А ви тут втираєте мені про «дівоче нещастя»?

Марк ДіхтярукКо

В цю пору у сонця починається кульмінаційний період. Яскраве світило набуває свого апогею та розміщуються в найвигіднішій позиції для нагрівання нашого клятого міста. Приблизно зараз почнеться найспекотніша година доби. Кожен довбаний промінчик каверзного сонця доходить до кінцевої точки – до нашого клятого міста. Вони ретельно прогрівають кожен сантиметр приреченого асфальту та кожний ржавий каналізаційний люк на наших дорогах. Дихати майже нічим. Повітря, переповнене запахами вже розплавленого асфальту, більше не містить свіжості та прохолоди. Від нього тільки гірше.
Наші тіла покриті краплинками смердючого поту. «Rexona» вже не допомагає. Мої світлі черевики вкриті товстим шаром пилу, що невідомо звідки взявся. На стопах ваших, по-літньому оголених брудних ніг, можна помітити все той же пил. Ми намагаємося приховатися від сонця в тіні одної з хрущовок. Будівля майже біля дороги. Ми бачимо транспорт, що рухається по зруйнованій ямами дорозі. Я, ти і твоя товста подруга. Ми очікуємо приїзду таксі, яке твоя «коровушка» викликала кілька хвилин тому. Я навіть ім’я її не знаю. Ти не назвала мені його. Мабуть, розкусила огиду на моєму обличчі коли я вперше її побачив. Я насолоджуюся нешироким репертуаром доступних запахів, що разом утворюють пекельну суміш. Смердючий піт-плавлений асфальт, смердючий піт-плавлений асфальт, смердючий піт-плавлений асфальт…
- Невже це вона?! - здивовано викрикуєш ти.
Твоя тупа подруга ставить кілька дурних запитань в ряд, а потім підтверджує:
- Так!! Це вона!! Це її автівка!!
Що ж, вам вдалося привернути мою увагу. Я перестаю вивчати пил на своїх черевиках і, ,витираючи рукою галони поту зі своєї шиї, підіймаю голову. «Хто?» - запитую.
- Ронда!!
- Хто?! – здивовано перепитую Я.
- Невже ти не чув про Ронду? – зневажливо питає твоя товста подруга.
Я знаю забагато легенд і важливих історій свого міста, але всі вони відбувалися в моєму районі. В твоїй частині Я буваю дуже рідко. Я не знаю де тут у вас можна відлити, Я не знаю де тут купити трави, Я не знаю хто тут живе. Звісно, чорт би тебе забрав, Я не знаю Ронди.
- Ти ро…
- Їй 30 років... – ти перебиваєш свою «коровку» і милим, дещо швидким тоном свого голосу починаєш розказувати -… Розумієш, її ніхто ніколи не кохав. Вона так хотіла мати дитину, але… Ну це складно пояснити…
- А ти спробуй – наполягаю Я.
- … Ну, в неї не все в порядку з головою.
Ти перестала говорити. І Я розумію, що мені доведеться самому все зрозуміти. Знайти автівку Ронди було не складно. На майже зруйнованій був лише один автомобіль. Твоя подруга витріщалася на нього своїми по-анімешному здоровенними очима, як заблуканець на останній кактус серед пустелі. Чорна Волга повільно наближається до нас. На мить я відводжу свої очі в сторону – на тебе. Ти така ж сама прекрасна як і колись… Тільки повністю занурена в Рондину легенду. Я обертаю голову і, через відчинене бокове стекло, помічаю об’єкт вашого зацікавлення. Вона здоровенна. Я дивився на неї лише секунду, але вона назавжди полонила мою пам’ять. Ронда була не просто огидною… Її товстий зад ледве поміщався на передньому сидінні Волги. Не знаю хто був за кермом, але він точно доторкався до стегна Ронди коли перемикав швидкості. Її очі були нафарбовані так яскраво, як не фарбує жодна «легендарна» шльондра мого району. Вони були не просто сині, вони були темно-фіолетові, як синьці. Мабуть, Ронда фарбували їх аби привернути до себе якомога більше уваги. Але всю мою увагу відвертав інший елемент її неповторного образу. В руках бідолашної було малесеньке тіло, акуратно перев’язане пелюшками. Я дивився у бокове скло лише секунду, але встиг помітити як Ронда бережно колихає його, немов справжня матір. Це була лише миттєвість, але Я встиг почути як сміх механічної ляльки перекрикує рев гучного мотору. В руках Ронди була, акуратно заплетена в білі пелюшки, механічна лялька.
Машина ледве встигає проїхати навколо нас, як Я вже дивлюся на тебе. Я помічаю сльози на твоїх очах і чую твій голос:
- Ронду ніхто ніколи не покохає… А вона так хоче дітей… В Ронди ніколи не буде дітей… Тому вона вже 3 роки виховує механічну ляльку.
Марк ДіхтярукКо, 2010 рік.