Часто любить гуляти. Сама. Під дощем,
Тамуючи спрагу сльозами.
Спрагу пам’яті, серця щем
І любить мовчати про те, що не скажеш словами.

Тоді вона сама, ніби перетворюється на дощ.
Ходить лісами своєї пам’яті, поливає квіти своїх сподівань,
Слухає знайомі голоси міських площ
І ледь не топиться в ріках своїх перших дівочих страждань.

Читає свою Костенко і усміхається долі.
Вона щось знає...Ні, вона знає більше!
Вона п’є з келихів тюльпанів своє вино волі,
а її ще зовсім юну душу на ніч місяць колише.

Між нею і людьми є такий собі захисний бар’єр -
Вона нікого до себе не підпустить і захиститься сміхом.
Вона не допустить, щоб потім на її місці вирили кар’єр,
Але ніколи не образить, краще зіграє з лихом!

Вона знає твою душу ... бо має подібну.
Теж під час дощу повертається у свою реальність,
І відчуваючи настрій - знайде потрібну строфу.
Знає, що кожен рядок - неповторність.

Завжди трохи замріяна. Розуміє.
Потім пише вірші. Дивачка.
Пів-натяки на пів-надії.
ВОНА Ж МАЄ НЕБО - не одиначка!

Хм ... розуміє. Та ще ж юна зовсім!
Ще ж не отримала справжнього смутку медаль,
Ще ж не вплітала медова любов квіти в волосся.
У неї попереду - вибір. І лезо небокраю, і даль.

А ти вже це маеш і читаєш свою Ліну.
Та й досі не розумієш: як так?!
і знаєш - НІКОЛИ життя не поставить її на коліна!
Вона ж потім небо прихилить і ... заговорить із Всесвітом в такт!

А ти вслухайся лише, читай між рядками тишу,
Бо голос не скаже - не знаю, чому це так.
Вона дуже любить, коли ти вголос читаєш вірші.
І тихо плаче над строфами, і скаже колись чому саме так.


21:14 21.06.10