Місто розповідає про мене історії. Не лише тоді, коли я йду його вулицями, п’ю його каву чи насмішкувато спостерігаю за його метушнею, примостившись біля Сагайдачного з пляшкою пива, але й тоді, коли я далеко за його межами, коли сплю, навіть коли не хочу нічого слухати. Місто має надзвичайну пам’ять. Воно зберігає всі розповіді, про всіх, і намагається ними поділитися, – мабуть, тому, що містові так багато розповідали про нього ж, тож не дивно, що все в Києві балакуче: і горді горби, і золотом цвяхована блакить, і всі баби, що сидять на базарі. Ті, що відьми.

Місто розповіло про мене одну з історій.

***

Ми домовилися про зустріч на Контрактовій біля Сковороди. Холодно, я поспішала, щоб не спізнитися, та все одно зимно було. І я все одно спізнилася. Він уже стояв там. Від позірного тепла обіймів мною затрусило ще більше.
- Куди йдемо? – спитав.
- Не знаю. Байдуже.
- Можна прогулятись Андріївським.
- Угу.
Коли перед вами розмова про страшне й невідоме, улюбленість місця не важить: хочеться йти знайомою вулицею чи сидіти в обридлій кнайпі. На візиті в стоматолога зуб менше болить, якщо поруч сидить мама. Та нам ішлося не про зуби, а про те, як бути далі. Замок Річарда, чорний кіт, сходи на Замкову гору спрямовували нашу бесіду. Йдучи вгору, ми говорили про те, що варто все повернути, розпочати з нової літери, яку ще треба вигадати, бо решта себе не виправдали, що коїться щось неправильне, і так далі, і ще крок, і крок, і крок слизькою бруківкою.
Він казав, що гострота почуттів давно зникла. Я вірила, що можна її відродити. Він твердив, що так сильно любити, як я, – безглуздо й небезпечно. Я виправдовувалася, що по-іншому не можу.
Узвіз, церква, бруківка шепотіли, що востаннє бачать нас разом. Але я спиралася на його руку, говорила ніби не своїм тремтливим голосом щось ніби розумне й обнадійливе, переконуючи не тільки його, а й усе, що довкола. Він зізнався, що вже "не відчуває" мене і хоче навчитися цього знов. Узвіз скінчився.
І ми пішли в нерозвіданий паб, який не знав нас і який можна було дурити казочками про майбутнє. Паб запам’ятав сльози, співчутливі обійми й прогноз прийти сюди ще.
Втім, дорога між Михайлівським Золотоверхим і Софією нас пам’ятала. І фрази, ніжні, звичні, задумані звучати по-новому, відлунювали безпорадністю й безсиллям. Це були не слова творіння, але повторення, які ми перебирали, наче разки для неуважної молитви.
Зайшли в метро. Я нагадала, що боюся дивитися вниз, їдучи на ескалаторі, й попросила стати попереду.
- Тобі не страшно, коли я так стою? – запитав.
- Ні. Дякую.
Він усміхнувся.
- То я берегтиму тебе від ескалаторів.

Через кілька днів він прийшов, щоб забрати речі, заплакати, сказати, що кидати когось – значно болючіше, ніж бути покинутим і, взявши на себе цей тягар, піти.

***

Багато хто вважає органну музику „важкою”, не дуже придатною до частого слухання, ба навіть шкідливою. „Шкідлива хіба для травлення”, – думаю я. Гримить, бентежить. Костел, що вп’явся кісткою в небесне горло. Кістки теж бувають красиві. Я люблю орган. І Миколаївський костел. І подругу свою люблю, з якою приходжу сюди послухати, помовчати й подумати, поділитися передбачуваними коментарями щодо почутого, насолодитися спокоєм, який ховається в цих зустрічах. Геть як сьогодні.
Вівторок, вечір. Людей зовсім мало. Кожен сидить де хоче, незважаючи на ціну квитка. Поки виконують вступні твори, публіка ще ворушиться, пересідає, шепотить. Але врешті всі застигають, і я теж, умостившись на пуританському сидінні так, щоб розглядати костел, його візерунки й вигини, вітражі, що їх згори донизу обмацує сліпе сонце. Поки музика тримає тіло, думки течуть нефом, розливаються трансептами, облизують колони, хлюпають аж під стелею, не порушуючи, втім, гармонії величних підводних звуків. Та ось орган стихає, і від усього лишається одна крапля на на спинці переднього крісла.
Тема змінюється. Тепер я відчуваю скрізь невидимий легенький рух і тріпотіння. Такі хвилини люблю найбільше, бо костел врешті оживає, пробуджується десятками безтілесних створінь, які здебільшого дрімають у картинах, зморшках колон, ґратованих віконечках, квітах вітражів. Істоти ці – наче блакитно-сірий туман у найрізноманітніших обрисах, всі різні й подібні водночас, як Ave Maria. Вони пурхають під синім склепінням, граються в хованки між колонами, зникають у стінах і знову з’являються, пустотливі й сумовиті духи собору. Я певна, коли тут немає нікого з людей, їх значно більше. Орган тихо бурмотить сам до себе, а дивні створіння сплітаються в рухливий орнамент, який у них навряд чи зветься танцем.
„Ти не думала, може, нам буде краще з кимось іншим? Ми ж не пробували...”
„Я не хочу пробувати. Усіх не перебрати все одно”.
„Але не можна бути одне в одного єдиними. Згасає пристрасть. Одружені рано чи пізно заводять коханок чи коханців. Такий наш світ. Так усі живуть”.
„Я не хочу так жити”.
Орган викликає мій біль ізсередини, й коли той нарешті кориться, запинає його блакитно-сірим серпанком і відпускає.

