Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.19
12:39
Сонце рудою хвостатою білкою
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
2026.09.19
09:33
У імлі протилежних сторін,
В довгий дощ з мельхіорових крапель,
Ніби вождь вогняний маячні,
Ніби зла споконвічного тать,
Ти скачи як бербер … бедуїн,
Як частинка, розігнана ЦЕРНом,
Аж до срібних чернечих хрестів
В довгий дощ з мельхіорових крапель,
Ніби вождь вогняний маячні,
Ніби зла споконвічного тать,
Ти скачи як бербер … бедуїн,
Як частинка, розігнана ЦЕРНом,
Аж до срібних чернечих хрестів
2026.09.19
06:51
Над мною схилившись, чекаєш звитяги
І витримки, й сили в новому бою, -
Не буду підносити білого стяга,
Якщо ненаситно тебе я люблю.
Знедавна спокою не маю щоночі
Від дотиків ніжних усміхнених уст, -
Голубиш, цілуєш і дивишся в очі,
Звільняючи звичн
І витримки, й сили в новому бою, -
Не буду підносити білого стяга,
Якщо ненаситно тебе я люблю.
Знедавна спокою не маю щоночі
Від дотиків ніжних усміхнених уст, -
Голубиш, цілуєш і дивишся в очі,
Звільняючи звичн
2026.09.19
06:28
І. ДОКИ НЕ ЗГАСЛО СОНЦЕ
«Коли небо затягне вогняна ніч і камінь стане дощем, єдиним надійним сховком залишаться обійми тих, кого ти любиш».
Ранок у домі Авла починався як зазвичай. Сонце м’яко освітлювало мармуровий внутрішній дворик-атріум, де у фо
2026.09.18
21:13
Якби міг я спростувати
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
2026.09.18
20:46
Звільняючи пам’ять від клопотів сажі,
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
2026.09.18
18:50
розмінний ендшпіль затяжний
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
2026.09.18
17:10
Він любив, коли місто стихало,
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
2026.09.18
14:18
Хлопчаки ішли зі школи.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
2026.09.18
13:32
Я хочу прийти, та закриті ворота.
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
2026.09.18
12:09
Брешуть завжди, а правду кажуть тоді, коли вигідно.
Для законослухняних закони, а для всіх інших - підзаконні акти.
Чесні судді здебільшого є малочесними і малочисельними.
Фіговий листок запровадили, аби захиститися від голої правди.
У панібра
2026.09.18
09:52
У кістки, що вище лоба,
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
2026.09.18
07:05
сюжетів з життя мешканців римського міста,
навіяних знаменитим полотном КАРЛА БРЮЛЛОВА «ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ»
ПЕРЕДСЛОВО: Заклинання тіней
(задум авторки)
Коли ми дивимося на величне і трагічне полотно Карла Брюллова «Останній день Помпеї», нас з
2026.09.18
05:57
Вже осінню пахнуть тумани,
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
2026.09.17
23:52
атож до чого ми прийшли
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
2026.09.17
21:49
Ти моя спрага -
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Роса (1964) /
Проза
Сірість
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сірість
Ну от, знову дощ. Мілкий такий, марудний. Небо сіре, наче з нього колір вилиняв. Дрібнесенькі холодні краплі, буцім крізь сито просіяні, набридливо шурхотять по обважнілому листю та байдужих калюжах. Сизоокий сум на м’якесеньких пухнастих лапках вкрадливо пробирається в думки і повільно огортає душу, наче сивий вранішній туман річку, намагаючись просочитися всередину, заполонити її собою. Сірість… Скільки ж бо її у цьому світі! І скільки у неї облич… Ось і зараз схилила вона над осінньою землею розумне лице своє та й шелестить разом з краплями: «Спати, спати…» І сум від цього такий спокійний, врівноважений, погладжує душу оксамитовими подушечками лапок своїх, та й шепоче: «Так має бути… Так було раніше… Так буде завжди…» І здається – варто закрити очі, як одразу полинеш у зручну сіру тишу, з котрої потім звільнять тебе, наче землю з-під снігу, лагідне весняне проміння і теплий, легенький вітерець... Але то так тільки здається, бо людина ж не трава. Довіришся, впустиш собі у душу цей м’якенький попелястий сум – і одразу ж познайомишся з іншим обличчям сірості: блимне воно в очі тобі хижим поглядом, та й випустить гострі пазурі, аби вчепитися в твої думки мертвою хваткою, і ой як тяжко буде тоді звільнитися…
