Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.05
00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто на шлях іще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині т
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто на шлях іще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині т
2026.08.04
21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
2026.08.04
20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
2026.08.04
17:38
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
2026.08.04
16:35
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
2026.08.04
13:01
вона сидітиме сумна
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
2026.08.04
13:00
Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
2026.08.04
10:32
Ольга Фадєєва (1906-1986)
Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
2026.08.04
09:20
А за вітром, ще до снігу,
Перед тінню на світанку,
Яскравіше світла ночі,
Більше снігу довгим ранком,
Вище лісу, там де вечір
У сльоті! Гучніше смерті!-
Як згадаєш розпізнаєш,
Перед тінню на світанку,
Яскравіше світла ночі,
Більше снігу довгим ранком,
Вище лісу, там де вечір
У сльоті! Гучніше смерті!-
Як згадаєш розпізнаєш,
2026.08.04
08:59
P.S. Погляд крізь приціл. Свідчення штурмбаннфюрера
(не для протоколу)
Кабінет начальника поліції безпеки та СД (гестапо) на Короленка. Того ж дня, пізній вечір.
У кімнаті панує тиша. На столі горить настільна лампа
2026.08.04
07:17
З усіх злелеяних доріг
Оця найтяжча,
Бо шлях вибоїстий побіг
Крізь дикі хащі.
Хоча обставини не ті,
І не до свята, -
Метою стало у житті
Важке здолати.
Оця найтяжча,
Бо шлях вибоїстий побіг
Крізь дикі хащі.
Хоча обставини не ті,
І не до свята, -
Метою стало у житті
Важке здолати.
2026.08.03
21:23
Який в тім толк - щоб відьмі- хижаку,
товкти про різні кодекси в астралі,
а чи про гріх?...у неї є педалі,
пластична Ява - є сакральний круг
і плуг, аби орати білі далі.
Хай сонячного втемнення поріг -
вона - Творця відтворення і воля -
товкти про різні кодекси в астралі,
а чи про гріх?...у неї є педалі,
пластична Ява - є сакральний круг
і плуг, аби орати білі далі.
Хай сонячного втемнення поріг -
вона - Творця відтворення і воля -
2026.08.03
21:02
Не треба зустрічі, не треба,
лиш надішли мені листа
звідтіль, що між землею й небом,
що забуттям не зароста.
Нехай спливли роки повз мене,
мов ріки, що забули брід —
цвіт прибережного ромену
лиш надішли мені листа
звідтіль, що між землею й небом,
що забуттям не зароста.
Нехай спливли роки повз мене,
мов ріки, що забули брід —
цвіт прибережного ромену
2026.08.03
18:06
У тому, що імперія проклята,
немає української вини.
Рятують душі дочки і сини –
у кожного згоріла крайня хата,
немає де ховатись від війни.
ІІ
Дійшло уже й до тричі ухилянта
немає української вини.
Рятують душі дочки і сини –
у кожного згоріла крайня хата,
немає де ховатись від війни.
ІІ
Дійшло уже й до тричі ухилянта
2026.08.03
14:08
Серед літа гостей Занзібару
Неможливо дістати із бару.
Заїжджай в Занзібар -
І одразу у бар,
А без бару нема Занзібару.
Двох туристів у Гондурасі
Придавило в готелі матрасом.
Неможливо дістати із бару.
Заїжджай в Занзібар -
І одразу у бар,
А без бару нема Занзібару.
Двох туристів у Гондурасі
Придавило в готелі матрасом.
2026.08.03
13:23
Бурульки падають з дахів
Так несподівано, як бомби,
Немов тягар німих гріхів
Чи злитки неземного болю.
Бурульки - посланці світів,
Від нас захованих, далеких.
Вони - уламки тих мостів
До позачасся, мов лелеки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Так несподівано, як бомби,
Немов тягар німих гріхів
Чи злитки неземного болю.
Бурульки - посланці світів,
Від нас захованих, далеких.