***

Вечір наступав на п'яти, коли ми дійшли до Ботанічного саду. В небі реготалася гроза, лоскочучи поки дрібним дощиком. Друг, парасолька, улюблений весняний плащ, невимушена розмова, мокрі магнолії - чарівно й навіть не дуже банально. З царства дерев і квітів тікали парочки, налякані грозою, а ми зухвало йшли їм назустріч. Я розглядалася довкруж і пригадувала свої останні відвідини Ботанічного - ще в статусі елемента парочки. Отут ми валялися на траві, там фотографувалися. Біля оранжереї ховалися від дощу; напівроздягнені, цілувалися в алейці. А зараз я тут із другом, який, хоч і говорить іноді про мої довгі ноги й обіцяє колись продемонструвати фірмовий свій поцілунок, має достатньо смаку для того, щоб не перетворювати приємний, майже непомітний флірт на щось передбачуване й геть нецікаве. Здається, йому зі мною так само легко.
- Тобі має бути значно краще, ніж тоді, як ми востаннє бачилися.
- Угу. Оживаю потихеньку.
- Я радий, чесно.
- Дякую.
Лити почало дужче: дощ вирішив повимивати найглухіші закапелки від боягузів. Ми йшли, насолоджуючись простором і самотою.
- Як це, мабуть, романтично виглядає збоку, - сказала я. - Двоє гуляють Ботанічним садом. Періщить дощ, репетує гроза, але їм тепло й не страшно під однією парасолею. Яка чудова пара, думають люди, - ті, що вже повтікали. І тут такий облом, уявляєш: просто друзі.
- Ги-ги. Можеш узяти мене під руку для повної ілюзії.
- Точно.
Нас розібрав сміх. І грім розвеселивсь. Я згадала знов, як тут ходилося й кохалося, говорилося "на тій лавці", "біля того дерева", "коли нас застав отой дощ" і тому подібне, роззирнулася навкруги й побачила, що змінилося все. Спала раптом на думку одна з рис акмеїзму: слово звільняють од символічних нашарувань і повертають йому предметність. Оце воно, подумала я.
- Знаєш, оце дивлюся на все, згадую, як ми з ним гуляли тут. Думаю: сиділи під отим деревом, нюхали оці квіти. А тепер це просто дерево. І просто квіти. Вони будуть незалежно від того, разом ми чи вже ні.
- Хочеш сказати, що зникла романтика? Що все стало звичайне?
- Та ні, зовсім не так. Я маю на увазі, що до речей повертається їхня сутність. Вони стають самі собою. І я теж. І це класно.
- Ааа. Гм. Щось у цьому є.
Коли геть смеркло, ми подалися до виходу. Центральну браму було зачинено, тож нас випустили крізь інший вихід, той, де висіло грізне попередження "ОБЕРЕЖНО, КЛІЩІ". Ми не стали чекати автобуса й пішли, дихаючи вже виснаженим дощем.

***

На закоханих студентів, які теплого осіннього дня прогулюють пари, Поділ не звертає уваги вже давно. Але ми, йдучи вгору Андріївським узвозом, думали, що нас бачать усі, таких рука-в-руці щасливих, замріяних, трошки божевільних молодих людей. Ще би, видертися на підборах на Замкову гору, лежати там на куртках, цілуватися, бігати по траві, оминаючи сліди трапези представників різноманітних київських субкультур, і радіти безмежно, - таке божевілля пробачають, як дитячі розповіді про уявних друзів: минеться, та й годі. Ми не знали, що робити з несподіваним щастям, яке, здавалося, не має міри, відтак намагалися дати йому ім'я, - "напевно, я тебе люблю", - хоча це багато небезпечніше, ніж лишати бешкетникам сірники.
- Напевно, я тебе люблю.
- Ой. Не знаю, що відповісти. У мене каша в голові. Ти мені дуже подобаєшся.
- А ти красуня. Я помітив тебе зразу.
- Ми так недавно познайомились. І майже не спілкувалися!
- А тепер ми разом.
- Ага.
- Я такий щасливий.
- І я.
Замкова гора, вочевидь, позіхала з нудьги, але тихо, бо ми її не чули. Вона полегшено зітхнула, проводжаючи нас до сходів, як нудних, набридлих гостей.
Узвіз теж бачив нас уперше. Він роздивлявся, прислухався, не кваплячись із висновками, всміхався бруківкою під сонцем. Хіба ж тільки нам... але ні, тільки нам. Довів до вулиці Володимирської. І хоча ми не озирнулися на прощання, не образився.
Ми вийшли до святої Софії, позаду синів Михайлівський Золотоверхий. Принишкли між двох соборів, давнім і відродженим, перед їхнім мовчанням. Що вони мовили б нам, якби не галас машин? І чи мовили б?..
Неохоче дісталися до метро. Там і поцілувалися на прощання, неймовірно пишаючись цим фактом і цим днем, який усе змінив, переписав, перефарбував. Віднині ми жили в новому світі.
- Бувай. До завтра!
- До завтра!

Новий світ, нове коло. Тоді, на першому курсі, ми не знали, що час циклічний. Не знали того, що всі на світі кола мають коли-небудь замкнутися.

2009