…він своєю присутністю оберігав
наші душі від сум’яття поезії…

Ґабріель Ґарсіа Маркес, «Осінь патріарха»

Елітна військова частина при штабі головнокомандувача – маршала Радянського Союзу. Весна. Неділя. Наш батальйон вишикувався на плацу. Монолог замполіта був прямий, як халяви його чобіт: «Я стурбований рівнем культурних прагнень солдат до збагачення свого душевного світу. Цей рівень – нульовий! Жодних потягів до літератури. Я перевірив тумбочки в казармі і знайшов лише дві книжки: «Кобзар» у сержанта Дениска і «Камасутру» у єфрейтора Мітченка. Ви зовсім здичавіли! Сьогодні поїдете на вечір поезії у Москву. Форма одягу – парадна».
Зал на кілька тисяч глядачів був ущерть заповнений солдатами. Замполіт сів попереду роти і застеріг, що аплодувати треба тільки за його командою…
Вірші читали двоє: поет-фронтовик і його донька. Лейтмотиви почутих текстів можна було звести (спрощено) до ключових слів: у батька – війна, танки, снаряди, окопи, смерть, госпіталь, медичні сестри, героїзм, патріотизм, інтернаціоналізм; у доньки – осінній парк, жовте листя, прогулянки з собакою, знайомство, чекання, страждання, каяття, забуття, сутінки.
Вечір тривав довго, і наприкінці зал потроху дистанціювався. Це помітили як поети, так і ведучі й почали настирливо запрошувати солдатів прочитати вірші власні або шанованих поетів. Чомусь ніхто не наважувався, і тоді пішов я.
Ще кілька перших кроків я чув вереск замполіта щось на кшталт: «Сержанте, стояти! Назад!», а потім відчутна хвиля підбадьорюючих окриків виштовхнула мене на сцену. Перша й остання строфи вірша Євгена Євтушенка, який я прочитав:

Смеялись люди за стеной,
а я глядел на эту стену
с душой, как с девочкой больной
в руках, пустевших постепенно.
Желай, чтоб в час последний твой,
когда сомкнет глаза усталость,
смеялись люди за стеной,
смеялись, все-таки смеялись!

Після вечірньої перевірки замполіт викликав мене до канцелярії. «Ти чому не погодив зі мною текст вірша?..» – певно, замполіт вирішив діяти навально і схопити бика за роги. І продовжив: «Я так і не зрозумів, хто і за якою стіною сміявся, але мені зараз не до сміху. Ситуація в залі ледь не вийшла з-під контролю. Я розумію, що ти «зірвав» оплески, але я не знаю, що доповідати комбату… Я буду думати, яке прийняти рішення».
Коли в казармі майже стихли розмови, почулось щось схоже на волання муедзина: «Сестро, сестро! Танки! Сестро, води!». Потім хтось продекламував відоме:

І тільки сон наблизить нас
До звільнення в запас.

І рота заснула. Ранком нас чекав кількакілометровий марш-кидок навколо озера, названного в честь маршала. Гупання кількох сотень чобіт розлякало всю живність, дикі качки з галасом знялися з води і полетіли геть. Весна примусового єднання з поезією сконала, лишилась проза армійських буднів.
Я вганяв каблук свого чобота в землю, як кінь підкову на перегонах стипл-чейзу. В моїй кишені лежав свіжий лист та ще пролісок у конверті від дівчини з темними, незмінно-мінливими, рідкісної краси очима, і я був готовий бігти хоч за горизонт, а що вирішить замполіт, мені було глибоко байдуже, бо я знав, що так буде не завжди.