Якщо Ви не проти, процитую тут повністю вірш В.Симоненка, який мене вразив ще в школі і до цих пір дуже болить...

От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії, жалі?
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе?
Біль у душу мою закрадається вужем,
Відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили воскресне
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.

"Я готовий повірити в царство небесне,
бо не хочу, щоб в землю ішли без сліда"...

Світла пам'ять усім, хто пішов…
А чи буде ця пам'ять? Чи буде?
Подаруйте людині любов,
Бо не вічні у світі цім люди.
Подаруйте, допоки живі
Ваші рідні, сусіди і друзі,
Щоб не жалітись потім траві
На могилах, схиляючись в тузі…