Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

В.Баранов. «До українців»

Автори: Юрій БУТУСОВ, Інна ВЕДЕРНИКОВА, Алла ЄРЬОМЕНКО, Сергій ЗГУРЕЦЬ, Ольга КОШАРНА, Володимир КРАВЧЕНКО, Юлія МОСТОВА, Сергій РАХМАНІН, Тетяна СИЛІНА

http://www.dt.ua/1000/1550/69290/
"Дзеркало тижня" № 16 (796) 24 — 29 квітня 2010


«За 50 днів свого президентства Віктор Янукович не вніс жодного законопроекту до Верховної Ради, не ініціював жодної реформи. Зате зробив ряд кроків, які посилюють наявний розкол країни, і поставив підпис під принизливою й не надто практичною харківською угодою». Саме так могла б починатися стаття, котра б виражала думку суспільства, впевненого у своєму виборі європейського шляху; суспільства, яке міряє свою громадянську гідність чимось більшим, ніж матеріальний статок; яке сформувало соціальне замовлення на реформи; має об’єктивну інформацію про те, що відбувається у владі, і здатне зайняти активну громадянську позицію з її контролю. Втім, якби українське суспільство було таким, Віктор Янукович не став би президентом країни. А він — президент. І в його Україні — 67,5 відсотка громадян під час референдуму проголосували б за вступ України в союз із Росією і Білоруссю (КМІС, лютий ц.р.). А 61 відсоток — за пролонгацію перебування в Криму Чорноморського флоту Росії (R&B Group, березень ц.р.). Людей, які жили при Радянському Союзі, стає дедалі менше, а тих, які прагнуть до простих, нехитромудрих вирішень своїх проблем, до травоїдної й вичерпно достатньої стабільності, — дедалі більше. Дедалі менше тих, кому потрібне право вибору. І дедалі більше тих, кому потрібна колія.

У ці дні виповнюється чверть століття з моменту старту Перебудови. Перебудови, яка дала Незалежність Україні. Незалежність, якою її громадяни та еліта так і не змогли як слід розпорядитися. Через 25 років ми знову по груди ввійшли в ту ж саму річку: нас кидають у совкові технології; повертають у радянську пресу; пропонують радянський світогляд; і навіть відтворюють конструкцію домінування однієї партії, яка де-факто підміняє собою де-юре розділені гілки влади. Хоча масштаб завдань і цілеспрямованість у сучасній Україні явно не радянські. Хіба що розмах подарунків зберігся: Хрущов на папері подарував Крим Україні, а Янукович, по суті, подарував його Росії. Правда, років через двадцять, нікого не запитуючи, його заберуть татари... Але це переважно станеться з однієї причини: розкрадаючи свою країну, російська влада імітувала будівництво сильної держави; а розкрадаючи свою країну, українська влада імітувала будівництво держави демократичної. При цьому жодна з них не проводила системних реформ; не турбувалася про впровадження європейських цінностей; не створювала умов для розвитку бізнесу та особистості.

Бог із нею, з Росією, хоча теж шкода — багатюща ж країна. Але в Таганрозі для відчуття щастя комусь вистачить і польоту Гагаріна в космос. А в Золотоноші — не вистачить. І в Жмеринці — не вистачить. І в Бориславі — не вистачить. Україна так і не створила ні малої, ні великої економіки. Малу з’їдають побори влади. А велика доїдає дороги, мости, атомні станції, греблі, заводи, верстати, побудовані при Союзі.

Якби сьогодні, через майже 19 років після проголошення незалежності, у Севастополі можна було спостерігати, як шведські та британські туристи, переходячи на набережній зі СПА в затишні ресторанчики, співчутливо позирають на промаслених матросиків ЧФ, які порпаються в іржавих кораблях, — то президентові України й на думку б не спало б пролонгувати перебування російського флоту в Криму. Але йому — спало. Тому що Крим за 19 років став столицею ларкових МАФів, а не світовим курортом. Тому що Україна не стала країною можливостей для маленького українця, татарина, росіянина. Тому що влада не вирішує наявних проблеми, а є їх мультиплікатором. І питання газу в нашому випадку становить собою чудову, майже біблійну ілюстрацію: бог наживи створив Могилевича, який породив РУЕ; компанію «освятили» Кучма і Путін, доручивши турботу про неї Бойку; Ющенко, зруйнувавши контракт, який давав Україні 50-доларовий газ і 25 млрд. кубів за транзит, завів РУЕ в організм економіки країни, з якого компанія, як солітер, висмоктала дуже багато соків; Тимошенко, прагнучи прибрати РУЕ з ринку, підписала кабальний контракт із «Газпромом»; Янукович, прагнучи виручити бюджет, олігархів і власний рейтинг, розплатився з «Газпромом» прибутками майбутнього покоління і приниженням нинішнього. При цьому ніхто з них не запропонував країні реальну програму енергозбереження, переходу на альтернативні джерела, стимулювання технічного переоснащення, які б дозволили радикально зменшити залежність України від ціни російського газу й забезпечити технологічний розвиток пріоритетних сфер економіки.

Безпорадність, злодійство, нездатність ставити великі цілі й досягати їх — ось злочини українських керманичів. Роз’єднаність, хатоскрайність, свободонепотрібність — ось наша вина. У результаті — втрачені шанс за шансом. Харківські угоди — закономірна похідна. Так само як і результати соціології. Спочатку ми не придумали, що робити з нашими свободою й незалежністю, а тепер ми не знаємо, як навчати дітей пишатися своєю країною; як вимагати від солдата закрити грудьми командира, що тирить і продає плити зі злітно-посадкової смуги; як із розпростертими плечима ходити моряку українських ВМС, який отримує набагато менше від його російського колеги; як довіряти дільничному, що «дахує» ширковарів; як довіряти серце медику, котрий купив диплом; як будувати майбутнє з черговим президентом, який живе з головою, повернутою назад?

Розбір «харківських польотів», який іде нижче, — зробле-ний для українців (див. 3–4 стор.). Хохлам можна не читати.

Чи порушив Янукович Конституцію?

Точну оцінку правомочності угод, увінчаних автографами Медведєва і Януковича, міг (і повинен був) дати Конституційний суд. У лютому ц.р., якраз напередодні виселення з Банкової, Ющенко звернувся до КС із проханням розтлумачити норми Основного Закону щодо перебування на території України іноземних військових баз.

Їхнє розміщення на території країни заборонене частиною 7 статті 17 Конституції. З іншого боку, згідно з пунктом 14 перехідних положень: «Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою». Саме ця норма дозволила в 1997-му подовжити строк перебування ЧФ до 2017-го. Дебати про те, чи суперечитиме Конституції можлива пролонгація, не вщухали останні п’ять років. Але Віктор Андрійович чомусь тільки в останні дні свого видатного президентства звернувся по відповідні роз’яснення. За кілька днів аналогічне запитання членам Конституційного суду адресувала група з 50 депутатів.

Спрогнозувати відповідь жерців храму законності було, на жаль, нескладно. Вже на початку березня, відразу після інавгурації Януковича, з’явилася інформація, що КС (який демонструє неймовірну чутливість до примх влади), швидше за все, ухилиться від відповіді. Так і сталося.

20 квітня орган конституційної юрисдикції відмовив у відкритті провадження і чинним нардепам, і колишньому главі держави. Пославшись на те, що КС уповноважений тільки тлумачити Конституцію. А безграмотні чолобитники порушили питання «про практичне застосування норм Основного Закону України в майбутньому, що фактично є консультацією про правозастосування». Зазначимо, втім, що ця «технічна» відмова зберігає можливість повторно звернутися в даний орган.

Нормативістський підхід до «пакту Медведєва—Януковича» дозволяє казати про його формальну правомочність. По-перше, угода 1997-го передбачала, що строк дії договору автоматично подовжуватиметься на наступні п’ятирічні періоди, якщо жодна зі сторін не повідомить письмово іншу про припинення дії документа не пізніше, як за один рік до спливу строку його дії. Що означає законність можливої пролонгації. По-друге, згідно з документами, підписаними в Харкові, ідеться не про укладення нових угод, а тільки про подовження чинних і ратифікацію домовленостей парламентами обох країн. Тож вимог перехідних положень Конституції формально дотримано. По-третє, Конституція допускає лише тимчасове перебування іноземних військ на території України, а в домовленостях визначено строк базування. Тож і цієї умови начебто дотримано.

З формально-логічної точки зору можна зачепитися за деякі деталі. По-перше, харківські домовленості подовжують строк дії всіх трьох угод, підписаних у травні 1997-го. Строго юридично це не зовсім грамотно. Ключова угода про статус та умови перебування ЧФ справді містить не лише суворі процедури, а й чіткі строки. В угоді про параметри поділу лише використовуються строки, зазначені в угоді про статус. А угода про взаємні розрахунки взагалі не передбачає будь-яких визначених строків, вона діє до вичерпання передбачених умов. Автоматично подовжувати строки всіх трьох документів в одному договорі — діяння дивне і далеко не бездоганне з правового погляду.

Ще більш дивно для юриста в даному конкретному випадку виглядає формулювання «сторони подовжують». Тим більше за сім років до закінчення строку дії договору. Боїмося помилитися, але йдеться, судячи з усього, про новинку в міжнародній договірній практиці. Можна було зафіксувати добровільну відмову сторін від одностороннього права припинити дію угоди про статус та умови перебування. Можна було записати, що угода про статус «діє до 2042-го». Але жодного із цих більш коректних варіантів не було використано. Чому? Можливо, поспішали. Можливо, не хотіли, щоб нові домовленості сприймалися як ревізія (нехай і формальна) домовленостей старих. А так... Подовжили — то й подовжили. Є кому оскаржити бездоганність такого формулювання?

Систематичне невиконання росіянами низки зобов’язань, закріплених в угодах 1997-го (про що «ДТ» неодноразово писало), давало Україні формальний привід вимагати їхнього перегляду. За минулі 11 років накопичилося безліч запитань, вирішити які можна й потрібно було тільки шляхом педантичного уточнення договору. Але організаторам харківського шоу було не до цього.