Сірість… Ох і багата ж вона на форми свого існування! І як часто ми помиляємось, приймаючи за сірість відсутність яскравих кольорів. Але ж яскравість не є доказом справжності… А ми зверхньо тавруємо інших тавром ніякості, приховуючи за цими діями власну нездатність розрізняти пастельні кольори, власну душевну короткозорість, виступаючи таким чином на боці сірості, бо втоптуємо у неї живу душу. Воїни сірості… До чого ж легко перетворитись на такого воїна – іноді просто досить почати боротись з сірістю свого існування. Для боротьби потрібна зброя. Чом би не зробити свій світ яскравішим за допомогою вина… або ще яскравішим, хіба ж мало для цього людство простих засобів вигадало? І ми позбавляємо себе від сірості за допомогою яскравої полуди. А сірість нікуди не зникла, вона звалилась з наших плечей на плечі наших ближніх, котрі приречені віднині крім міри сірого вантажу, відміряної їм долею, нести на собі сірість наших душ, бо ніщо так не відволікає увагу від власної сірості, як яскрава полуда – і байдуже, що то: алкогольні напої, наркотики, безкінечні любовні романи чи просто хобі, що заважає жити іншим. Проти сірості не можна боротись… тож візьми призначений тобі вантаж… Заглянь у свою душу: там обов’язково має бути якась кількість світла і кольорових промінців… Не будь жадібним, підфарбуй свою ношу приємними на око барвами. Навіть якщо колір ледь-ледь зміниться, він уже не буде сірим… І не бійся свого вантажу, якщо навіть тобі забракне світла і фарб: примусь себе відшукати в серці хоч крапельку м’якості і хоч дещицю тепла: попелястий – то вже не той сірий колір, що пригинає душу до землі… А якщо ти знайдеш хоч якусь кількість світла та ясних кольорів для тих, хто поряд – ти яскрава людина, і тебе не так то просто втоптати у сіру багнюку…
Ох уже ця оманлива сірість… І як легко ми піддаємось цій омані! «Звичка перетворює свято кохання на сірі будні» - це аксіома чи чергова маска сірої недолугості? Звичка – друг, чи ворог? Звичайно, мова йде не про звичну поведінку воїна війська сірості, а про звичні стосунки коханих. Звичний поцілунок вранці, перед тим, як денні справи розлучать їх на деякий час. Що станеться, коли цей ритуал щось порушить, навіть якщо вони не звернуть на це уваги? Чи не вибухне хтось з них нападом немотивованої роздратованості на протязі дня? Чи не стане у когось з них все валитись з рук з приводу пригніченого настрою? Чи не буде незрозуміло що заважати зібратись з думками? Тож хіба не є звичка охоронцем кохання? Адже порушення звичних ритуалів, їх поступове відмирання свідчить про те, що кохання стає все менше, а сірого існування все більше. Як часто у такі моменти ми думаємо, що наше кохання мертве і час шукати нового супутника чи супутницю, аби запалити нове вогнище. І шукаємо, і начебто запалюємо, і раптом розуміємо, що в глибині душі сумуємо за втраченим. Чи маю я право говорити такі слова? Маю. Бо стояла на тій межі. Ми стояли. Спиною один до одного, готові зробити крок в різні боки. І не зробили. «Інша може бути гарнішою. Інша може бути розумнішою. Але жодна інша не зможе бути ріднішою…» Хіба ж можна після таких слів не