Помалу заходило сонце. Я стояв і дивився, як на небі з’являлися зірки – далекі сонця, які теж комусь світять, когось обігрівають, комусь дають життя. Вони ставали настільки яскравими, наскільки слабшими були промені сонця. Небо змінювалось, і ось в одну мить сонце повністю втратило вплив. Хоча якийсь теоретик-астроном (до яких, між іншим, належу і я) міг запперечити, аргументуючи це низкою наукових фактів. Та зараз наука не мала жодного значення. Важливими були лише зірки. Ніч видалася на диво безхмарною, і ці вогники десь там високо показувалися у повній красі. Дуже повільно вони пливли небосхилом, даючи мені проникнутися їхньою неспішною ходою, демонструючи свою неприступність. Такі близькі і такі далекі. Захоплений ними, переводжу погляд з однієї на іншу. Вони такі недосяжні і незалежні!.. Ніхто не може їм наказати, їх ніхто не контролює, вони нікому не підкоряються.
Перший шок від зустрічі з цією дійсно неземною красою пройшов, і я почав їх вивчати. Це була не та наукова цікавість, яка породжувє купу безглуздих запитань і сама ж намагається на них відповісти. Цікавість дитяча. Колись я захоплювався астрономією і знав сузір’я досить добре. Лише тепер я зрозумів, що захоплюватись варто було не наукою про зірки, а самими зірками. Наука – лише бліден відображення істиної величі. Чого варте число,. яке стоїть навпроти зірки в таблиці? Рівно стільки ж, скільки для звичайної людини важить знання теореми Остроградського-Гауса чи інваріантності повного диференціалу другого порядку функції багатьох змінних.
Я з радістю хлопчика, який знайшов заховану батьками цукерку, впізнавав сузір’я та окремі зіркм, згадував їхні імена... Погляд мій натрапив на зірку, що саме зійшла з-за горизонту і тільки починала своє дефіле небесним подіумом. Непримітний вогник серед сотень яскравих світил, Вона вийшла лише на кілька хвилин, щоб зачарувати мене назавжди. Її краса була не в яскравості, величині чи кольорі. Вона володіла чимось невловимим, від чого подих затамовувася сам собою, а серце билося прискорено. Я намагався згадати Її ім’я, і з розчаруванням збагнув, що я його ніколи навіть не чув. За моє захоплення Вона дарує мені це знання. Я відкриваю свою душу, і вона починає розцвітати. Зірка щедро наповнює її. Вчить мене щирості, любові, радості з кожної хвилини життя. Завдяки Ній моя душа пробудилася. Я усвідомлюю, що в мене самого всередині багато тепла і любові, і нмим треба ділитися з іншими...
Я не відводжу погляду і раптом помічаю, що єдина потрібна мені зірочка, єдина, хто розумів мене без слів, вже перейшла свій зеніт. Чи це так швидко злетів час? Ні. Інші зірки майже не змінили свого положення. Вона йшла. Я нічого не міг зробити – тільки мовчки спостерігати. Вона незалежна ще більше, ніж інші, тому я не міг Її втримати. І піти за Нею я не міг. Надто велика відстань нас розділяє. Мого життя не вистачить, щоб долетіти до Неї. Вона дарує мені останній промінь і зникає за горизонтом. Я усвідомлюю, що, зачарований Нею, не встиг навіть попрощатися.
Інші зірки після Неї не мали вже значення. Вона навіть пішла не так, як всі. Не залишила по собі звичних болю і образи, ненависті і злості. Вона пішла, щоб нести своє Світло і Тепло багатьом, а я залишився, надіючись лише, що колись і я стану одним з тих багатьох. Для мене ж Вона більше не зійде ніколи..