Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.31
21:18
сонцезаходом палає
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
2026.08.31
20:40
Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?
Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?
Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
2026.08.31
14:55
Рай балачок бринить у грушах,
Рай чумаковий — без плачу.
У кошиках ховають душі
Себе від довгого дощу.
А ми пливем до монплезірів,
Торуєм шлях між сарани,
Легкі зазвичай, як порфіри,
Як кучми, сховані в чалми.
Рай чумаковий — без плачу.
У кошиках ховають душі
Себе від довгого дощу.
А ми пливем до монплезірів,
Торуєм шлях між сарани,
Легкі зазвичай, як порфіри,
Як кучми, сховані в чалми.
2026.08.31
12:25
Ніякі греблі пристрасть не зупинять.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.
Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.
Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
2026.08.31
06:25
ЦИКЛ ІІІ. ЮДЕЯ
ПІСНЯ ДВОХ МУДРОСТЕЙ: золото Саби і кедри Сіону
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі, у трьох явах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
СОЛОМОН — цар Ізраїлю, обранець Ягве, чиє серце — наче глибоке море істини.
ЦАРИЦЯ САВСЬКА (МАКЕДА) — володар
ПІСНЯ ДВОХ МУДРОСТЕЙ: золото Саби і кедри Сіону
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі, у трьох явах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
СОЛОМОН — цар Ізраїлю, обранець Ягве, чиє серце — наче глибоке море істини.
ЦАРИЦЯ САВСЬКА (МАКЕДА) — володар
2026.08.31
06:15
Відкладаю сон на потім,
Щоб себе уберегти,
Бо ракети на підльоті,
Бо не сплять мої кати.
Балістична чи крилата
Вже за мить уразить ціль, -
Підлітає їх багато,
Хаотично, звідусіль.
Щоб себе уберегти,
Бо ракети на підльоті,
Бо не сплять мої кати.
Балістична чи крилата
Вже за мить уразить ціль, -
Підлітає їх багато,
Хаотично, звідусіль.
2026.08.30
22:33
Ще сипле трохи сонця рань в шовки барвисті,
Тепло і радість ми шукаєм в межилисті.
Блукає небо втомлене із птахом низько,
І холоди плетуть путі, бо ж осінь близько.
Приручать нас, як дич, дощі - вітри холодні.
І всі будем, як в татарви, у них в полон
Тепло і радість ми шукаєм в межилисті.
Блукає небо втомлене із птахом низько,
І холоди плетуть путі, бо ж осінь близько.
Приручать нас, як дич, дощі - вітри холодні.
І всі будем, як в татарви, у них в полон
2026.08.30
21:36
Як московські комуняки народ свій любили,
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли уж
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли уж
2026.08.30
21:25
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
2026.08.30
21:06
Це слово про Техаське радіо й такий біґ-біт
Линучі від Віржинських трясин
Неквапливо, із помірною пильністю
Слабша доля дається важко
Дехто каже: це небесна довершеність
Хтось інший: підступні вестернові мрії
Я люблю тих, що я зібрав разом на цей то
Линучі від Віржинських трясин
Неквапливо, із помірною пильністю
Слабша доля дається важко
Дехто каже: це небесна довершеність
Хтось інший: підступні вестернові мрії
Я люблю тих, що я зібрав разом на цей то
2026.08.30
19:47
якось незрозуміло вийшло
ти не успів ні там ні сям
проспівуючи харе крішна
чи уклоняючись мерцям
тебе лякають методично
щоб далі ти лякався сам
провідуючи світлий храм
або харизматично так
ти не успів ні там ні сям
проспівуючи харе крішна
чи уклоняючись мерцям
тебе лякають методично
щоб далі ти лякався сам
провідуючи світлий храм
або харизматично так
2026.08.30
19:29
Я бачила, як плаче генерал,
коли вручали мамі квіти...
У неї син пішов за небокрай,
а вороття немає звідти.
Я бачила, як плаче генерал,
які прозорі в нього сльози.
Цю людяність звела б на п’єдестал
коли вручали мамі квіти...
