Дивитись на зорі і пити вино виноградне
З високих, як мрія, безсмертних, як даль, кришталів.
Тримати за нитку красиву й чужу Аріадну,
Яку би як жінку хіба що поет захотів.

Вона ж як полюбить -- то вріже вже долі доволі…
А щастя не вділить, бо, мабуть, не має й сама…
Дурне воно, щастя, як Сонце, -- на вічному колі,
Комусь „на халяву”, комусь за мільйони нема.

Коралові рифи. Гарячий пісок узбережжя
І біле вітрило, й солона салонна сльоза…
Я житиму доти, допоки є в серці безмежжя,
Допоки не все те зробив, що сказав.

Морською травою і космосом вина настою,
Подякую долі за те, що не бачив війни.
Сумну Аріадну назву спересердя сестрою,
Щоб разом із нею котити клубок до весни.

Весна, як і осінь…
Хоч цвіт не ламає гілляччя.
А щастя велике не кожен хребет прогребе.
Вареник в макітрі, сивуха і доля воляча --
Те щастя маленьке…
Йому не потрібно небес.

Якби ж то ми знали, як жити між Богом і Бугом,
Між пеклом і раєм, між грішми й любов’ю і між…

Дивлюся на зорі і йду до Початку за плугом.
І серце співає, і Всесвіт блистить, як леміш.