Сьогодні вранці ти плакала… Вибач, що нагадую тобі, дитинко. Ні, не треба ображатись і доводити мені, що ти давно вже доросла. Дорослих людей не існує. Я достатньо прожила на цьому світі, аби зрозуміти цю просту істину. Життя навчило мене бачити тих маленьких хлопчиків та дівчаток, що дивляться крізь зіниці навіть зморшкуватих, ніби печене яблуко, облич. Дорослих людей не існує – їх вигадали діти, котрі перестали рости, аби надати ваги своїм словам і справам. Якби люди вміли бути дорослими, світ був би дуже правильним, але безкінечно нудним, наче оті люди, що не хочуть визнавати, що в душі вони залишаються такими ж дітьми, як тоді, коли світ здавався їм нескінченно великим, а трава - завжди зеленою. Але я не про це… Сьогодні вранці ти плакала, а потім, вдень, посміхалась. Сьогоднішній день був щедрим на посмішки, правда ж? Ти посміхалась більше, аніж плакала. Запам’ятай це. І коли іншого разу захочеш плакати – плач, бо діти плачуть, аби виплакати з душі сірий колір. Плач, але не забувай, що можливість посміхнутись стоїть поряд і чекає, поки ти її помітиш. Ти ж хочеш її помітити? Так влаштований світ: життя є таким, яким ми хочемо його бачити. Я маю на увазі не події, а точку зору, котру ми обираємо, аби на них дивитись. Це ще одна стара, наче здатність людей плакати, істина. І дитина, що живе в глибині моїх зіниць, ніяк не може втямити, чому люди її забувають…Тож добраніч, люба моя дівчинко. Можливість посміхнутись обов’язково чекатиме тебе вранці. Будь ласка, не забудь, що вона дуже хоче, аби ти її помітила…