О.Романів

На порожніх вокзалах загубилися колії.
Майже в такт моїх кроків мчали потяги в даль.
Я втікала в світанок, в ілюзії волі,
А втекла в тихий вечір, що вже догоряв.

Наді мною летіло заплакане небо.
На руйновищах спогадів бачилась втома.
І кричали ворони - передвісники смерті.
А я вже не втікала. І хотілось додому...

А у місті йшов дощ й карнавал парасоль.
Пахло кавою, вітром й, напевно, весною.
На порожніх вокзалах я забула пароль
І тому залишалася десь поза грою.

Й непідвладна собі рефлекторно ішла
І чомусь поверталася знову до тебе.
Незакінчена осінь, чи так, не моя
Нам залишила вікна й броньовані двері.

Дивний вихід. Та все таки він в мене був.
І я вийшла у завтра, у натовп, у будень
Із смішним сподіванням, що ти не забув,
Що подзвониш, а далі все якось вже буде.



Пародія

Призабув я пароль – ти не пустиш додому…
Поза грою до ранку залишуся я,
Хоч рефлекторно йшов,пересилював втому.
Все змішалося: дощ, карнавал і сім’я.

Непідвладні собі мої ноги, як вата…
Ця ілюзія волі розпирає без слів.
І кричали ворони: – Де поділась зарплата?
Я від них не втікав. Я додому хотів.

Ну, навіщо поставили ми броньовані двері,
Й загратовані вікна – хоч щілинка була б!
Та й чекали,напевно,всі мене до вечері,
Потягнула ж нелегка заглянути в той паб.

Дивний вхід! Знов тихцем, щоб не бачили люди –
Строгий погляд сусідів нізащо не мине.
Натискаю дзвінок (далі вже якось буде)
Із смішним сподіванням, що впустиш мене…

30.06.2010