У неї син пішов за небокрай,
а вороття немає звідти.
Я бачила, як плаче генерал,
які прозорі в нього сльози.
Цю людяність звела б на п’єдестал
2026.08.30
18:16
Тепер уже не скоро буду бігать.
Погода розгулялась, Боже мій!
Навала повені, навала снігу.
Ніхто це передбачити не міг.
Удалині, як видиво морігу,
Співає тихо річковий прибій.
Не скоро випрямлюсь у зріст свій дужий,
Погода розгулялась, Боже мій!
Навала повені, навала снігу.
Ніхто це передбачити не міг.
Удалині, як видиво морігу,
Співає тихо річковий прибій.
Не скоро випрямлюсь у зріст свій дужий,
2026.08.30
17:55
У схвальному минулому
Я з вами на коні,
А перед ним нечувано
Бринить життя в борні.
Пітьма горить і падає,
Рипить канатний блок,
Весну передбачаючи,
Бабак дає урок.
Я з вами на коні,
А перед ним нечувано
Бринить життя в борні.
Пітьма горить і падає,
Рипить канатний блок,
Весну передбачаючи,
Бабак дає урок.
2026.08.30
16:56
Гаврило руку клав на серце,
Гаврило патріотом був,
І в молоді буремні роки
Він в Київ на майдан махнув
Він за майбутнє України
Потужно, як титан, стояв,
І, щоб прогнать злочинну владу,
Гаврило патріотом був,
І в молоді буремні роки
Він в Київ на майдан махнув
Він за майбутнє України
Потужно, як титан, стояв,
І, щоб прогнать злочинну владу,
2026.08.30
16:54
НЛО пролетів над Флоридою,
У повітрі запахло коридою.
З НЛО залюбки
Вилітали бики
І ганяли тореро Флоридою.
Москалі тараторять про Сочі
І про темні виспівують ночі.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У повітрі запахло коридою.
З НЛО залюбки
Вилітали бики
І ганяли тореро Флоридою.
Москалі тараторять про Сочі
І про темні виспівують ночі.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сніжана Тимченко (1979) /
Проза
Казка про дорослих
Жив собі в Долині смертної тіні напів-золотий чоловік. І було в нього золоте немовля, дитина його. Але що йому, напів-золотому чоловікові з того, що дитина його золота і ніхто крім нього цього не знав. І став він пропонувати дитину свою золоту, людям.
- Ось подивіться яка дитина, з щирого золота вся! Немає в ній ніде не щирого чи не справжнього. – Та людям і не хотілося про те знати. Ані про золото, ані про дитину. І сміялися вони з напів-золотого чоловіка. І кривлялися запитуючи
- А що ж ти показуєш його всім якщо дитина твоя золота?! Заховав би далеко бо вкрадуть. Ні, певно брешеш ти. – В розпачі й насмішках став напів-золотий чоловік пропонувати людям
- А ви ось спробуйте, пошкрябайте, відколупніть. Ви побачите, немає в світі нічого найщирішого. – І стали колупати, та все ж сміялися з напів-золотого чоловіка. І розізлився тоді напів-золотий чоловік, гнів його забрав, тож вирішив він позбутися щирого, золотого дитяти. Став зневажливо свою дитину роздавати. – Ай покуштуйте, спробуйте, візьміть, заберіть від мене це золото. – Ніхто не брав.
Одного разу, підійшла до напів-золотого чоловіка Смертна тінь, хотіла подивитися на золоте дитя, на насмішки. Дивилася довго, як злість хвостом наростала і потовщувалася у напів-золотого чоловіка. А дитина золота, поколупана сиділа біля ноги його і гралася не знаючи, що так не має бути. І запитала Смертна тінь,
– А де мати його?
- Вона не була золотою, тілесною вона була людиною. І не варта такої дитини. В мороці своєму пропала вона. Мовчання забрало її і потонула в темноті.
- А чому ти дитя своє хочеш віддати?
