а переведи мене через ліс у твоєму горлі
там у темносиній траві гуляють мурахи по жовтих кістках
і блискучі суниці постають із мертвеччини розливаючи солод
а пусти мене по суниці
господи я так хочу лишитись живою
не дихай не говори

ти дівчинко що приручила Степового Вовка
хіба тобі не казали що не треба палити шкіру
де твій суко червоний скальп іди познімай липкі його обіцянки
на чорних покручах минулих дерев
хіба ти не могла його збудити коли він заснув із жуйкою в роті
а то вже був апокаліпсис
бери тепер слоїк зціджуй отруйне своє молоко
на холодного первістка

той хто не знає доріг ніколи не заблукає
я вишкрябала дороги у тебе на спині коли починала кінчати
а шрами лишила собі
хай не осудять тих кому судилася смерть хай осудять мене
венозну артеріальну твою…
заблукай мене заблукай я так стомилася повертатись…

у тридесятому царстві жив хлопчик із ямочкою на підборідді
із воронкою посеред грудей
із комахами в голові: одна півкуля – за маму
інша – за тата
грав собі на сопілочку складав пташок у коробочку
а від музики його потойбічної дикі ягоди проростали

щось тихе та непомітне наче народження пилу
назріває у ті години коли ти мене відпускаєш
дощ нарешті стає дощем і щасливо тікає під землю
пісок хитро ворушиться ловить губами взуття
вишитий хрестиком вовк прибитий над ліжком як охоронець
доки знову не стрепенусь
а переведи мене через ліс

музика рвалася билася шаруділа
терпка безкінечна музика йшла із пташиних очниць
у замкнений простір
а тому хто її посіяв
не могли зупинити кров