тепло і радість, розуміючи: «Ця не така…». Все навколо сповнене різнокольорових барв: у зелені коси беріз вплітаються золотисті стрічки, різнобарвними вогнями горять осики, одягаються в рум’янець клени, червоніють китиці ягід на горобині, і тягнуться до землі багряні кетяги калини…
…Ти уповільнюєш кроки, коли всі навколо так і пориваються кудись втекти, а ти хочеш чогось такого, що відволікло б тебе від тебе минулого. Ти оглядаєшся і не розумієш, чому ніхто з перехожих не хоче насолодитися тими останніми променями сонця, тим торжеством природи, що панує довкола?! А потім згадуєш, що колись так само, занурившись у свої проблеми, для тебе залишалась непомітною вся краса природи, Али ти ж змінився, почав насолоджуватися життям сповна…
…Ти згадуєш про ставок неподалік, про все, що ти пережив там минулої осені і стрімголов пориваєшся до нього, а перехожі дивуються тобі…даремно…І от ти вже стоїш біля ставка, вдивляючись в далечінь, а вітер довкола безжалісно зриває кольорові листочки, і вони пускаються в танок. А ти стоїш і посміхаєшся, радієш, пишаєшся тим що ти не такий, як усі, ти ж навчився радіти кожній дрібниці, а вони - нещасні люди, і сльози радості і очищення стікають по твоїх щоках. Ти намагаєшся розгледіти плесо озерця, але нічого не виходить – осінь застелила його жовтим килимом. В небі курличуть журавлі, а ти, постоявши і помилувавшись, повертаєшся додому. Ти йдеш, а на душі так легко і приємно, легкий вітерець тихо огортає німі вуста, а шелест листя під ногами заглушає шум машин, і лише коли-не-коли долинають дзвінкі дитячі голоси…
…І от в один з тих кришталевих днів ти знову прокинешся, підійдеш до календаря на стіні, і червоний маркер поволі закреслить число «21» з поміткою «листопад»…Ти знову вибіжиш на вулицю, знов щось йокне в серці, і ти здригнешся…А де поділося напоєне пахощами повітря, куди зникли сонячні промінчики, куди сховався з-під ніг жовтогарячий килим? Ти побіжиш до озера, але вже не буде вітер зривати листя, навколо стоятимуть голі дерева, плесо вкриватиметься тонким льодком, а в небі завершатимуть прощальне коло журавлі.
…Ти знав, що осінь може бути різною, та не помітив, як прийшли ці зміни: зміни в природі і зміни в тобі…
…Так непомітно проходить життя, так швидко біжить час, поспішай жити!
2010р.