Що ж до конституційності... На жаль, в Основному Законі не міститься вимоги мати національну гордість і заборони торгувати майбутнім.

Навіщо цей договір Росії?

Російське керівництво, дипломати, експерти не тільки не приховують, а й усіляко підкреслюють, що в економічному плані підписана з Україною угода — «важка» для Росії і лягає тягарем на федеральний бюджет, тобто на російського платника податків. А російські ЗМІ рясніють заголовками штибу «Росія — сировинний придаток України». Чому ж тоді Москва пішла на нові домовленості з Києвом, якщо умови газових угод 2009 р., підписаних із Тимошенко, її більш ніж влаштовували?

Як для закордонних партнерів, так і для внутрішньоросійського споживання наводиться вдосталь аргументів. Міжнародну спільноту прем’єр Путін запевнив у тому, що підписаний з Україною документ забезпечить «надійне прокачування російського газу європейським споживачам». А присутність у Севастополі ще багато років ЧФ РФ гарантуватиме безпеку Росії й України. Крім того, російський флот «бере активну участь у міжнародних зусиллях з підтримання миру і безпеки», його кораблі борються з піратством в Аденській затоці та виявляють активність у BlackSeaFor.

Не на диктофон російські дипломати нарікають, що, звісно, доведеться подарувати Україні шалену суму, але ЧФ РФ — «стратегічний чинник», і тепер Росія отримає можливість значно оновити склад флоту, серйозно збільшивши його потугу. Це підсилить позиції РФ у Чорноморському регіоні («бо он у Туреччини флот більший за російський, та й американці в Чорному морі нишпорять»).

Українські джерела «ДТ» у переговорній групі кажуть, що продовження перебування ЧФ у Криму вирішує для Росії серйозну проблему з необхідністю переведення цієї його частини в Новоросійськ. І, хоча сьогодні в Криму служать 16200 російських військових (а не всі передбачені угодами з ЧФ 25 тис. осіб), і протягом року, за інформацією «ДТ», планується скоротити їх кількість до 14800 осіб, усе одно потрібні не тільки чималі кошти на добудову в Новоросійську нової бази, а й дуже серйозні суми для переїзду особового складу та сімей командирів, забезпечення житлом на новому місці, створення соціальної інфраструктури. А що робити з пенсіонерами? Загалом, російські моряки давно обжилися в Севастополі, почуваються там як удома й нікуди переїжджати не хочуть. А на військове лобі в Росії зважали в усі часи.

Але вищеперелічене — зовсім не визначальні чинники у рішенні Росії підписати газово-флотську угоду з Україною. Основні причини, на наш погляд, полягають у такому.

Перша — історико-психологічна. Севастополь для росіян — не українське місто (українським, на думку більшості їх, воно стало через непорозуміння) і навіть не «головна база ЧФ РФ», як записано в російській морській доктрині. Севастополь для росіян — поняття сакраментальне. Це «місто російської слави», це російське місто. Це не їхня база, це їхній «пунктик». Для них це як «Вишневий сад», пояснив один російський журналіст. Ставлення росіян до Севастополя багато в чому ірраціональне. Вихід російського флоту з Севастополя став би психотравмою і національною образою, національним приниженням для переважної більшості росіян.

Друга причина — зовнішньополітична. З перших днів незалежності України і донині Чорноморський флот є для Росії дуже ефективним інструментом її впливу не тільки на ситуацію в Криму, а й на внутрішньополітичну ситуацію в Україні в цілому. Позбутися такого серйозного важеля впливу на нашу країну Росія, безумовно, дозволити собі не може.

Третя причина — внутрішньополітична. Суперництво по лінії Медведєв—Путін набирає обертів. Підписавши в Харкові нову угоду з Януковичем, Дмитро Медведєв отримав неабияку кількість балів і напевно ще більше підвищив власний рейтинг в очах росіян. Адже на тлі Володимира Путіна, який допустив помаранчеву революцію і ледь не впустив назавжди Україну в НАТО, він став президентом, котрий зберіг ще на багато років російський флот у Севастополі, перекрив шлях Україні в НАТО і повернув її в російське стійло. Повірте, в очах російського виборця це дуже круто.

Проте і Володимир Володимирович здавати свої позиції лідера Росії зовсім не збирається. Він теж зняв свою порцію вершків із вирішення «українського питання». Саме Путін наступного дня після підписання «пакту Медведєва—Януковича» озвучив головну причину його укладення — геополітичну.

Він чесно визнав: головне — це навіть не гроші. І це, взагалі-то, очевидно. Тому що за 40 млрд. дол. Росія могла б побудувати не одну, а кілька нових військових баз. Адже на реалізацію цільової федеральної програми «Створення системи базування Чорноморського флоту на території РФ у період 2005—2020 років» передбачається витратити 47,650 млрд. руб., тобто приблизно 1,6 млрд. дол. Але ще місяць тому чиновники з «Минэкономразвития» та уряду РФ на сторінках російської газети «Ведомости» скаржилися на затримки в реалізації цієї програми і проблеми з її фінансуванням.

Створення бази в Новоросійську, хай навіть з усією соціальною інфраструктурою та іншими витратами, потягнуло б заледве на п’ять мільярдів. Тоді, перевівши свій флот із Криму в Новоросійськ, Росія решту 35 млрд. дол., які вона «жертвує» Україні на підтримання штанів, могла б витратити, наприклад, на соціальні програми для власних громадян, поліпшення медицини або на впровадження інноваційних технологій у власній промисловості. Отже, річ справді не в грошах. «Головне — це не газ і навіть не флот, хоч би як важливо все це було для нашої країни, для України», — визнав Путін. Та й не «відносини між двома народами, відносини довіри одне до одного», не «відчуття ліктя» та інші сентименти в основному хвилювали російську владу. Ключове в цитаті Путіна «про головне» — це «розуміння спільності інтересів та історичних цілей» України і Росії. Не газ і не флот, а повернення і надійна фіксація нашої країни на російській орбіті, параліч України як суб’єкта міжнародної політики — ось основна мета Росії.

Що керувало Банковою?

Українська влада озброїлася цілим арсеналом доказів, щоб переконати в необхідності та вигідності підписаних у Харкові документів як власний народ, так і міжнародних партнерів України.

Головною причиною, яка спонукала президента і уряд піти на газово-флотські домовленості, називають катастрофічну ситуацію, в якій опинилася Україна внаслідок підписання Ю.Тимошенко газової угоди з Росією в 2009 р. на «кабальних», «смертельних для української економіки» умовах. Нові домовленості з Москвою, переконує нас влада, — «питання виживання країни».

Завдяки їм, запевнив нас усіх президент Янукович, у результаті зниження ціни на газ Україна цього року зможе заощадити близько 3 млрд. дол., наступного — приблизно 4 млрд. дол. За обумовлені десять років зекономлена сума становитиме майже 40 млрд. дол. Зниження ціни на російський газ, обіцяє Янукович, дасть змогу не підвищувати його ціну для населення і тарифи на житлокомпослуги в поточному році. Що буде з тарифами вже в наступному, президент не сказав... Наше джерело в оточенні президента зауважило: «Янукович розуміє, що йому необхідно провести в економіці низку реформ, у тому числі й непопулярних. Вони готуються і будуть представлені наприкінці травня — початку червня. Домовившись із Росією про зниження ціни на газ, президент отримує можливість не підвищувати тарифи на житлокомпослуги. Це залишить запас терпіння громадян для проведення інших необхідних, але непопулярних реформ, які й без того завдадуть удару по його рейтингу».

До плюсів влада відносить і домовленість про те, що згодом Росія почне платити Україні за оренду ЧФ «живими грошима». Щоправда, дати початку цих надходжень називають різні. В.Янукович повідомив, що це буде після 2019 року. За даними агентства «Інтерфакс-Україна», — з 2021 р. В.Путін назвав 2017 рік.

Перевагами нових домовленостей називають також обіцянку російської сторони не штрафувати Україну за недобір законтрактованих обсягів газу і можливість для нашої країни (та й чи країни?) поновити газовий експорт.

На зовнішнього споживача розрахована заява Януковича про те, що Україна розглядає перебування ЧФ РФ на своїй території в контексті «формування європейської системи колективної безпеки» і підтримує відповідну ініціативу президента РФ Д.Медведєва. Крім того, «Чорноморський флот буде одним із гарантів безпеки серед країн Чорноморського басейну».

Європейським партнерам і МВФ було дано «маячок»: угоди з РФ дадуть можливість скоротити дефіцит українського держбюджету, збалансувати бюджет НАК «Нафтогаз України» та активізувати реформи. Прем’єр М.Азаров уже повідомив, що замість планованих шести відсотків дефіциту бюджету, його уряд готовий утиснутися навіть до п’яти.

Чому ж саме подовження строку перебування ЧФ РФ на нашій території було вибрано як плату за зниження ціни на газ, чітких офіційних пояснень ми так і не почули. На наш погляд, пояснення просте, майже як у Простоквашино: щоб купити щось потрібне, треба спочатку продати щось непотрібне. «Продати» відмову України від членства в НАТО Янукович уже не міг. Він ніяк не використовував цей козир в інтересах держави на переговорах із Росією, тому що відмова від НАТО вже стала «в’їзним квитком» до Москви для нього особисто.

Що ще не потрібне або не важливе для Януковича? Такі поняття, як «незалежність» і «державний суверенітет» України, не є для нього основоположною цінністю, для нього це, швидше за все, лише «ідеологічна балаканина». Крім того, і сам Янукович, і більшість його оточення цілком щиро не бачать нічого поганого в тому, що ЧФ РФ перебуває на українській території і подовжить своє перебування на тривалий строк. Мало того, так вважає не тільки більшість севастопольців і кримчан (вони відверто святкують перемогу разом із росіянами), а й більшість населення України. Що є ще одним вагомим аргументом влади.

Та й вибору в Януковича, загалом, ніякого не було, тому що в обмін на зниження ціни на газ ні на які інші «пряники», крім Чорноморського флоту, росіяни не погоджувалися.

