„Справжнє обличчя – це лише недосконала маска”

Кобо Абе

Я вже буцімто прокинувся, чи то був сон – хто його знає? Будильник ще не дзеленчав. І навіщо його щовечора вертіти, смикати стрілки, обертаючи їх за сонцем – тупо і забобонно? Все одно проснешся, як і завше, на годину раніше запланованого.
Повний місяць ущерть затопив кімнату холодним розплавленим сріблом – нав’язливо, загадково і поетично. На пласкій, лаковій поверхні столу, як на льоду, ковзався маленький і білосніжний крилатий кінь. Він падав і підіймався, хотів вирватися, звільнитися від оков підступних Муз, котрі стриножили його невідомо коли і не відпускали. Музи проникливо і неусипно спостерігали за Пегасом, тримали віжки (кожна свою) і смикали, і рвали уздечку, і ранили губи, і беззвучно сміялися…
Було моторошно. Моє тричі зламане ребро сіпалось, шарпалось у ритмі легенького стуку копит Пегасика по дзеркалу столу. Водночас жіночий чуттєвий голос запитував мене: „Зізнайся, хто ж це тобі зламав ребро?”
Ранок. Їжаки сонячного проміння голками нанизали тьмяні сріблясті кульки місячного сяйва і покотилися геть, відштовхнувшись від столу, як від трампліну. А я, згадавши сон-притчу, витріщився на гладінь столу. Там лишилися сліди копит крилатого коня – хаотичні і візерунчасті...
Мої очі вже вирізняли безліч відтінків багрового, кров’яного і бордо, що домінували, витіснивши пастельні кольори, які зникали назавжди: спершу з очей, а згодом, повільно вивітрювалися з пам’яті. Мої думки зграями кружляли, шукаючи стимулів для писаннячка, нишпорили у схованках річища життя, розгрібаючи крилами наносний мул, нікчемні камінчики, пісок і сміття. Знаходили самородок і щоразу втрачали, бо щось відвертало, заважало зосередитись, відволікало.
Все марно! Я вгруз по горлянку у глибоку колію стійкої душевної нерівноваги, колію розквашеного, безмежного поля Хаосу і Бедламу. Отак і місив, чавкав багнюкою буття, намагаючись не захлинутися та угледіти навкруги хоча б щось миле серцю і те, що тішить душу. А хтось мені говорив: „Одягни вбрання поета. Дошукуй свій внутрішній ритм, він – поруч. У цьому ритмі ти колись, граючись витягав повне цеберко води з глибокого колодязя, не розхлюпавши навіть краплинки. У цьому ритмі дзвоняться підкови твого норовистого коня. У цьому ритмі чути стукіт лелечиного дзьобу, схожий на удари кастаньєт”.
Я стоятиму на згірку своїх почуттів, внизу ростиме барвінок хрещатий, а із-за спини наповзатиме велетенське чорне гілля мертвого дерева. Довкола кружлятиме Сум’яття. Невже колись прибіжать, прискакають гієнові собаки забуття, щоб роздерти мене на шматки, а згодом прилетять стерв’ятники безпам’ятства, щоб висмоктати мій мозок?..
Благаючи про мить вкрадену у безсмертя, може, завдяки невитравним гобеленам пам’яті, завдяки спалахам-згусткам уяви, – я все ж зумію знайти себе справжнього у конвульсіях буття...

P.S.
Подаруйте мені кайдани, щоб на ніч я прикував себе до ліжка і заховайте у криївки всі чорнила, щоб я ночами більше не писав!!!