- Сміються з мене, приходять колупати його, а мені знущання в обличчя кидають, плюють язвами на мене. Проклинають.
- Бачу я що ти таке, - сказала смертна тінь, – візьму я дитину твою. – І забрала. Та що могла зробити Смертна тінь з дитиною хоч і золотою? Виростила, як знала. І зробилося з золотого дитяти зло страшне. І не знала та вже не дитина нічого кращого за смерть і тінь її. Настав час, і відчинила Смертна тінь ворота тільки одні, які були в неї, підвладні тільки їй. Пустила своє чадо на волю аби жило воно. Пішло те зло по світі і всяке життя, що траплялося на шляху його, пожиралося ним. Ненаситне воно було те зло. Отупіло, намертвенним воєм вило. І по смерті живого в пащі злого чада Смертної тіні, порожнеча навіть не наставала, бо і сама порожнеча пропала в нутрощах його. Не могло бути в світі одночасно, двох таких страшних ненажер, як Порожнеча і Золота дитина Смертної тіні. Була це найперша перемога в тупому насичені голоду страшного, безкінечного зла чорного. Поглинувши порожнечу, повернуло зло свої очі темні на людей. Навалою покотилося, як гірський зсув кам’яний, що починається з маленького камінчика. Перелякалися люди. Посилали на боротьбу з проклятущим злом: священиків зі святими, намолювачів і заклиначів, скотопасів і хитрунів, магів і злодіїв, воїнів та невинних. Як людей на землі, був потік армій людських. Йшли на спротив, але падали, як у гирло безкінечного провалля. Ставали до бою і здавалося, як на лопаті стояли на язиці його і в пащі зогнивали й мерли. Славні і не відомі, без чести і без могил. І стався морок страшний по всій землі. І в одному селі ще ховалося трошки людей під землею, самі старі і дітей трошки, але до поки в світі були ще діти, доти, і казки старці казали. І в розповідях тих казали про зло що йде, щоб боялися і ховалися. Не пам’ятав ніхто відваги, гризли давно землю і забували людське. І не було б цьому кінця, якби один хлопчик вродився таким, що мама його родивши в ямі страшній, носила його в пеленах біля серця. І слухавши, як серце її б’ється, більше нічого не знав крім цього. Тому коли зло смердюче, вигнало залишок людей і цього хлопчика з його мамою на кінець світу, щоби жерти, люди в плачу штовхали слабших по перед себе і очі їх від страху згасали і розум в них пропав, бо різали собі горлянки і дітям своїм. А як приповзло зло, Смертної тіні чадо, до хлопчика, що крім маминого серцебиття нічого краще не знав, і поглянули вони один на одного, і маленький хлопчик сказав злу чорному, голодному,
- Ти нічого не можеш.
І в мить воно пропало. Пропало в світі зло чорне – чадо Смертної тіні – золота дитина напів-золотого чоловіка. Чи стало все як раніше? Чи повернулися герої? Чи ожили невинно убиті? Чи повернувся глузд і порожнеча? Ні. Так не буває в світі і добро так не починається.
Автор: Тимченко Сніжана
Написано: 22.04.09р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Казка про дорослих
Жив собі в Долині смертної тіні напів-золотий чоловік. І було в нього золоте немовля, дитина його. Але що йому, напів-золотому чоловікові з того, що дитина його золота і ніхто крім нього цього не знав. І став він пропонувати дитину свою золоту, людям.
- Ось подивіться яка дитина, з щирого золота вся! Немає в ній ніде не щирого чи не справжнього. – Та людям і не хотілося про те знати. Ані про золото, ані про дитину. І сміялися вони з напів-золотого чоловіка. І кривлялися запитуючи
- А що ж ти показуєш його всім якщо дитина твоя золота?! Заховав би далеко бо вкрадуть. Ні, певно брешеш ти. – В розпачі й насмішках став напів-золотий чоловік пропонувати людям
- А ви ось спробуйте, пошкрябайте, відколупніть. Ви побачите, немає в світі нічого найщирішого. – І стали колупати, та все ж сміялися з напів-золотого чоловіка. І розізлився тоді напів-золотий чоловік, гнів його забрав, тож вирішив він позбутися щирого, золотого дитяти. Став зневажливо свою дитину роздавати. – Ай покуштуйте, спробуйте, візьміть, заберіть від мене це золото. – Ніхто не брав.