«Ну і як би ми витиснули ЧФ із Криму в 2017 р.? — майже риторично поцікавився один із наших співрозмовників, близьких до переговірного процесу. — Адже політика і тактика «видавлювання» флоту з Криму (аж до відключення електрики, води і перешкоджання вивезенню сміття), яку проводила попередня українська влада, не дала інших результатів, крім ускладнення двосторонніх відносин. Якби ми не подовжили угод щодо ЧФ, Севастополь став би основою для перманентних конфліктів. Це значно серйозніший подразник для росіян, ніж, скажімо, Бандера або американське консульство в Сімферополі». Крім того, вважають представники української влади, поки ЧФ перебуває в Криму, Росії, загалом, байдуже, чий півострів — український чи російський, але якщо ми спробуємо вигнати флот, вона може порушити питання про його належність. Мало того, переконували нас, РФ може запросто організувати в Криму південноосетинський і абхазький варіант: наприклад, спровокувати татар і активізувати діяльність ісламістських організацій на півострові, після чого заявити про необхідність захистити російських громадян (яких у Криму не злічити) і ввести свої війська.

І взагалі, ми ще, виявляється, легко відбулися — «по мінімуму», переконують нас. Тому що після приходу нової влади Росія виклала Україні, яка опинилася на газовому гачку, свої запити по максимуму: кожне російське міністерство, кожне відомство висувало своєму українському партнеру список побажань — від двох із половиною сотень об’єктів власності на нашій території до видачі Росії затриманого СБУ в Одеській області офіцера ФСБ. Апетити РФ великі: вона позирає на ОПЗ і «Укртелеком», АНТК ім. Антонова і «Мотор Січ», «Південмаш» і КБ «Південне», список можна продовжити. Тож вам іще пощастило, знову чуємо ми. Тому що «хоча б відстояли «Антонова». Поки що. Адже могли втратити. Бо росіяни взагалі хотіли залишити ЧФ у Криму безстроково, і на серйозні зміни у «великому договорі» натякали. А тепер у результаті значного потепління двосторонніх відносин ми навіть можемо сподіватися, що під час травневого візиту Д.Медведєва до Києва буде підписано угоду про демаркацію українсько-російського кордону, настільки необхідну для безвізового діалогу України з Євросоюзом.

Отож усе в нас добре.

Чим небезпечний «безпечний флот»?

За два тижні до харківських угод міністр закордонних справ К.Грищенко заявив, що Чорноморський флот Росії та його база в Криму не становлять загрози для України. Проте історія існування російської військово-морської бази свідчить про протилежне: ЧФ провокує ряд загроз, а його перебування негативно позначається на соціально-економічному розвитку Криму. Нарешті, він обмежує суверенітет нашої країни.

Флот, затиснутий у Чорному морі протоками, уже давно втратив своє військово-стратегічне значення. Але для Росії він залишається засобом демонстрації свого прапора в пострадянських республіках, символом вічної російської присутності в Україні, ілюстрацією військової та економічної могутності РФ. Висока, за українськими мірками, зарплата російських моряків змушує почуватися неповноцінними українських офіцерів. До речі, у травні в Держдумі мають ухвалити вже поданий законопроект про підвищення грошового забезпечення офіцерам. Згідно з документом командир батальйону щомісяця отримуватиме більш як 100 тисяч рублів. Це понад три тисячі доларів. Українські офіцери про такі гроші можуть тільки мріяти. (Лише кілька місяців у 2007-му українські військові отримували зарплату, що перевищувала оклади російських моряків-чорноморців, викликаючи в останніх неприховану заздрість.) А якщо буде ухвалено поправки до українського закону про пенсійне забезпечення військових, які передбачають збільшення пенсійного віку, то офіцери ЧФ РФ, котрі залишилися в Севастополі, отримуватимуть пенсії з українського Пенсійного фонду з 45—50 років, а українські — з 50—55. Скільки українських офіцерів після цього залишаться служити у ВМСУ?

Вже самим тільки Андріївським прапором флот підживлює сепаратистські настрої в автономній республіці: для багатьох кримчан ЧФ гарант того, що Росія підтримає і не кине їх ні в можливому протистоянні з Києвом, ні в їхніх конфліктах із кримськими татарами. Хоча — хто на них нападав? Хто обмежував їхні права? Там завжди була своя влада. Поки російський флот базуватиметься в Криму, не варто сподіватися на стабілізацію ситуації на півострові.

Ці загрози, пов’язані з російським ЧФ, відчувалися протягом останніх двох десятиліть. Пролонгація його перебування в Україні анітрохи не зменшить їх, а тільки посилить: на території нашої країни ще третину століття перебуватиме військова база держави, вище політичне керівництво і більшість населення якої вважає існування незалежної, суверенної України історичним непорозумінням. Тому й не сидять без діла розвідувальні і диверсійні підрозділи флоту. Звісно, стаття шоста угоди про умови і статус перебування ЧФ Росії в Україні передбачає невтручання російських військових підрозділів у внутрішні справи нашої країни. Але це не зупинило співробітників ФСБ і ГРУ МО в 2006-му, які перебували в складі флоту, коли у Феодосії було зірвано українсько-американські військові навчання «Сі бриз». І не заважало російським військовим, які мають громадянство України і Росії, голосувати на наших виборах. А хто підраховував, скільки офіцерів і мічманів ЧФ РФ, вийшовши у відставку, залишилися на ПМП у Севастополі? Ці відставники з російським паспортом, але українською реєстрацією, брали участь у мітингах проти вступу в НАТО і прибуття в місто з дружнім візитом (є така форма співробітництва військово-морських сил різних країн) американських військових кораблів. Наведемо приклад і висланого в 2009-му за дії, несумісні зі статусом дипломата, радника посольства РФ з питань Чорноморського флоту Володимира Лисенка: на початку дев’яностих він очолював прес-службу ЧФ і координував махрову антиукраїнську пропаганду на півострові. Згадаймо і те, що загиблий у результаті терактів у московському метро офіцер-чорноморець був також і громадянином України, законодавство якої забороняє службу в збройних силах іноземних держав. Нарешті не варто забувати, що нова редакція російського закону «Про оборону» допускає використання російським президентом армії за межами Росії в разі нападу на дислоковані за кордоном російські військові формування та для захисту громадян РФ без попереднього дозволу Держдуми.

Після 21 квітня збільшилася загроза втягування нашої країни в чужі конфлікти: РФ — держава з глобальними амбіціями, реалізація яких, як правило, викликає конфронтацію Москви з рештою світу. У минулому підрозділи моряків-чорноморців уже брали участь у чеченському конфлікті та російсько-грузинській війні. У серпні 2008-го наша країна де-факто мимоволі стала учасником війни двох держав — членів СНД. Адже саме з бази в Севастополі вийшли російські кораблі для участі у
збройному конфлікті з Грузією. У складі їхніх екіпажів були громадяни України — як вільнонаймані, так і офіцери, що мають українські паспорти. Відповідно до норм міжнародного права, Тбілісі мав усі підстави вважати Київ агресором і за всіма правилами військової науки «бити ворога в його лігві», тобто на нашій території. Добре ставлення до України, особисті контакти з Віктором Ющенком втримали грузинське керівництво від удару по нашій країні. А де гарантії, що в Грузії або Туреччині не з’явиться свій Че Гевара, готовий завдати удару по «Перл-Харбору» у Криму?

Боротьба ж Росії з ісламськими радикалами на Північному Кавказі та її активна участь у війні з тероризмом робить з нашої країни потенційну мішень для терористів. В очах останніх Севастополь, Крим, Україна — територія російської присутності. Пролонгація угоди провокує підвищену увагу до нашої країни з боку ісламських терористичних груп і збільшує імовірність проведення терористичних актів з боку жителів Північного Кавказу проти українських громадян.

Такі ризики не можна компенсувати потенційними мільярдами орендної плати, зниженням ціни на газ або участю російського флоту в соціально-економічному розвитку Севастополя. Д.Медведєв у Харкові повідомив, що доручить міністру оборони Росії А.Сердюкову і головкому ВМФ В.Висоцькому підготувати проект угоди про участь бази Чорноморського флоту РФ у соціально-економічному розвитку міста. Але ж іще базові угоди 1997 р. передбачали, що ЧФ це робитиме! Та тільки російський флот не поспішав виконувати повною мірою свої зобов’язання.

Сьогодні присутність флоту стримує економічний розвиток міста, не даючи йому можливості стати, подібно Новоросійську чи Сочі, повноцінним морським портом і туристичним центром. Прибічники постійного перебування ЧФ Росії в Криму неодноразово заявляли: російський Чорноморський флот надає роботу тисячам українських громадян. От і глава Севастопольської міськадміністрації Валерій Саратов сподівається, що українсько-російська угода про подовження строку базування російського ЧФ сприятиме пожвавленню роботи судноремонтних підприємств міста.

Але чи готове командування ЧФ під час економічної кризи працевлаштовувати громадян іноземної держави, а не давати роботу своїм, російським, заводам? Ще на початку нинішнього року голова Севастопольського міського центру зайнятості заявив, що севастопольців попереджено про можливе скорочення близько
9 тис. (75,9%) цивільних працівників підрозділів ЧФ РФ! І більшість із них — громадяни України. Та й севастопольський бюджет небагато отримує від перебування в місті російської військово-морської бази: щорічно надходження від ЧФ РФ в бюджет Севастополя скорочуються. Якщо кілька років тому на флот припадало до 25% надходжень, то нині ця цифра становить близько 15%.

Сьогодні Чорноморський флот займає в Криму 18,2 тис. гектарів, десять кілометрів причалів, акваторію бухт, радіочастоти. Зважаючи на ринкову вартість землі ПБК, за підрахунками НІСД, тільки разова сплата за довгострокову оренду цієї території становить 9—36 млрд. дол. Ці гроші могли бути інвестовані в кримську економіку, у результаті чого з’явилися б нові робочі місця. От чого позбавлено бюджет Севастополя, Криму, України в результаті харківських угод! А тим часом земельні ділянки, які займають сьогодні підрозділи ЧФ РФ, уже давно стали предметом численних шахрайств з боку командування флоту. На території маяків, використовуваних підрозділами російського ЧФ, уже давно стоять побудовані в роки української незалежності дачі адміралів. А хтось із російських офіцерів навіть примудрився продати й саму землю...

