Усе ще бачу в снах твої теплі очі. Так, саме теплі, бо взимку вони мене зігрівали. Пам'ятаю нашу першу зустріч після двотижневого листування в інтернеті. Уже здалеку я помітила постать людини, яку обожнювала понад усе. Ти нервово ходив колами, чекаючи ту, яка вперто добивалась твоєї уваги. А я підійшла і тихенько сказала : “ . . . “. Замість трьох крапок повинно стояти твоє ім'я, але мені заборонили навивати його вголос, а ,тим паче, показувати людям. Могла б, звісно, змінити його і написати про якогось Олега, Романа, Антона чи Ігоря, але не можу. Це ж не казочка для дошкільнят, де смерть можна показати з косою і в білому, замість воєн і перепалок. Це не казочка, а ми - не герої. Але тоді я таки назвала тебе по імені. В душі запалало багаття, а ноги почали підкошуватись : ти був ще красивішим, ніж я вважала до того. Підбіг, обійняв, і, здавалось, хотів задушити в обіймах. Взяв за руку і повів до себе додому. Всю дорогу мовчав, в той час, коли я захоплено розповідала про бомжа, який переслідував мене майже двадцять хвилин.

Твої сусіди тоді підозріло зміряли мене поглядом. “Цікаво, хто вона?”, - пролетіло в голові у кожного, впевнена. Ти забув пароль. Ні, не від мого серця, а від дверей під'їзду. Тепер же знаю, що то магічні двері. Бо розділяють вони два різних світи : один з тобою, а інший — без тебе. Так от, ти забув пароль. Але миттю згадав і я побігла сходами, боячись того, що ще хтось може нас побачити.

Твоя квартира також частенько приходить у мої сни. Особливо кухня. Не знаю чому. І коли я згадую наші вечори, то перше, що спадає на думку — мультифруктовий сік і повільний інтернет. А ще я пам'ятаю купи паперів, акуратно поскладаних на твоєму кухонно-письмовому столі. Цікаво, цей стіл ще стоїть у кухні? Там я вперше торкнулась твого обличчя. Відразу забрала руку, щоб не обпектись — занадто нереальним усе мені здавалось.

Я не пам'ятаю, коли ти вперше мене поцілував. Доволі дивно, бо пам'ятаю практично все, а це з голови вилетіло. А , може, й добре, бо якби я зараз згадала смак того поцілунку, то серце б розірвалось на маленькі частинки. Я б не витримала. Не можна думати про воду у літню спеку, якщо знаєш наперед, що річки ніде не буде. Без води можна прожити тиждень. Так? А скільки ще житиму я без тебе?

У тебе сотні прихильниць. Одна краща за іншу. І я не ревную, ні. Я не дратуюсь. Мені просто боляче. Просто тепер я творитиму добро. Я ніколи раніше не жаліла колишніх хлопців, мені байдуже було. А тепер стою на їхньому місці. І бачу, що на моєму місці було краще. “Усе, що ти робиш, повернеться сторицею”, - правду казали. І неважливо, робиш ти добро чи зло. ..

Часом так хочеться з кимось поговорити про тебе, сказати, що мені важко. Визнати нарешті, що хочу, щоб мене хтось пожалів! Але мені заборонено згадувати твоє ім'я. Я — черговий епізод, чергова картинка твого життя. А картинка повинна мовчати і дякувати за те, що її намалювали. У нас же не так все, не обманюй! Мене малювали інші! Ти лише додав кілька штрифів, які все зіпсували. А коли не сподобалось, то замалював полотно білою фарбою. Я пуста. Тепер ти кажеш, що МОЄ ще до мене прийде. Так, я пуста! Але те, що я біла не означає, що я нова...

Іду тим же парком, де ми вперше зустрілись. Сьогодні тут літо, а тоді сніжило. Кілька голубів, кілька закоханих парочок, кілька бабусь, що продають насіння. Життя продовжується і все йде так, як повинно. Люди знайомляться, зустрічаються, закохуються, розходяться... і живуть далі. А потім все спочатку. Аж доки не зрозуміють, що вік уже солідний і треба одружуватись. Люди вінчаються в церкві, люди підписують документи, які засвідчують їхнє одруження. А потім розлучаються, бо ... характери різні. У людей все так просто... Чому ж я так не можу? Не можу ані кинутись до когось в ліжко, ані в думках тобі зрадити. Не можу зрушити з місця.

“Мистецтво вічне”, - хтось сказав. Виходить, що картина може пережити свого автора? Та я не картина. Я біле полотно. І біле, тут, не означає, що чисте.


10.06.2010р.