Серед Хвиль опівнічного Неба,
Над Прибоєм солоних Сузір’їв,
Місяць стримує Ночі Приплив
Самотньо-скорботнім Буєм.

Ти не знаєш, чого мені треба?
Чайки в Бійках наклали Пір’ям,
Я сьогодні перегорів…
Може, Танго Циганське станцюєм?

Розіб’ємо в Зброярні Вітрину,
Вкрасти щоб дві цнотливі Навахи,
І, ламаючи Крила об Вітер,
У Дюни втечем від Сирени.

Метеорам підставивши Спини,
Закружляємо в Танці, як Птахи,
Заридаємо так, наче Діти,
Серед темної Світу Арени.

Розтинаючи Лезами Шкіри
Курток латаних, вживаних Тіл,
Східне Небо тонуєм в червоне
Насолодою Кровопускання.

Ребра фосфорно світять крізь Діри.
Звідкіля стільки взялося Сил?
А на Вістрі Ножа холоне
Крапля Крові передостання.

Ти Навахами Нігтів своїх
Мені Спину розтяла до Серця:
Темний струмінь із Рани клекоче,
Цементуючи Пір’я й Пісок.

З Мене ллється скорботний Сміх -
Світ чекає Продовження Герцю!
Прохолода ж Відпливу пророче,
Що Мені до Кінця лиш Крок.


Хочу вірити, що Минуле
Не повернеться Бумерангом…

Місяць пре Плавником Акули –
Я холону, убитий Тангом.