Ми сиділи усі троє вдома у Максима і пили гарячий шоколад. Довго сміялись із того, як дід одного дня залишив мене під зливою, а я всунула йому “Снікерс”, який він так і не з'їв, бо зубів не має. Максим розповідав татові про нашу випадкову зустріч у тому ж таки парку. Маленький Юрчик спав у сусідній кімнаті, бо надто втомився за день. До Андрія на зустріч я не потрапила. І не жалію зовсім. “Якщо твоє — повернеться”. А він до мене ніколи добровільно не повертався. За вікном була ніч, але я чомусь свято вірила у те, що завтра вийде сонце...


* * *


Я люблю його, як рідного сина. Найбільше люблю його великі блакитні очі, бо вони світяться теплом. Люблю дивитись, як він спить і уві сні усміхається.
Ми з Максом часто за ним спостерігаємо. Він щасливий.

-Кохана, я тобі дещо приніс, - говорить Максим із дивним усміхом.
-Знову апельсини? Скільки тобі повторювати, що в мене на них алергія? - починаю кричати.
-Цього разу не апельсини, - шепоче Макс, витягаючи з-за спини жовтий кленовий листочок.
-Де ти знайшов такого? Зараз же літо!, - репетую я здивовано.
-Це той, що ти колись нам подарувала. У парку. Пам'ятаєш? Тримай, - каже він, простягаючи мені маленьке диво.
-Ні. Не візьму. Це не листочок, а мрія.
-Мовчи, - шепоче Максим, торкаючись моїх губ. - Я сам все знаю. Моя мрія вже здійснилась.



* * *


Ми плануємо одружитись десятого жовтня. Так, це буде 10.10.10. знаменна дата. А ще ми всією родиною чекаємо приходу осені. Коли Максим зникатиме у відрядженнях, ми з Юрчиком гулятимемо парком, розглядаючи перехожих. Я дозволю малому бігати під дощем та стрибати по калюжах — це так прекрасно. Але ніколи більше не дозволю збирати осінні листочки, бо це — чужі мрії. Так, саме так все у нас і буде. А зараз поки що літні канікули. Ми з Максом сидимо на тій лавочці, яка нас познайомила і дивимось на те, як Юрчик ловить метеликів. Колись він підросте і зрозуміє, що кожен метелик - то не метелик насправді, а чиясь... Але це вже буде інша історія.