Одного разу, підійшла до напів-золотого чоловіка Смертна тінь, хотіла подивитися на золоте дитя, на насмішки. Дивилася довго, як злість хвостом наростала і потовщувалася у напів-золотого чоловіка. А дитина золота, поколупана сиділа біля ноги його і гралася не знаючи, що так не має бути. І запитала Смертна тінь,
– А де мати його?
- Вона не була золотою, тілесною вона була людиною. І не варта такої дитини. В мороці своєму пропала вона. Мовчання забрало її і потонула в темноті.
- А чому ти дитя своє хочеш віддати?
- Сміються з мене, приходять колупати його, а мені знущання в обличчя кидають, плюють язвами на мене. Проклинають.
- Бачу я що ти таке, - сказала смертна тінь, – візьму я дитину твою. – І забрала. Та що могла зробити Смертна тінь з дитиною хоч і золотою? Виростила, як знала. І зробилося з золотого дитяти зло страшне. І не знала та вже не дитина нічого кращого за смерть і тінь її. Настав час, і відчинила Смертна тінь ворота тільки одні, які були в неї, підвладні тільки їй. Пустила своє чадо на волю аби жило воно. Пішло те зло по світі і всяке життя, що траплялося на шляху його, пожиралося ним. Ненаситне воно було те зло. Отупіло, намертвенним воєм вило. І по смерті живого в пащі злого чада Смертної тіні, порожнеча навіть не наставала, бо і сама порожнеча пропала в нутрощах його. Не могло бути в світі одночасно, двох таких страшних ненажер, як Порожнеча і Золота дитина Смертної тіні. Була це найперша перемога в тупому насичені голоду страшного, безкінечного зла чорного. Поглинувши порожнечу, повернуло зло свої очі темні на людей. Навалою покотилося, як гірський зсув кам’яний, що починається з маленького камінчика. Перелякалися люди. Посилали на боротьбу з проклятущим злом: священиків зі святими, намолювачів і заклиначів, скотопасів і хитрунів, магів і злодіїв, воїнів та невинних. Як людей на землі, був потік армій людських. Йшли на спротив, але падали, як у гирло безкінечного провалля. Ставали до бою і здавалося, як на лопаті стояли на язиці його і в пащі зогнивали й мерли. Славні і не відомі, без чести і без могил. І стався морок страшний по всій землі. І в одному селі ще ховалося трошки людей під землею, самі старі і дітей трошки, але до поки в світі були ще діти, доти, і казки старці казали. І в розповідях тих казали про зло що йде, щоб боялися і ховалися. Не пам’ятав ніхто відваги, гризли давно землю і забували людське. І не було б цьому кінця, якби один хлопчик вродився таким, що мама його родивши в ямі страшній, носила його в пеленах біля серця. І слухавши, як серце її б’ється, більше нічого не знав крім цього. Тому коли зло смердюче, вигнало залишок людей і цього хлопчика з його мамою на кінець світу, щоби жерти, люди в плачу штовхали слабших по перед себе і очі їх від страху згасали і розум в них пропав, бо різали собі горлянки і дітям своїм. А як приповзло зло, Смертної тіні чадо, до хлопчика, що крім маминого серцебиття нічого краще не знав, і поглянули вони один на одного, і маленький хлопчик сказав злу чорному, голодному,
- Ти нічого не можеш.
І в мить воно пропало. Пропало в світі зло чорне – чадо Смертної тіні – золота дитина напів-золотого чоловіка. Чи стало все як раніше? Чи повернулися герої? Чи ожили невинно убиті? Чи повернувся глузд і порожнеча? Ні. Так не буває в світі і добро так не починається.
Автор: Тимченко Сніжана
Написано: 22.04.09р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