подивитись один одному в очі? А подивившись – не залишитись, аби по трошки, по одній, повернути назад наші старі звички, а разом з ними силу нашого кохання? І набути нових, щоб вони безліччю тонесеньких ниточок зшили наші окремі «я» у єдине «ми». І я несу сірість своїх буднів легко, бо у них є все – і веселкові кольори його посмішок, і чорно-білі смужки наших суперечок – примирень, і попелястий відтінок його м’якості, і сонячні промінці його турботи… і навіть фіолетовий колір його впертості не робить мій вантаж важчім, бо… я таки кохаю його,кохаю таким, яким він є, разом з купою недоліків, притаманних кожному з нас у цьому світі, адже ідеальних людей не існує. А що несе він? То, мабуть, краще його поспитати, я тільки сподіваюсь, що мої недоліки не надто важкі, якщо він і досі вважає, що ніяка інша не зможе бути йому ріднішою. А ще діти… Вони так старанно намагаються бути дорослими… У них попереду ще стільки істин, котрі неможливо вивчити на прикладі інших… Але ж вони такі вперті і так схожі на тата й маму… І просто те, що вони є , робить нашу буденну ношу легшою. Тож що я хочу сказати? Хай хоч весь світ толочить мені, що звичка ворог кохання, а я стоятиму на тому, що цю нісенітницю вигадали ті, хто насправді ніколи не кохав, ніколи не йшов далі закоханості, ніколи не доходив до справжньої любові. Справжня любов здатна відпустити, але не здатна відректись, вона не боїться сірого кольору. Та й чого його боятись, коли він сам має стільки відтінків. Не вірите? Загляньте у очі сірооких людей – вони різні. А ще… ви бачили очі новонароджених? У світі багато сірого, просто сірого, а ми самі наділяємо його різними рисами, бо нам так зручніше… Он на вулиці й досі ляпотить дощ. І кольорові парасольки сьогодні цілий день кудись супроводжували своїх власників. А краплі завжди набувають кольору того, на що втрапили: зелене і жовте листя, різнокольорові парасольки і осінні квіти, прозорі вікна… Тож цей набридливий дощ не такий вже й сірий. І він не заважає життю йти своєю чергою. «Так має бути… Так було раніше… Так буде завжди…»
Сірість… Ох і багата ж вона на форми свого існування! І як часто ми помиляємось, приймаючи за сірість відсутність яскравих кольорів. Але ж яскравість не є доказом справжності… А ми зверхньо тавруємо інших тавром ніякості, приховуючи за цими діями власну нездатність розрізняти пастельні кольори, власну душевну короткозорість, виступаючи таким чином на боці сірості, бо втоптуємо у неї живу душу. Воїни сірості… До чого ж легко перетворитись на такого воїна – іноді просто досить почати боротись з сірістю свого існування. Для боротьби потрібна зброя. Чом би не зробити свій світ яскравішим за допомогою вина… або ще яскравішим, хіба ж мало для цього людство простих засобів вигадало? І ми позбавляємо себе від сірості за допомогою яскравої полуди. А сірість нікуди не зникла, вона звалилась з наших плечей на плечі наших ближніх, котрі приречені віднині крім міри сірого вантажу, відміряної їм долею, нести на собі сірість наших душ, бо ніщо так не відволікає увагу від власної сірості, як яскрава полуда – і байдуже, що то: алкогольні напої, наркотики, безкінечні любовні романи чи просто хобі, що заважає жити іншим. Проти сірості не можна боротись… тож візьми призначений тобі вантаж… Заглянь у свою душу: там обов’язково має бути якась кількість світла і кольорових промінців… Не будь жадібним, підфарбуй свою ношу приємними на око барвами. Навіть якщо колір ледь-ледь зміниться, він уже не буде сірим… І не бійся свого вантажу, якщо навіть тобі забракне світла і фарб: примусь себе відшукати в серці хоч крапельку м’якості і хоч дещицю тепла: попелястий – то вже не той сірий колір, що пригинає душу до землі… А якщо ти знайдеш хоч якусь кількість світла та ясних кольорів для тих, хто поряд – ти яскрава людина, і тебе не так то просто втоптати у сіру багнюку…