Деякі українські дипломати запевняють, що Київ і далі відстоюватиме свою традиційну позицію стосовно інвентаризації земельних ділянок та об’єктів, проводячи політику «клас на клас, тип на тип», стримуватиме модернізацію ЧФ у Криму, вимагатиме підписання угод щодо екології, дій у кризових ситуаціях, верифікації, юрисдикції тощо. Одним словом, намагатиметься і далі упорядковувати перебування російського флоту в Україні. (Щоправда, сумнівно, що нинішня українська влада збереже дозвільний режим перетину кордону для російських кораблів.) 28 квітня має відбутися засідання міждержавної українсько-російської робочої групи з ЧФ. Українську делегацію очолить В.Хандогій, російську — Г.Карасін. Тоді й побачимо, наскільки українська делегація буде послідовна у своїй позиції.

Попереднє політичне керівництво країни робило ставку на планомірне витискання ЧФ Росії з української території. І Кремль морально був готовий до виведення своїх підрозділів, будуючи нову військово-морську базу в Новоросійську. Тож не праві ті, хто вважає, що Київ не мав можливості домогтися виведення російського флоту з Криму. Адже вдалося вивести російські бази з території своїх держав керівництву Грузії, Азербайджану. Було виведено російські підрозділи і з країн Балтії. Немає російських баз і в Білорусі, Казахстані, Узбекистані. До речі, членах ОДКБ! Лише в таких слабких державах — членах СНД, як Киргизстан, Таджикистан і Вірменія, росіяни зуміли зберегти свою військову присутність. Ой, мало не забули! Ще в невиразному Придністров’ї. Тепер у цій категорії надовго залишається й Україна.

Почім антикваріат для Росії?

Якими реальними військово-стратегічними можливостями володіє на даний час Чорноморський флот РФ? У часи СРСР це об’єднання було засобом стримування на південному фланзі НАТО. ЧФ виконував такі завдання: на випадок початку війни забезпечити панування в акваторії моря, не допустити прориву в море ударних угруповань ВМС НАТО і підтримувати дії сухопутних військ із захоплення протокової зони. ЧФ був важливим інструментом радянської зовнішньої політики на Середземному морі, забезпечував підтримку та боєздатність 5-ї оперативної ескадри ВМФ СРСР, яка базувалася в Середземному морі й мала пункт МТЗ (матеріально-технічного забезпечення) у м.Тартус (Сирія). Під час чергової кризи на Близькому Сході флот швидко нарощував військову присутність у районі гарячої точки.

Саме для вирішення цих завдань флот посилювали протичовновими авіанесучими крейсерами, ракетними крейсерами проекту «Атлант», великими протичовновими кораблями проектів 1134-Б і 61, значним угрупованням великих десантних кораблів.

Проте часи змінилися. Нині Чорноморський флот Росії, який базується в Криму, має у своєму розпорядженні такі сили і засоби. Особовий склад — 16,2 тисячі чоловік. До складу флоту входять лише три великих бойових кораблі: ракетний крейсер «Москва» (27 років у строю), СКР «Сметливый» (40 років), ВПК «Керчь» (36 років). При цьому за своїм призначенням «Москва» будувалася для боротьби з авіаносними групами ВМС США у далекій морській зоні. Як засвідчила і війна в Грузії, використовувати океанський крейсер для блокади Поті зовсім невиправдано з військової точки зору. Підтримка боєздатності «Керчи» і «Сметливого» коштує дорого з огляду на солідний вік кораблів. Однотипний із «Керчью» «Очаков» уже давно підпирає стінку заводу, і вводити в стрій його не будуть. Єдиний підводний човен ЧФ «Алроса» уже півроку після аварії стоїть у Новоросійську, хоча 13-й судноремонтний завод ЧФ, який спеціалізується на ремонті підводних човнів, міститься в Севастополі. Очевидно, на ремонт човна немає коштів, хоча отримані пошкодження явно незначні. Підводний човен Б-380 «Святой князь Георгий» у бойовий склад не вводитиметься, він також відслужив своє. Повноцінним з’єднанням ЧФ є 197-ма бригада десантних кораблів (побудовані в 1968—1990 роках), у якій відносно високо боєздатні — сім ВДК. У складі ЧФ два сторожових кораблі — «Ладный» і «Пытливый» (30 років у строю). «Ладный» використовується найактивніше, зокрема для участі в далеких океанських походах (наприклад, гучний пошук «Арктик Сі»). Використання СКР в океанській зоні свідчить про проблеми з підтриманням боєздатності ВПК ЧФ — більш оптимізованих для виконання таких завдань внаслідок більшої автономності та мореплавності.

У складі ЧФ також чотири малих ракетних кораблі, п’ять ракетних катерів, сім малих протичовнових кораблів, вісім тральщиків, допоміжні судна.

Символом технічного стану ЧФ є рятувальне судно «Коммуна» — найстаріше в Росії, яке досі бере активну участь в операціях із забезпечення діяльності флоту. 14 липня «Коммуна» відзначить 95-річний ювілей служби у військовому флоті! Цей катамаран 1915 року став у стрій тоді ще Російського імператорського флоту і є унікальним антикваріатом світового суднобудування.

З огляду на жалюгідний стан військового судноремонту ВМФ РФ і низький рівень готовності тих небагатьох кораблів, які ще не стоять на приколі, гучні телезаяви російського військового керівництва про швидке поповнення ЧФ цілою групою сучасних корветів та підводних човнів звучать утопічно.

У складі ЧФ у Криму слід згадати також 810-ту окрему бригаду морської піхоти і 7058-му авіабазу з 18 фронтовими бомбардувальниками Су-24М та чотирма розвідниками Су-24МР, здатними нести ядерну зброю.

Чорноморський флот Росії наразі являє собою незбалансоване об’єднання сил і засобів, яке російським керівництвом підтримується на дуже мінімальному рівні бойової готовності. Жодних військово-стратегічних цілей це угруповання вирішувати не може.

Більшість кораблів ЧФ значаться в бойовому складі суто з міркувань політичного престижу. Нових кораблів не будують. А старих не хочуть різати на метал, щоб потім не виникли проблеми з дозволом від української влади на базування у Севастополі.

Важливо зазначити, що, відповідно до договору 1997 року про умови базування флоту, українська сторона дає згоду на базування в Севастополі тільки для конкретно зазначених типів і класів кораблів та суден. Тому будь-яка модернізація чи заміна бойової техніки повинна узгоджуватися з українською владою. Після подовження нинішньою українською владою договору ще на 25 років порядок цього узгодження залишився незмінним. Поки що. Що теоретично залишає в руках України засоби для подальшого обмеження бойового потенціалу угруповання ЧФ, і так дуже невисокого. Слід зазначити, що в часи Л.Кучми дозвіл на модернізацію та переміщення нової бойової техніки росіян у Севастополь був щоразу предметом тривалої дипломатичної дискусії і приймався в результаті жорсткого політичного тиску з боку росіян.

Досі Севастополь є єдиною повноцінною базою російського флоту в Чорному морі. Попри заяви російського керівництва про будівництво військово-морської бази в Новоросійську та в абхазькій Очамчирі, цілком очевидно, що замінити Севастополь росіянам не вдається. Виключно з міркувань економіки — на будівництво ВМБ в Новоросійську було виділено всього один мільярд рублів. Тоді як для побудови сучасної флотської інфраструктури, аналогічної севастопольській, необхідно не менше двох-трьох мільярдів доларів! До 2017 року Росія просто фізично не встигала ні побудувати нову базу, ні перемістити об’єкти інфраструктури та техніку. Понад те, ще з часів адмірала Ушакова відомо, що Севастополь і Крим — краще місце базування і за своїми унікальними кліматичними умовами. Новоросійська бухта, в якій може лютувати знаменитий ураган бора, захищена від штормів набагато слабше.

Військово-стратегічне значення ЧФ для Росії на даний час мізерне. Опонувати у військовому плані силам НАТО і ВМС Туреччини російські моряки нездатні — різниця в потузі просто незрівнянна. Тому база в Севастополі має для РФ виключно регіональне військово-політичне значення, а саме — для просування своїх інтересів і лояльної політичної бази в Чорноморському басейні. Чорноморський флот нині — такий самий анклав російської присутності, як і бази в Придністров’ї, в Абхазії, Південній Осетії. Військова необхідність, охорона складів та військової техніки, «місто російських моряків» — усе це легенди прикриття, які легалізують особливі інтереси РФ у сусідніх державах. На даний час і Придністров’я, і Севастополь для Росії зовсім не важливі як військові плацдарми. Севастополь — це «відмичка» для просування російських політичних та економічних інтересів у Криму і в Україні загалом.

Залишаємося в газовій камері?

Елегантно розв’язати проблему зміни ціни на газ для України Віктору Януковичу не вдалося: контракти від 19 січня 2009 року №КП — купівлі-продажу природного газу в 2009—2019 роках і №ТКГУ — про обсяги та умови транзиту природного газу через територію України в 2009—2019 роках фактично не змінилися. Залишилася старою і формула ціни на газ для України, і її базове значення — 450 дол. за 1000 кубометрів.

Утім, прецедент створено: зниження ціни на газ закріплено в міждержавній угоді між Україною та РФ з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України і міцно ув’язано з виконанням Україною домовленостей щодо ЧФ мінімум до 2042 року.

Суть наміру така. Стаття 2 зазначеної міждержавної угоди встановлює певну формулу визначення знижки на ціну газу: при ціні 333 дол. і вище за 1000 кубометрів знижка становитиме 100 дол., якщо ціна на газ менша за 333 дол. — 30% від такої ціни. Ці «додаткові» кошти обліковуються щороку наростаючим підсумком і визначаються як зобов’язання України, що погашаються заліками до 2017 року.

