Росу з хризантем метелик п»є квапно.
І хочеться жити,
І осінь.

Мацуо Басьо

Світло мало властивість проникати в долоні… Крізь покривний епітелій шкіри просуватись вглиб, до найдрібніших капілярів, потім до кісток… Гріти їх, заколисуючи співаючи незнайомі досі колискові… Саме тоді, долоні ставали не такими вже й холодними, навіть ніжними на протязі всієї зими. А коли, ставало темно та вогко приходила мрія і сідала біля дверей, курила дорогі сигарети, які довершували її тонкі пальці, дивилась очима собаки, яка недавно втратила хазяїна і йшла собі геть…
От тоді, починалось морозяне літо…І треба було викинути попільничку , і треба було почати жити, і треба було …було треба…
_________________________________________________________

На дні сьомого неба пахло полином та гріхом... На те й воно сьоме а не перше... Надто високе чи надто низьке? Припало до грудей кішкою і заснуло... Кішка була не чорною. Не думайте про те, що колір кішки мав значення. НІ! Важливими були кігтики та очі, все інше залишалось в попередньому образі спокусниці... На останній сторінці, але її давно вирвали і розпалили вогонь... Осінь вміла бути теплою.
На черговій сходовій клітці, яка вела в безсмертне вічне- нікуди розмістилось літо... Безбілетним пасажиром , життя не впустило його у вагон, промерзи перони... Літо смакувало стиглі яблука і слухало кроки натомлених людей, які повертались з роботи додому в надії побачити коханих та приготовлену вечерю, а натомість зустрічали зім"яту постіль, в кращому разі самотню, а в гіршому із слідами зради... Голодного собаку та зів"ялі квіти... Собака був не безнадійним, швидко хапав із рук господаря шматок докторської ковбаси і знову продовжував жити, а квіти в черговий раз помирали... Осінь вміла бути жорстокою...
Літо не збиралось іти... Не було куди... Думало, що постаріє і помре отут, в снах сусідки із квартири напроти... Але сусідка не впустила літо у сни, прогнала і не подала на хліб... Сусідка була надто багатою, щоб подавати милостиню, а тим більше, щоб впізнати літо у сивому , обідраному дідугані із надкушеним яблуком у старечій руці... Осінь вміла бути сліпою...
Правда проходила повз холодний вітер не бачачи і не чуючи сонця. Дні, мов гербарій складались у альбом пам"яті і покривались порохом... В кав"ярні з дешевим ароматом проституції сиділи люди фальшиво усміхаючись сидівшим навпроти портретам, більшість чоловіків подумки роздягали новоприбулу офіціантку з зовнішністю фотомоделі, навіть не підозрюючи про те, що в неї двоє дітей , хвора мати і купа неоплачених боргів за кредити...
Фотосинтез втрачав інтенсивність , а вікна закривали білі жалюзі віри... Грала музика... Банально? (Так куди ж без музики, кажуть, що вона вічна! )... В коридорах пахло пліснявою...Літо поволі помирало... В очах застигало життя і цівкою голубої крові стікало на промінь скупого світла... Тіні ставали людьми , байдужими та чорним... Ніхто із них не звернув уваги на літо... яке помирало ... Всі думали про те, хто забере труп до того, як він почне розкладитись... Осінь вміла бути байдужою...
Збиралось на дощ...але дощу не було... Бог не наплакав сліз, не зібрав їх у золоту чашу і не вилив на грішний люд...Бог чекав на літо...а воно чекало на Бога...Обоє не дочекались...
Поволі пальці ставали голками і вишивали червоні суниці на білій сорочці...Боліло нестерпно... Навіть нагодований собака прокинувся від болю... А літо на брудній, сходовій клітці просило води... Не почув ніхто, лиш кішка плакала , бо груди холонули , зникало тепло ... Приходила осінь...тримаючи за щокою зиму...
Імена зникали і забувались... Виноград ставав родзинками... Пір"я падало на перехожих жовтим, мертвим листям і всі дивувались " Яка краса"... От так, навіть смерть інколи красива... Осінь вміла бути осінню....


Безколірність
на двох розторочених пальцях
мов на шпицях…
І коляться голки
Випускаючи жало бджолине.
Без толку
Все плаче, все лине
І пахне полином
Остання цеглина
Мого щастя…
Осінь вміє сміятись
Коли я плачу…
Але, я ніколи не плачу
Плаче завжди осінь…
________________________


19.08.2010_____________________