Ох уже ця оманлива сірість… І як легко ми піддаємось цій омані! «Звичка перетворює свято кохання на сірі будні» - це аксіома чи чергова маска сірої недолугості? Звичка – друг, чи ворог? Звичайно, мова йде не про звичну поведінку воїна війська сірості, а про звичні стосунки коханих. Звичний поцілунок вранці, перед тим, як денні справи розлучать їх на деякий час. Що станеться, коли цей ритуал щось порушить, навіть якщо вони не звернуть на це уваги? Чи не вибухне хтось з них нападом немотивованої роздратованості на протязі дня? Чи не стане у когось з них все валитись з рук з приводу пригніченого настрою? Чи не буде незрозуміло що заважати зібратись з думками? Тож хіба не є звичка охоронцем кохання? Адже порушення звичних ритуалів, їх поступове відмирання свідчить про те, що кохання стає все менше, а сірого існування все більше. Як часто у такі моменти ми думаємо, що наше кохання мертве і час шукати нового супутника чи супутницю, аби запалити нове вогнище. І шукаємо, і начебто запалюємо, і раптом розуміємо, що в глибині душі сумуємо за втраченим. Чи маю я право говорити такі слова? Маю. Бо стояла на тій межі. Ми стояли. Спиною один до одного, готові зробити крок в різні боки. І не зробили. «Інша може бути гарнішою. Інша може бути розумнішою. Але жодна інша не зможе бути ріднішою…» Хіба ж можна після таких слів не подивитись один одному в очі? А подивившись – не залишитись, аби по трошки, по одній, повернути назад наші старі звички, а разом з ними силу нашого кохання? І набути нових, щоб вони безліччю тонесеньких ниточок зшили наші окремі «я» у єдине «ми». І я несу сірість своїх буднів легко, бо у них є все – і веселкові кольори його посмішок, і чорно-білі смужки наших суперечок – примирень, і попелястий відтінок його м’якості, і сонячні промінці його турботи… і навіть фіолетовий колір його впертості не робить мій вантаж важчім, бо… я таки кохаю його,кохаю таким, яким він є, разом з купою недоліків, притаманних кожному з нас у цьому світі, адже ідеальних людей не існує. А що несе він? То, мабуть, краще його поспитати, я тільки сподіваюсь, що мої недоліки не надто важкі, якщо він і досі вважає, що ніяка інша не зможе бути йому ріднішою. А ще діти… Вони так старанно намагаються бути дорослими… У них попереду ще стільки істин, котрі неможливо вивчити на прикладі інших… Але ж вони такі вперті і так схожі на тата й маму… І просто те, що вони є , робить нашу буденну ношу легшою. Тож що я хочу сказати? Хай хоч весь світ толочить мені, що звичка ворог кохання, а я стоятиму на тому, що цю нісенітницю вигадали ті, хто насправді ніколи не кохав, ніколи не йшов далі закоханості, ніколи не доходив до справжньої любові. Справжня любов здатна відпустити, але не здатна відректись, вона не боїться сірого кольору. Та й чого його боятись, коли він сам має стільки відтінків. Не вірите? Загляньте у очі сірооких людей – вони різні. А ще… ви бачили очі новонароджених? У світі багато сірого, просто сірого, а ми самі наділяємо його різними рисами, бо нам так зручніше… Он на вулиці й досі ляпотить дощ. І кольорові парасольки сьогодні цілий день кудись супроводжували своїх власників. А краплі завжди набувають кольору того, на що втрапили: зелене і жовте листя, різнокольорові парасольки і осінні квіти, прозорі вікна… Тож цей набридливий дощ не такий вже й сірий. І він не заважає життю йти своєю чергою. «Так має бути… Так було раніше… Так буде завжди…»
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