З 2017-го і по 2042 рік Росія мала б платити по 1,2 млрд. дол. на рік за базування свого флоту в Україні. Але, як пояснив президент Віктор Янукович, платитиме живими грошима тільки 100 млн. дол. Так і записано в угоді стосовно ЧФ. Решта — уже зараховані знижки на ціну газу, які, як нас завзято переконують, мають до 2019 року становити близько 39—40 млрд. дол. (початкова версія — 35 млрд.). І які через десять років із нас же почнуть утримувати. Отже, як не одержувала Україна грошей за базування ЧФ РФ у Севастополі, так і не одержуватиме.

А віртуальні «знижкові» 40 млрд. дол. — це ще бабка надвоє сказала. З огляду на те, що газові контракти практично не змінено, ЧФ базуватиметься ще 25 років практично безплатно, а Янукович «домігся знижки на газ», логічним є запитання: а чому ж він не взяв ці «знижкові» 40 млрд. дол. живими грошима й одразу, якщо вже пішла така гра?

Повторю: формула визначення ціни на газ та її базове значення — 450 дол. за 1000 кубометрів — не змінилися (див. «ДТ» №15 від 17 квітня 2010 року). Не змінився і принцип «бери або плати».

І це залишає РФ право варіювати умови контракту, а також у будь-який момент розірвати харківські газові угоди або ж наполягати на підписанні інших. Або просто повернутися до умов контракту купівлі-продажу газу та транзитного контракту від 19 січня 2009 року.

До того ж кон’юнктура цін на ринку енергоносіїв може різко змінитися вже найближчим часом, не те що через десять років. І ще неясно, виграє від таких російських «знижок» Україна чи, навпаки, програє? І якщо з газовими контрактами ситуацію можна регулювати за домовленістю між суб’єктами господарювання — «Газпромом» і «Нафтогазом», які до того ж можна переглянути з 2019 року, то як бути з міждержавною угодою України і РФ щодо Чорноморського флоту? Її не так просто буде денонсувати.

Доповнення до контракту купівлі-продажу газу

Цим документом узаконено вже дану усну згоду глави Мінпаливенерго України Юрія Бойка збільшити обсяг газпромівського газу, що закуповуватиметься в 2010 році «Нафтогазом», до 36,5 млрд. кубометрів.

Ще в листопаді 2009 року тодішній голова НАКу Олег Дубина домігся скорочення обсягу газу, що закуповуватиметься в 2010 році Україною, до 33,75 млрд. кубометрів. Що й було закріплено у відповідному доповненні до контракту. Адже спочатку «Нафтогаз» мав, відповідно до контракту, в поточному році закупити аж 52 млрд. кубометрів.

Та експортні поставки «Газпрому» в 2009-му — на початку 2010 року катастрофічно падали (за різними оцінками, на 34—40%), от і вирішили росіяни підтримати свій експорт за рахунок України.

Визначили в харківській угоді й поквартальний графік поставок газу в Україну: перший квартал — 6,474 млрд. кубометрів (практично весь цей газ уже поставлений і оплачений — за старими цінами), другий — 8 млрд. (у т.ч. квітень — 1,8, травень—червень — 6,2 млрд.), третій — 9,33 млрд., четвертий квартал — 12,7 млрд. кубометрів. Якщо слідувати цьому графіку, то українські підземні сховища газу (ПСГ) справді до середини жовтня (початку опалювального сезону) будуть достатньо наповнені газом. Правда, платити за його зберігання, відбір і осушення буде НАК. А не «Газпром», як це диктує логіка подій: адже газ закачують передусім «для забезпечення надійності транзиту російського газу». А нам самим вистачило б набагато менше, адже ще з попереднього опалювального сезону залишилося 10—11 млрд. кубометрів. Отже, вигода від збільшення обсягу закупівель газу сумнівна.

«Фактична ціна (Р) газу, що поставляється за нинішнім контрактом, знижується на суму зменшення митних платежів, якщо таке коригування передбачене постановою уряду РФ, що стосується вивізних мит при поставках газу з території РФ в Україну».

Простіше кажучи, якщо є рішення уряду Путіна зробити знижку на 100 дол., про що йшлося вище, то зроблять. Але тільки на обсяг у 30 млрд. кубометрів у 2010-му та 40 млрд. кубометрів на рік, починаючи з 2011 року. Усе, що більше за ці обсяги, — без знижок. Хоча ще питання: чи знадобиться Україні 40 млрд. кубометрів газу через рік.

Приємним, але загалом незначним фактом стало те, що з контракту виключені пункти (6.5 і 6.6 ст. 6), які передбачають стягування штрафних санкцій із «Нафтогазу» за недовибір газу в обсязі понад 6%. Розмір штрафу становив 150% вартості всього невибраного газу в жовтні—березні та 300% — у квітні—вересні будь-якого року поставки. Ці санкції були, швидше, загрозою (батогом) для «Нафтогазу», але на практиці так і не були застосовані.

Якщо вірити підписантам на слово, то це доповнення вступило в силу з 1 квітня 2010 року. І, на відміну від міждержавної угоди щодо ЧФ РФ, ратифікації парламентом не потребує. Це стандартний зовнішньоекономічний контракт (договір суб’єктів господарювання).

Доповнення в «транзитний» контракт

Домоглися невеличкого ослаблення петлі на «шиї» «Нафтогазу». Тепер, як підтвердили в компанії, «Газпром» оплачуватиме 80% вартості транзиту газу до 6 числа місяця, який слідує за місяцем поставки, а 20% — до 20 числа, відповідно. У НАКу сподіваються, що це дасть можливість оптимізувати платежі за імпортований газ і відмовитися від короткострокових запозичень.

Утім, це може дещо полегшити долю «Нафтогазу», якщо йому знову не доведеться просити «Газпром» зробити чергову передоплату в рахунок надання газотранспортних послуг.

Набагато важливіший момент — зміна ставки транзиту газпромівського газу. Річ у тім, що ставка транзиту прив’язана у формулі до ціни на газ. Виходить, що якщо тепер для України ціна на газ із другого кварталу зменшиться приблизно до 230 дол. за 1000 кубометрів, то знизиться і ставка транзитного тарифу — за попередніми розрахунками, на 0,24 дол., і становитиме близько 2,6 дол. за транспортування 1000 кубометрів на 100 км газопроводу. У першому кварталі ставка становила 2,78 дол., у другому очікувалася на рівні 2,84—2,88 дол.

За словами начальника управління по роботі з країнами близького зарубіжжя ВАТ «Газпром» Анатолія Подмишальського (він очолює й газпромівську «дочку» «Газпромзбут Україна»), у цій сумі 2,04 дол. — складова тарифу, яка залежить лише від інфляції в Євросоюзі, а близько 0,8 дол. — паливна складова.

Якщо врахувати, що на 2010 рік «Газпром» заявив обсяг транзиту через територію України в 116 млрд. кубометрів, то через зниження ставки транзиту «Нафтогаз» може втратити, за приблизними розрахунками, майже 35 млн. дол.

Залишається з’ясувати, як НАК на «знижках» цін на газ «заощадить» 4 млрд. дол. цього року.

Переговори стосовно транзитного контракту активно тривають і, як стверджують джерела «ДТ», до осені ми дізнаємося, що ще віддасть Україна за збереження своєї газотранзитної затребуваності.

Чия вигода та в чому?

Учасники харківських газових домовленостей «по-флотськи», принаймні з української сторони, нагадують навіжених покупців, які купилися на яскраву рекламу «Sale», тобто «знижки». І нікому з них і на думку не спаде порівняти ціни на нову колекцію, наступні дисконти та ціну кінцевого розпродажу.

Або ж у тих, хто зі сторони України підписував харківські газові документи, були інші інтереси. І після того, як усе вже стало явним, назвати ці інтереси національними — язик не повернеться.

Гасло команди Януковича «Знизимо ціну на газ! За будь-яку ціну!» насправді збігається з інтересами представників Партії регіонів та її основних спонсорів на виборах і парламенту, і президента. Адже саме їм належить основна частина гірничо-металургійного комплексу, хімічна промисловість, енергетика. Все це — найбільш енергоємні підприємства. І саме їм давалися преференції, передусім — у цінах на газ.

Хімічна промисловість. Напевно, ще до харківського пакту «Нафтогаз України» «погарячкував» і зважився вимагати в уряду 1 млрд. дол. Як повідомляє УНІАН, приблизно в таку суму «Нафтогаз» оцінює свої збитки через продаж газу виробникам азотних міндобрив. І надалі сподівається, що для хіміків, як і для іншої промисловості, ціни будуть не нижчими за ціну імпортованого газу.

В Україні ціни встановлює Національна комісія регулювання електроенергетики. Відповідно до її постанови, у першому кварталі 2010-го ціна газу для виробників міндобрив становила 1584,4 грн. за 1000 кубометрів — при ціні імпортного газу 1784,85 грн.

Гірничорудна металургія та енергетика. Разом із хімпромом вони споживають на рік від 27 до 33 млрд. кубометрів. І для них зниження ціни на газ принципове — це питання конкурентоспроможності. Але це їм тільки здається, що харківські угоди їх врятують. Якщо врахувати, що через два-три роки Китай добудує свої нові хімічні та металургійні заводи й становитиме гідну конкуренцію українським металургійним компаніям на світовому ринку, — уже сьогодні слід бити на сполох.

Ціною здачі національних інтересів (ЧФ РФ) власники гірничо-металургійних підприємств одержують лише відстрочку — для витискання з ГМК України останнього прибутку. Через три-п’ять років вони вже будуть неконкурентоспроможними. І навіть «пільгові ціни» на газ їх не врятують. Без кардинальної реконструкції ці підприємства максимум через п’ять років — брухт. Та при «знижкових» цінах на газ сьогодні ніхто не стане реконструювати морально, технологічно й технічно застарілі виробництва — навіщо?

Ніхто не сперечається, що на хімічних і металургійних заводах, навіть якщо вони не перебувають у держвласності, працюють сотні тисяч наших співгромадян. Саме вони десятиліттями поповнювали валютою держскарбницю. Тож зрозуміло, чому держава надає підприємствам ГМК преференції. Але тепер, коли власники цих заводів одержали порівняно нормальну ціну на газ, саме час запитати їх: в який офшор перекачується реальний прибуток від українського експорту метпродукції та яка його частина повертається в країну? Чи не буде включений у перелік офшорних зон Кіпр (див. «ДТ» №15 від 17 квітня 2010 р.), куди й надалі потраплятимуть основні доходи за вироблену в Україні продукцію? І, нарешті, коли промислові олігархи почнуть реальну, а не бутафорну реконструкцію своїх промислових активів в Україні?

