-Котра година?
-Шоста тридцять. Спи ще.
-Не хочу.
-Ти всю ніч мене била рукою по обличчі.
-Вибач.
-Нічого. Чого відразу не розбудила, коли лягли?
-Ти втомився. Вирішила, що хочеш відпочити.
-От бачиш. Ми втратили цілих п”ять годин.
-Надолужимо.
-Зробити тобі каву?
-Так, не відмовлюсь.

Поцілував у щоку і пішов на кухню.
За вікном ліс і райдужні промені сонця. У душі променів немає. Мала б бути щасливою, звісно, і радіти з того, що хтось рятує мене від цього виплаканого місяцями кохання, але ж ні, не радіється. За вікном ліс і промені сонця. Останнім часом воно постійно мене переслідує, те сонце. Може й добре, але я люблю дощ.

-Ось твоя кава.
-Спасибі.
-Пий на здоров”я.
-Ти золото.
-А ти без макіяжу у сотні разів красивіша.
-Дякую. А ти хороший. Просто хороший...
-Ви давно розійшлись?
-Ти про що?
-Про того, ким зараз зайняті твої думки.
-Ні, я більше про нього не думаю.
-Обманюєш.
-Три місяці тому.
-Тобі боляче, правда ж?
-Лише вночі.
-А цієї ночі?
-Цієї ночі вперше за ці місяці я не плакала.
-Вперше???
-Так.
-У цьому є моя заслуга?
-Можливо.


Він обійняв мене тепло і солодко. Думаєте, не буває солодко? Звісно,буває. Дивились у вікно. За вікном був ліс і промені сонця. У душі також прояснилось. Прояснилось не від того, що все минуло, а від того, що я звикла і вже не болить. Майже не болить. На душі прояснилось, бо з”явилось маленьке диво, якому не байдуже чи я плачу. У того дива навіть ім”я є. Його мені не заборонено називати вголос. Впевнена, що зможу забути втрачене. Знаю, він допоможе. Прожене з думок мрії, яким не судилось здійснитись, і допоможе збудувати нові.


-Голова болить.
-Я ж казала, що у таку спеку пити не можна.
-Не від алкоголю.
-Від сонця?
-Від того сонечка, що сидить поруч...


Іще один поцілунок. Потім ще. І ще. А потім збирання речей і обмін номерами телефонів. Я дала хибний номер. Свій побоялась дати. Одноденний роман не варто сприймати серйозно. Потім була дорога. Ні, не додому, а туди, де ліс і промені сонця...


13.06.2010р.