Смерть, як і народження, неповторно прекрасна. Її настання неможливо передбачати. Це все не означає, що ніхто не може прогнозувати дату появи на світ нової людини – зовсім навпаки. Вельмишановні лікарі завжди намагаються дати прогноз – дев’ятий місяць, «незабаром» і так далі, але точної відповіді не зможе дати ніхто. Так і тут - «нажаль, вашому батькові лишилося не більше трьох місяців…», а «батько» продовжує доволі-таки успішно випивати по сто п’ятдесят щоденно і проживає близько року чи півтора... а то й навіть всі п’ять. Точної відповіді не в змозі дати ніхто.
Була біблійна легенда, у якій апостол (якщо не зраджує пам’ять – Петро) проходив повз будинок старигана, який ніби-то ставив собі хріновий паркан, аргументуючи фразою «На мій вік і такого вистачить». Так от, легенда - повна нісенітниця - все зовсім не так або все змінилося. В тім, не важливо. Головне, зараз було б не так. Навіть знаючи дату власної смерті, олігарх все рівно найматиме собі найелітніших молдаванів і замовлятиме їм найдвадцяти п’яти метровий паркан. Чому так? Впевнений, ти зараз думаєш щось на кшталт «Є можливість – то й будує», але все зовсім не так. Ти занадто мало міркуєш про смерть, щоб сперечатися зі мною, - тобі лишається тільки повірити мені. У свій час Берліоз не повірив Воланду, так і ти. Коли вам хтось бовкне про близьку кончину,ти просто прозвеш його хворим ідіотом - ти просто не повіриш! Так само, як не віриш імпотенції та раку легенів, про які торочать пачки Chesterfield’у, так само, як не віриш у відсутність ГМО . Ти – покоління блядських параноїків, тому смерть охопить тебе зненацька.

Вона прийде зненацька і проб’є тобі «серпом по яйцях». Вона прийде лише раз, але неочікувано і неповторно, а тому безмірно прекрасно. Ти завжди полюбляєш того «зеленого метелика на якому не встиг сфокусуватися наш «нікон».
Смерть прекрасна, бо неповторна…. А ще тому, що, по-суті, являється автопортретом усього твого життя. Не в тому плані, що ти можеш замовити собі смерть найулюбленішим способом, як картину у художника–хронічного алкоголіка з площі. Просто, як правило, вона підсумовує та віддзеркалює найхарактернішу рису мерця. Смерть демонструє, чим займалася людина, в яких умовах жила, як проводила своє дозвілля. Вона зобразить найвиразніший недолік твого життя. Кожного дня куриш - помреш від туберкульозу. Грабуєш банки – схопиш кулю. Трахаєш усе, що рухається – зсохнеш від СНІДу. Один з героїв Фрідріха Дюренмата взагалі «від щастя» умудрився померти. Все залежить від тебе… Ну й, може трошки від того психічно-хворого бідолахи з магнумом, який ненароком пристрелить тебе разом з десятком інших випадкових перехожих, але зараз йдеться не про це. Зараз про те, що смерть малює ТВІЙ портрет, підсумок ТВОГО життя. Але зараз не хочу промивати тобі мізки. Лише хочу, щоб ти задумався. Це ж твоє, чорт би його побрав, життя. Зрозумій же ти, в кінці-кінців, просту істину: чим займатимешся - від того й подохнеш. «Що посієш - те й пожнеш» і таке інше.

Я, скоріше за все, помру від серцевого нападу. В один прекрасний день, коли я поливатиму улюблені піони у своєму саду, він навіки зупинить моє серце… Або коли читатиму книгу чи переглядатиму цікавий фільм – він вдарить зненацька. Може, у мене станеться інсульт, коли Я писатиму ще одну маячню до нотатника. Колись Я навіки розпрощаюсь з цим світом. Може Я нічого не відчую, а може, останні 30 секунд проведу в таких шалених муках, що почну каятися про прожиті 30-40 років життя – хто знає… Але Я помру від серцевого нападу. Ні, шанси померти від хвороби, назви якої навіть не чув, чи цирозу печінки не дорівнюють нулю. Просто Я живу так, що точно помру від серцевого нападу. Просто кількість кофеїну, яка потрапляє до моєї крові вища, ніж кількість етилового спирту. Це не означає, що я зовсім не п’ю спиртного - для свого віку я просто таки Джон, трясця його, Керуак, але каву і ред бул я люблю більше, ніж горілку і пиво. Тому – серцевий напад… Добре було б, коли це сталося б уві сні. А ще краще, якби в той момент на мені були одягнені навушники, з яких лунає Bang-Bang … - всі ми порочні і всі ми вертимо носом від того, що маємо - така людська порода.

Бомжиха Люба із сусіднього двору померла теж неповторно: вона захлинулася. В один із звичайнісіньких буднів свого сірого життя Люба, як завжди, напилася в дим і почала блювати. В процесі подавилася власною блювотиною та померла. Не думаю, що жінка хотіла б піти по- англійськи САМЕ ТАК. Всі інші мерці теж не схотіли б… коли б були живі. Ти вічно крутитимеш носом – навіть коли в могилі будеш. Здавалося б, ну що ще? Це ж кінець, чорт би його забрав, ну яка тобі різниця, як помирати? Дійшло до того, що, слава Богу, поки живий Чак Палагнюк, в одному зі своїх творів описує «найпрекрасніший спосіб самогубства». Звісно, не можна судити Чака - хоча б тому, що він ВІДОМИЙ ПИСЬМЕННИК Чак Палагнюк... Ну й тому, що всі ми грішні – всі ми порочні падлюки, які постійно порушують Божі заповіді.

Але це ще не найгірше. Найгірше те, що після смерті, ні в тебе, ні в мене, не буде виправдання – в нас навіть шансу оправдувати те, за що ми померли, не буде. Ми - цифри, трупи яких скоро віднесуть до «втраченої епохи». Наша смерть буде сірою і звичайною. І чим далі – тим буденнішою вона стає. «Як помру, то поховайте мене на могилі…» - в нього хоч мрія і уявлення про «ідеальний спокій» були, а в нас з тобою? Ти думав про свій похорон? Ти хоч раз уявляв, де будуть лежати твої останки? Особисто я хочу кремацію, але чорт… Я навіть не знаю, чи дозволяє Православна церква це, тому Я закінчу на цвинтарі. Але не буде жодного компліменту мені та моєму одягу – ніхто не скаже: «Яка в нього яскрава червона краватка». «Так не заведено»… А ще мене просто буде неможливо виділити з числа інших – бо я буду єдиним трупом на своєму похороні – я буду один. І навряд мене хтось згадає… Можливо, десь там, на якомусь засіданні в якомусь офісі, де Я працював і згадають, але то буду не Я – то будуть мої вчинки. Так завжди - людину не пам’ятають, пам’ятають її вчинки. Всі знають Шевченківський «Заповіт», але майже ніхто не знає як помер Тарас – в аналозі ЛТП, від алкоголізму. Знатимуть твої вчинки – не тебе. Тому, чорт забирай, почни вже піклуватися про свої вчинки!
Марк ДіхтярукКо, 2010 рік.

Присвячується Лесі Олександрівній Роменській