Схоже, харківські домовленості Україна ще багато років «відхаркуватиме». Діагноз: хронічний газовий бронхіт. Чи вже астма?

Хто не шукав вигоди, але гідний її

У докризові роки й сьогодні населення України (громадяни й негромадяни, але газоспоживачі) і комунальні служби використовували в основному газ, який добувається в Україні підприємством «Нафтогазвидобування» (дочірнє підприємство «Нафтогазу»). Загалом це близько 20 млрд. кубометрів на рік.

Однак на вищезазначені потреби щороку використовувалося від 23 до 28 млрд. кубометрів газу. Якщо виходити з мінімальних потреб — це 21—23 млрд. кубометрів. З цього випливає, що для забезпечення потреб громадян цілком вистачить 23 млрд. кубометрів. Маючи 20 млрд. кубометрів добутого в Україні газу, достатньо закупити максимум 3 млрд. При цьому населення — це в основному відповідальний платник за газ і комунальні послуги. Отже, їм «знижкові» ціни на газ, за великим рахунком, ні до чого. Хоча, завдяки харківському кульбіту Януковича, населенню доведеться платити вже з наступного року набагато більше. Водночас низькі ціни на газ зводять нанівець будь-які програми з упровадження енергозберігаючих технологій та використання альтернативних і відновлюваних видів енергії.

А де іще тут Руссю пахне?

Консорціум на мазі

Без усякого сорому Віктор Янукович після харківського пакту заявив, що ніхто не планував здавати росіянам українську газотранспортну систему (ГТС). Та й росіяни останнім часом вирішували більш глобальні питання, резонно вважаючи, що ГТС України тепер від них нікуди не подінеться. Усе до того йде: міністр енергетики РФ Сергій Шматко і глава Мінпаливенерго України Юрій Бойко вже доручили 20 квітня енергетичному підкомітетові міжурядової комісії з економічного співробітництва прискорити роботу зі створення консорціуму. Формально — для модернізації ГТС України.

Правда, глава Міненерго РФ уже встиг поскаржитися: «У нас створена компанія-консорціум, але вона спить. Тому ми й доручили акціонерам і підкомітетові провести необхідну роботу».

Задля справедливості зазначимо, що консорціум із управління та розвитку української ГТС створений «Нафтогазом України» і «Газпромом» на паритетних засадах 2003 року. Але всі проекти модернізації, включно з будівництвом гілки газопроводу Богородчани—Ужгород і двох відгалужень, досі росіян не цікавили. Їхній інтерес — управління ГТС. Хоча С.Шматко запевняє, що наразі нема конкретики, в якому ключі й за якими напрямами буде проведено роботу з «відродження» газотранспортного консорціуму.

Лукавить? Швидше, просто не хоче заздалегідь демонструвати серйозність намірів РФ у цьому аспекті.

Чого не скажеш про В.Януковича. На прес-конференції 22 квітня він уже й план дій оголосив. Заявивши, що проект модернізації газотранспортної системи України «ми пропонуємо як альтернативу будівництву «Південного потоку», тому що «Північний» уже не зупинити. Він уже будується». Можна сказати, підіграв росіянам на випадок, якщо з «Південним потоком» ще певний час будуть проблеми і його будівництво відкладуть і надалі.

План модернізації ГТС України «від Януковича» (а судячи зі змісту — від Бойка) має пройти у три етапи. Перший — будівництво газопроводу Богородчани—Ужгород, який дозволить збільшити обсяги транспортування газу приблизно на 10 млрд. кубометрів. Другий — модернізація наявної ГТС і її переобладнання, що також дасть можливість додатково прокачувати до 20 млрд. кубометрів газу на рік. Третій етап — «фактично нове будівництво нової труби поруч із наявною».

За словами президента, Україна шукає можливості зберегти обсяги газу, які вона транспортувала в докризові роки, — близько
125 млрд. кубометрів на рік.

Скільки коштуватиме газотранспортний «план Януковича» — поки що анічичирк. Хоча відомо, що на реконструкцію ГТС Україні щорічно необхідно не менше 2—2,5 млрд. дол.

ГТС України — це цілісна інфраструктура об’єктів, до якої входять 37,8 тис. км газопроводів високого тиску, 73 (110) компресорних станцій (цехів) потужністю 5400 МВт, 211 тис. км газорозподільчих мереж, 13 підземних сховищ газу. Відповідно до чинного законодавства України, відчуження або передача в оренду, концесію, інші зміни форми власності всієї ГТС України або її частини заборонені. Але, з огляду на нинішню більшість у Раді, цей закон захищає ГТС від волюнтаристичних рішень як солом’яний будиночок — Ніф-Ніфа. Скасувати закон нічого не вартує. А проконтролювати схему «консорціуму» — практично неможливо: рішення оголосять, поставивши країну перед фактом, — як із базою ЧФ.

Ядерно-паливний цикл

Російська компанія «ТВЭЛ» та оператор усіх українських АЕС НАЕК «Енергоатом» уже більше року ведуть переговори щодо довгострокових контрактів на поставки ядерного палива для українських АЕС після 2011 року. «ТВЭЛ» хоче, щоб контракт було підписано на 15 років — до 2025 року. «ТВЭЛ» зацікавлений бути єдиним постачальником в Україні і тому його не влаштовує присутність на українському ринку ядерного палива компанії «Вестінгауз», яке проходить зараз дослідно-промислову експлуатацію на енергоблоці №3 Южно-Української АЕС. Висувалася також умова закупівлі Україною послуг з ізотопного збагачення урану в повному обсязі тільки в російського «Техснабэкспорта». Росіяни також мріють про СП з видобутку урану на Новокостянтинівському родовищі, оскільки власного урану їм не вистачає для наповнення внутрішнього ринку та виконання контрактних зобов’язань. У зв’язку із намірами українського уряду побудувати на нашій території завод з фабрикації ядерного палива, «ТВЭЛ» запропонував свої технології його виробництва на умовах співволодіння цим заводом. У цьому разі на технологічних лініях заводу виготовлятиметься ядерне паливо тільки для російських реакторів типу ВВЕР, і у випадку такого СП Україна не зможе виробляти тепловидільні збірки для водо-водяних реакторів інших виробників (американських, французьких, південнокорейських компаній), що було б теоретично можливо, якби цей завод був тільки власністю України. Внаслідок цього Україна буде приречена будувати в майбутньому тільки російські реактори, не найпередовіші у світі. Якщо всі бажання росіян реалізуються, то Україна перебуватиме у стовідсотковій залежності від Росії в ядерній енергетиці. Ситуація буде набагато гірша, ніж у газовій сфері (газ українського видобутку — близько 20 млрд. куб. м. — становить третину від потреб країни), оскільки російський монополізм і диктат цін у цій сфері будуть абсолютними.

Керівництво НАЕК «Енергоатом» під час урочистого заходу
8 квітня 2010 р., присвяченого завантаженню 42 ТВЗ виробництва Westinghouse зазначило, що його влаштовують цінові та опційні параметри контракту з Westinghouse на постачання ядерного палива на 2011—2015 рр., а базова схема контракту «дозволяє оптимально планувати і впливати на ціноутворення». НАЕК спочатку хотів укласти контракт із «ТВЭЛ» на п’ять років — на 2011—2015 рр., щоб була ясність із ТВЗ Westinghouse. Начебто до осені 2009 р. було досягнуто компромісу — на десять років і на 12 енергоблоків. Але за останньою інформацією, «ТВЭЛ» після виборів в Україні знову захотів усього й відразу.

Фахівці компанії кажуть про те, що паливо Westinghouse ефективніше і, зважаючи на цей чинник, можна говорити про практично однакову ціну з російським. Останнім часом проскакують і нотки невдоволення манерою «ТВЭЛ» вести переговори. НАЕК вигідно мати альтернативного постачальника, щоб зменшувати апетити «ТВЭЛ». Але чи прислухаються до думки компанії на Банковій? Адже для мешканців сірої будівлі газ — важливіший за все, навіть за такі високотехнологічні галузі, як ядерна енергетика та атомна промисловість, що могли б стати локомотивом майбутньої інноваційної української економіки. Але ж ні, усе на продаж, навіть майбутнє країни…

Нове будівництво ядерних енергоблоків

Уряд на своєму засіданні 21 квітня схвалив проект угоди між КМУ та урядом РФ про співробітництво в будівництві третього і четвертого енергоблоків ХАЕС. Перший заступник міністра палива та енергетики В.Макуха повідомив журналістам, що проект угоди має рамковий характер і визначає тільки принципи співробітництва сторін. Питання кредитів та умов їхньої видачі, за його словами, визначатиметься в окремих контрактах. Прем’єр-міністр РФ В.Путін нещодавно повідомив про готовність РФ виділити на ці цілі кредит у розмірі 5—6 млрд. дол. Є інформація, що кредити буде виділено під заставу нових енергоблоків і на умовах спільного володіння ними, а також спільного експортування виробленої на нових енергоблоках електроенергії в Європу.

В умовах економічної кризи, коли споживання електроенергії в країні впало на 9%; коли коефіцієнт використання встановленої потужності АЕС становив у середньому, за підсумками 2009 р., близько 68% (а у Фінляндії, наприклад, він був майже 90%); коли Рівненську АЕС фактично «замкнуто», оскільки досі не побудовано ліній електропередачі для зняття потужності з її 4 працюючих одночасно енергоблоків, через що один з її енергоблоків має простоювати; коли власних фінансових ресурсів не акумульовано хоча б у розмірі половини необхідних для нового будівництва плюс відсутність усередині країни кредитування, — рішення починати будівництво нових атомних енергоблоків саме зараз виглядає дивним у принципі. Особливо на російських умовах.

Ми й без нових енергоблоків самостійно можемо експортувати електроенергію в Європу, оскільки встановлені потужності АЕС у нас надлишкові (хоча експорт електроенергії, за підсумками 2009 р., скоротився на 49,2%). Крім того, практично вже немає сумнівів, що експлуатацію енергоблоків РАЕС-1 і РАЕС-2 буде подовжено ще на десять років у грудні 2010 року (проектний термін їхньої експлуатації закінчується відповідно в грудні 2010 і 2011 рр.). Тому дефіциту електроенергії найближчими роками не очікується. Зараз саме час переглянути Енергетичну стратегію до 2030 року, яку було прийнято в 2006-му, тим більше що сама Стратегія передбачає це робити кожні п’ять років. Для чого нам будувати нові енергоблоки? Яку економіку ми хочемо мати в державі до 2030 року? Якщо вона базуватиметься на технологіях ХІХ століття, як наша металургійна промисловість, на видобутку сировини, промисловості, заснованій на першому технологічному переділі, то тоді, звичайно, будувати треба.

З іншого боку, чому Україна має будувати тільки енергоблоки-мільйонники? Можливо, нам треба будувати енергоблоки малої або середньої потужності (300 МВт і 700 МВт)? Реалізовувати сучасніші проекти з пасивними системами безпеки, так званого третього-плюс або навіть четвертого покоління, а не реалізовувати російські проекти 70-х років, які, строго кажучи, належать до другого покоління, хоча й дещо модернізовані? Знову ж таки, віддаючи високозбагачений уран, розраховуємо на компенсацію, що дасть змогу розвивати наукові дослідження в ХФТІ, які обіцяють прорив у ядерній енергетиці. Можливо, краще і власними коштами допомогти ученим, щоб потім упроваджувати їхні розробки в промисловому масштабі і, нарешті, стати батьківщиною власної оригінальної ядерної технології для енергетичних реакторів.

Якщо уряд погодиться на російські умови, то РФ матиме власність у вигляді потенційно небезпечних об’єктів, розташованих на чужій території, матиме непоганий прибуток від їхньої роботи, вихід на європейський ринок електроенергії. При цьому, не дай Боже, звичайно, але в разі аварії ядерні та радіаційні наслідки «вигрібатиме» український народ.

Під час свого візиту в Україну в січні 2006 р. керівник ядерного відомства РФ С.Кирієнко повідомив, що його мрія — щоб усі підприємства на теренах СНД, які в минулому підпорядковувалися легендарному радянському Мінсередмашу, знову змогли тісно співпрацювати, як це було колись. Малося на увазі, напевно, — під мудрим російським керівництвом. Судячи з бурхливої діяльності нинішнього українського уряду в цьому напрямі, мрія С.Кирієнка як ніколи близька до здійснення.

Розпил крила

Авіація, моторобудування і космос. Це три високотехнологічні сфери, в яких Україна і Росія чимось скидаються на зрощених сіамських близнюків. Будь-який результативний рух потребує певної координації та взаємодії. І навпаки — надмірні амбіції й незговірливість тільки шкодять справі. Але навіть при такій взаємозалежності кожен готовий вважати саме себе господарем становища. Адже в кожного — своя голова на плечах...

Саме на такому тлі слід сприймати всі заяви про інтеграцію російського й українського авіапромів, які прозвучали напередодні зустрічі президентів України та Росії. Як і проекти міжурядових угод на цю тему, що з’явилися в Інтернеті, але, за результатами зустрічі в Харкові Віктора Януковича і Дмитра Медведєва, так і не були підтверджені. Хоча неназвані джерела в російських ЗМІ впевнено казали, що «Об’єднану авіабудівну корпорацію» (ОАК) Росії влаштує тільки контрольний пакет ВАТ «Антонов». Інакше зникає можливість впливати на процес. І не обов’язково це буде 50% плюс одна акція. Може йтися і про більший пакет. Переговори тривають, жодного остаточного рішення поки що не ухвалено. Створено спеціальну двосторонню робочу групу, якій дано розпорядження підготувати до листопада пропозиції про умови обміну акціями і ВАТ «ОАК», і ВАТ «Антонов».

Звісно, після газового фінта з Чорноморським флотом можна повірити у що завгодно. Але нагадаю: бажане і реальне — далеко не завжди одне й те ж саме. Наприклад, такої структури як ВАТ «Антонов» просто немає. Є державне підприємство — без жодних пакетів акцій. Зате є Стратегія розвитку авіапрому України, прийнята ще 2008 р., яка справді робить ставку на використання ринкових механізмів для реформування та розвитку галузі. Зокрема шляхом приватизації підприємств галузі із залученням іноземних інвестицій з урахуванням особливостей високотехнологічної галузі при збереженні впливу держави на ухвалення стратегічних рішень.

Відповідно до документа, приватизацію галузі планувалося провести у 2011—2015 рр., по завершенні до 2010 р. акціонування підприємств і створення на корпоративній основі господарських об’єднань підприємств літакобудування. Ці терміни, правда, зірвані. Але іншого шляху для українського авіапрому просто нема.

Авіаційні програми для окремо взятої країни — непід’йомно ресурсоємні, а ринок України замалий, аби літаки, які створюються чи виробляються, стали рентабельними проектами. У свою чергу, кожна партнерська країна (чи то Китай, Росія, Індія чи Іран) орієнтована на залучення до складних проектів своїх структур за максимумом. Як на організаційному, так на науковому й промисловому рівнях. Особливо це правильно безпосередньо для України і Росії, що спільно реалізовують такі проекти, як серійне виробництво цивільних пасажирських машин Ан-140, Ан-148 і Ан-158, створення військово-транспортного літака Ан-70, підготовка до поновлення випуску Ан-124 «Руслан», але вже його модернізованої версії.

Інтерес Об’єднаної авіабудівної корпорації до України президент ОАК Олексій Федоров формулював так: «У перспективі ми дивимося на інтеграцію з українським концерном «Антонов», до якого, окрім самого АНТК, входять і київський завод «Авіант», і Харківський авіабудівний завод. Це предмет тривалих і непростих розмов. Консультації ведуться давно, але накладається ще й складна політична обстановка. Це основна перешкода, тому що бачення у наших українських колег багато в чому збігається з нашою оцінкою. Проте тут керівництво наших країн повинне домовитися, інакше процес ніколи не піде».

Це було сказано прохолодного березня 2009 р., а вже наприкінці минулого року міністр промислової політики України заявив, що «Україна готова до акціонування підприємств, котрі входять до складу державного авіабудівного холдингу «Антонов», для подальшого обміну акціями з російським ВАТ «Об’єднана авіабудівна корпорація». Для обміну пакетами акцій необхідно провести корпоратизацію підприємств держхолдингу «Антонов» і створення АТ. Це буде акціонерне товариство зі 100-відсотковою часткою держави».

Якщо на словах процес уже пішов, то до остаточного результату ще дуже далеко. Хоча б тому, що, крім завершення юридичного процесу корпоратизації та акціонування, державі не менш важливо визначитися, як зберегти вплив на подальший розвиток галузі і просування бренда «Антонов» на нові ринки. Не менш важлива ясність і з ринковою вартістю матеріальних та нематеріальних активів високотехнологічного національного надбання. У докризовий час інформовані учасники процесу згадували чи не про 8—10 млрд. євро. Але у визначенні реальної ціни питання, знову ж таки, регулятором повинні стати не закулісні домовленості, а визнані і прозорі ринкові-економічні механізми. Причому з більшою кількістю гравців, ніж тільки Росія, — попри всю відчутність глибини взаємопроникнення. Інакше великий ризик знову почути хрестоматійну фразу особи, наближеної до імператора: «Торг тут недоречний».

Що буде робити опозиція?

Янукович дав опозиції шанс знайти спільну платформу. Від якого вона не змогла відмовитися. Незважаючи на абсолютно різні особистісні мотивації, політичний досвід і заслуги перед Батьківщиною тих, хто став перед камерами й заявив про рішення об’єднати свої зусилля у боротьбі за суверенітет України, суспільство отримало позитивний сигнал. Тимошенко, Яценюк, Гриценко, Тарасюк, Мартиненко, Луценко, Зварич, Жебрівський... (співчуваючих Кириленка і Катеринчука не було в Києві, Кличко прийти остерігся). Безумовно, з одного боку, в цьому списку полягає велика іронія стосовно вчорашніх вихідців із влади. А з іншого — і велика надія на можливість «стрибнути в майбутнє». У разі глибинної переплавки ряду політичних команд у нових умовах «абсолютної монархії», які формує Банкова. Проте це питання подальшої стратегії опозиції, що великою мірою залежить від амбіцій та компетенції її окремих політичних лідерів. Стосовно найближчої тактики в контексті викликів, які постали перед країною, — то вона була узгоджена в четвер на спільному засіданні у стінах парламенту.

Так, у ВР уже зареєстровано два проекти постанов. Ідеться про неприйнятність угоди між Україною і Росією щодо ЧМФ, а також про створення тимчасової слідчої комісії. Остання, на думку опозиції, повинна зайнятися розслідуванням можливого складу злочину в діях президента і посадових осіб Кабміну при укладанні та підписанні відомої угоди. Непрозорість ухвалення рішення, поєднана з безпрецедентними заходами таємності, а також виключення з ланцюжка обговорення питання безпеки країни Верховної Ради, більшості міністрів та віце-прем’єрів, РНБО і громадськості, на думку опозиції, дає їй право не лише ініціювати такий процес, а й розраховувати на об’єктивний результат.

Водночас, за нашою інформацією, опозиціонери відхилили пропозицію про необхідність розпочати процедуру імпічменту президента через складність, точніше — нереальність її здійснення в рамках чинного законодавства. Окрім того, з огляду на наявну двозначність у тлумаченні статей Конституції стосовно правомочності пролонгації договору про базування ЧФ РФ у Севастополі, а також політичний розклад сил у Конституційному суді України, опозиціонери не мають можливості зробити основну ставку на юридичний захист своєї позиції. Тому вирішено всіляко перешкоджати ратифікації угоди більшістю парламенту. Програма максимум — зірвати. Програма мінімум — відтягнути на невизначений термін. Аж до блокування парламентської трибуни.

Також у четвер було ухвалено рішення про створення комітету захисту України. До нього ввійдуть представники парламентських і позапарламентських опозиційних сил, а також громадських організацій. З приводу цього вже ведуться консультації з Блоком Кличка і ВО «Свобода». До завдань комітету, за словами опозиціонерів, не входитиме дублювання дій опозиційного уряду. Мова про обговорення та просування в суспільстві тем, пов’язаних із питаннями української державності і суверенітету. А також про оперативну реакцію на той випадок, якщо влада на них зазіхне. У їх числі: флот, позаблоковий статус України, вступ у митний союз, газовий консорціум, російська мова, розвиток атомної енергетики й авіабудування, свобода слова. Наскільки життєздатним виявиться цей, по суті, стратегічний і далекосяжний почин, — поки що питання. Адже сьогоднішня опозиція — вона як ртуть. Тупнули — і розсипалася.

Паралельно йдеться про залучення на свій бік небайдужої громадськості в центрі й на місцях. При цьому одним із ключових кроків на даному етапі можна вважати рішення про відмову фінансово мотивувати учасників вуличних акцій. Опозиціонери пояснюють це не лише якимось торжеством моральних принципів, а й бажанням мати справжнє уявлення про кількість своїх прибічників.

При тому що опозиція вже зібрала 150 підписів із вимогою провести позачергове засідання ВР в суботу й подала їх спікерові парламенту, є великі сумніви, що таке засідання відбудеться. І все ж депутати від опозиції, як і їхні прибічники, яких Тимошенко встигла запросити під стіни ВР, прийдуть у зал. Основні ж події, швидше за все, будуть перенесені на планове засідання парламенту у вівторок. Де, власне, опозиція й почне реалізовувати свою стратегію.

Водночас очевидні ризики, пов’язані з міцністю створеного опозиційного об’єднання. З одного боку, чинник Тимошенко. Екс-кандидат у президенти хоч і розгубила свій рейтинг, однак не характер. При цьому її демонстративна стриманість у момент спільної заяви свідчить про те, що Тимошенко не може не розуміти: асоціативний ряд «Тимошенко, Соболєв, Губський...» добряче програє списку «Тимошенко, Яценюк, Гриценко...». Більше того, такий формат може полегшити силовий пресинг на екс-прем’єра, колишні підлеглі якої по шість годин розповідають прокурорам, куди і як витрачали бюджетні гроші. Таким чином, Юлія Володимирівна приречена на зговірливість. Сьогодні й тепер. Правда, чи на довго її вистачить — теж запитання.

З іншого боку, міною уповільненої дії видається в цій історії персона Арсенія Яценюка. Він явно почувався не у своїй тарілці в збірній солянці опозиціонерів. Камера не бреше. Та й Юлія Володимирівна, кажуть, до останнього відбивалася від необхідності запрошувати Арсенія Петровича на великий хурал. Однак опозиція дала суспільству принаймні візуальну надію на те, що в Україні:

а) опонуватиме владі єдина команда;

б) питання, пов’язані із суверенітетом та безпекою країни, будуть озвучені, а не забазікані;

в) демократичного принципу плюралізму влади й опозиції буде дотримано.

Слід зазначити, що дії Януковича сьогодні поставили під сумнів не лише можливість продовження роботи ВР, а й неодноразово проанонсоване регіоналами збільшення чисельності парламентської коаліції. Доцентрові процеси почалися в «НУ—НС». Останні заяви Балоги й Ульянченко свідчать про те, що багато депутатів, давно записані в потенційні «тушки», сильно задумалися над своїми дальшими діями у ВР. «Одна річ — боротися з кризою разом із Януковичем, зовсім інша — здавати національні інтереси», — кажуть депутати. Певно, згадали про електорат.

…Прокинулись — нема нічого?

Президент — це не просто посада. У державі, що ніяк не відбудеться, президент — це звання. В якомусь сенсі, народне. Бо народ, давно в усьому зневірений, легковірно чекає чудес від кожного новоявленого гаранта. Високий кредит довіри, який видається раз у п’ятирічку, — наочна демонстрація цього. Дедалі рідше демонструючи готовність щось відстоювати, народ упирається у своєму химерному праві обирати собі повелителя без посередників. Він, народ, який давно себе шукає і ніяк не знайде, схоже, потребує президента інстинктивно. За великим рахунком, колективні пошуки найдостойнішого — ледь не єдине, що час від часу перетворює жителів різних областей на якусь спільність. Усі хочуть, щоб перший за званням був подобою проникливого поводиря, мудрого пастиря, досвідченого лікаря, вмілого тренера, хазяйновитого завгоспа й енергійного виконроба. Людиною, яка нас чимось об’єднала б. Щоразу боязка надія сонно ворушить ослаблими крильцями. Може, цей знає, як? Може, цього разу пощастить?

Поки що не щастить. Але досі попит мимоволі й неухильно коригував пропозицію. Кожен володар намагався якщо не бути, то бодай здаватися президентом усіх у цій країні. З їхніми різними умовностями й упередженнями, ритуалами й традиціями, цінностями і міфами, з їхніми безглуздими капищами й величними святинями. Не міг зрозуміти — вчився приймати. Не виходило кохання — прагнув сподобатися. Не складалося з доброю грою — репетирував гарну міну. Не виходило розумнішати — приховував дурощі. Бодай деякі. Бодай іноді. Не виходило приховувати — хоча б соромився.

Кравчук, Кучма і Ющенко. Навряд чи хтось із цієї трійці повною мірою відповідав званню «батько народу». Але кожен бодай намагався. Володіння булавою зобов’язувало час від часу бачити в народі не лише частину населення, яка віддала за тебе голоси. У державі — не лише інструмент особистого збагачення. У слові «Батьківщина» — не лише назву партії, очолюваної Тимошенко. Скромний у бою Кравчук тренував уміння приймати жорсткі рішення і уліковував самовпевненість у дискусіях з опонентами. Незговірливий і незграбний Кучма набував необхідної гнучкості й обростав здоровими рефлексами. Лінивий, блазований Ющенко мимохіть і невдоволено вчився виконувати правила, приймати умовності.

Президентське життя стомливе. Воно насильно вчить відповідальності за всіх і за все. Відмінників у цьому навчанні в нас не було. Але спостерігалися спроби бути старанними. Наші гаранти аж ніяк не домоглися успіху в справі «зшивання» країни. Але всі троє панічно боялися розламу. Від імовірних дурниць, які загрожували неймовірними наслідками, їх убезпечував якщо не патріотизм, то інстинкт самозбереження.

Янукович заступив на пост номер один два місяці тому. Зрозуміти, який із нього реформатор, поки що неможливо. Який із нього адміністратор, ми знали й до цього. Який із нього охоронець Конституції, навіть казати не хочеться. Який із нього оратор, у принципі, не так уже й важливо. Який із нього Верховний головнокомандувач, Бог дасть, не дізнаємося ніколи.

Але бути вождем для всіх він не те щоб не може. Він не хоче. Він не те щоб не розуміє, як. Він не розуміє, навіщо. Навіщо шанобливе ставлення до святинь, яким ти не вклоняєшся? Повага до традицій, яких ти не дотримуєшся? Терпимість до билин, яких ти не чув? До чого ощадливе ставлення до того, чого не можна покласти в банк?

Важко сказати, що для нього означає поняття «Батьківщина», але легко припустити, що про багатоманітність не йдеться. Його світ вузький і простий. Усі, кого він не може нагнути, — вороги. Усе, що він не може побудувати, його не цікавить. Швидше за все, його Батьківщина не СРСР, і не Донбас. Його батьківщина — Межигір’я.

Навіть двох місяців достатньо, аби зрозуміти, наскільки велике його небажання вчитися. Навіщо? Читати, писати і, головне, рахувати він уже навчився. Нехай і з помилками. Які можуть виявитися фатальними.

Тому що ніхто так поспішно не розривав країну, схоплену на живу. Навіщо майстерність білошвейки тому, хто так спритно управляється з бетономішалкою?

Країна швидко з’ясувала, що їй не потрібні іспити з української мови у вишах, український дубляж у кіно та український переклад на телебаченні. Їй пояснили, що вона має набагато більшу потребу в обов’язковому вивченні російської літератури в школі. В єдиному з росіянами уроці пам’яті. Спільному з росіянами підручнику з історії. Спільному з росіянами параді. І просто російському державному телеканалі.

І це не виявилося б настільки болючим, якби не було образливої виставки в Українському домі, організованої з подачі депутата від Партії регіонів. Ідеї зі спорудженням пам’ятника Сталіну, в якій не побачили нічого поганого члени уряду Януковича. «Червоного прапора в законі» — чергової інтегруючої ідеї кримського парламенту, очолюваного регіоналами. Рішень про незаконність присвоєння звання Героя Бандері і Шухевичу, ухвалених донецьким судом. Георгіївської стрічки, що асоціюється не стільки з давньою великою перемогою, скільки з недавньою модою, запровадженою у «Великій Росії».

Список цей можна продовжувати довго. Але навіщо? Віктор Федорович не побачить у переліченому нічого поганого. Для нього це так само природно, як звертатися з першою монаршою промовою до співгромадян російською мовою. Як піднімати тост у Великий піст на банкеті на свою честь. У нього свої уявлення про патріотизм і християнство. І про демократію. Він не бачить нічого лихого в тому, що договір, який зачіпає долю країни і перспективи поколінь, готувався в небачених навіть для кучмівських часів умовах келейності і непрозорості.

Посмішка Януковича після підписання харківських угод сяяла переможним лакейством. Неможливим для жодного з його попередників, хай як би до них ми ставилися.

Віктор Федорович підписав харківський пакт і указ про урочисте святкування 20-річчя проголошення суверенітету України в один день. Очевидної іронії Янукович не зрозуміє. А те, чого він не розуміє, для нього не існує. Українське витікає з країни, як кров із вспоротих вен. Тихо й смертельно. І якщо ця країна помре, швидше за все, він цього не помітить.