Вони - уламки тих мостів
До позачасся, мов лелеки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Роса (1964) /
Проза
Сірість
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сірість
Ну от, знову дощ. Мілкий такий, марудний. Небо сіре, наче з нього колір вилиняв. Дрібнесенькі холодні краплі, буцім крізь сито просіяні, набридливо шурхотять по обважнілому листю та байдужих калюжах. Сизоокий сум на м’якесеньких пухнастих лапках вкрадливо пробирається в думки і повільно огортає душу, наче сивий вранішній туман річку, намагаючись просочитися всередину, заполонити її собою. Сірість… Скільки ж бо її у цьому світі! І скільки у неї облич… Ось і зараз схилила вона над осінньою землею розумне лице своє та й шелестить разом з краплями: «Спати, спати…» І сум від цього такий спокійний, врівноважений, погладжує душу оксамитовими подушечками лапок своїх, та й шепоче: «Так має бути… Так було раніше… Так буде завжди…» І здається – варто закрити очі, як одразу полинеш у зручну сіру тишу, з котрої потім звільнять тебе, наче землю з-під снігу, лагідне весняне проміння і теплий, легенький вітерець... Але то так тільки здається, бо людина ж не трава. Довіришся, впустиш собі у душу цей м’якенький попелястий сум – і одразу ж познайомишся з іншим обличчям сірості: блимне воно в очі тобі хижим поглядом, та й випустить гострі пазурі, аби вчепитися в твої думки мертвою хваткою, і ой як тяжко буде тоді звільнитися…
Сірість… Ох і багата ж вона на форми свого існування! І як часто ми помиляємось, приймаючи за сірість відсутність яскравих кольорів. Але ж яскравість не є доказом справжності… А ми зверхньо тавруємо інших тавром ніякості, приховуючи за цими діями власну нездатність розрізняти пастельні кольори, власну душевну короткозорість, виступаючи таким чином на боці сірості, бо втоптуємо у неї живу душу. Воїни сірості… До чого ж легко перетворитись на такого воїна – іноді просто досить почати боротись з сірістю свого існування. Для боротьби потрібна зброя. Чом би не зробити свій світ яскравішим за допомогою вина… або ще яскравішим, хіба ж мало для цього людство простих засобів вигадало? І ми позбавляємо себе від сірості за допомогою яскравої полуди. А сірість нікуди не зникла, вона звалилась з наших плечей на плечі наших ближніх, котрі приречені віднині крім міри сірого вантажу, відміряної їм долею, нести на собі сірість наших душ, бо ніщо так не відволікає увагу від власної сірості, як яскрава полуда – і байдуже, що то: алкогольні напої, наркотики, безкінечні любовні романи чи просто хобі, що заважає жити іншим. Проти сірості не можна боротись… тож візьми призначений тобі вантаж… Заглянь у свою душу: там обов’язково має бути якась кількість світла і кольорових промінців… Не будь жадібним, підфарбуй свою ношу приємними на око барвами. Навіть якщо колір ледь-ледь зміниться, він уже не буде сірим… І не бійся свого вантажу, якщо навіть тобі забракне світла і фарб: примусь себе відшукати в серці хоч крапельку м’якості і хоч дещицю тепла: попелястий – то вже не той сірий колір, що пригинає душу до землі… А якщо ти знайдеш хоч якусь кількість світла та ясних кольорів для тих, хто поряд – ти яскрава людина, і тебе не так то просто втоптати у сіру багнюку…
Ох уже ця оманлива сірість… І як легко ми піддаємось цій омані! «Звичка перетворює свято кохання на сірі будні» - це аксіома чи чергова маска сірої недолугості? Звичка – друг, чи ворог? Звичайно, мова йде не про звичну поведінку воїна війська сірості, а про звичні стосунки коханих. Звичний поцілунок вранці, перед тим, як денні справи розлучать їх на деякий час. Що станеться, коли цей ритуал щось порушить, навіть якщо вони не звернуть на це уваги? Чи не вибухне хтось з них нападом немотивованої роздратованості на протязі дня? Чи не стане у когось з них все валитись з рук з приводу пригніченого настрою? Чи не буде незрозуміло що заважати зібратись з думками? Тож хіба не є звичка охоронцем кохання? Адже порушення звичних ритуалів, їх поступове відмирання свідчить про те, що кохання стає все менше, а сірого існування все більше. Як часто у такі моменти ми думаємо, що наше кохання мертве і час шукати нового супутника чи супутницю, аби запалити нове вогнище. І шукаємо, і начебто запалюємо, і раптом розуміємо, що в глибині душі сумуємо за втраченим. Чи маю я право говорити такі слова? Маю. Бо стояла на тій межі. Ми стояли. Спиною один до одного, готові зробити крок в різні боки. І не зробили. «Інша може бути гарнішою. Інша може бути розумнішою. Але жодна інша не зможе бути ріднішою…» Хіба ж можна після таких слів не подивитись один одному в очі? А подивившись – не залишитись, аби по трошки, по одній, повернути назад наші старі звички, а разом з ними силу нашого кохання? І набути нових, щоб вони безліччю тонесеньких ниточок зшили наші окремі «я» у єдине «ми». І я несу сірість своїх буднів легко, бо у них є все – і веселкові кольори його посмішок, і чорно-білі смужки наших суперечок – примирень, і попелястий відтінок його м’якості, і сонячні промінці його турботи… і навіть фіолетовий колір його впертості не робить мій вантаж важчім, бо… я таки кохаю його,кохаю таким, яким він є, разом з купою недоліків, притаманних кожному з нас у цьому світі, адже ідеальних людей не існує. А що несе він? То, мабуть, краще його поспитати, я тільки сподіваюсь, що мої недоліки не надто важкі, якщо він і досі вважає, що ніяка інша не зможе бути йому ріднішою. А ще діти… Вони так старанно намагаються бути дорослими… У них попереду ще стільки істин, котрі неможливо вивчити на прикладі інших… Але ж вони такі вперті і так схожі на тата й маму… І просто те, що вони є , робить нашу буденну ношу легшою. Тож що я хочу сказати? Хай хоч весь світ толочить мені, що звичка ворог кохання, а я стоятиму на тому, що цю нісенітницю вигадали ті, хто насправді ніколи не кохав, ніколи не йшов далі закоханості, ніколи не доходив до справжньої любові. Справжня любов здатна відпустити, але не здатна відректись, вона не боїться сірого кольору. Та й чого його боятись, коли він сам має стільки відтінків. Не вірите? Загляньте у очі сірооких людей – вони різні. А ще… ви бачили очі новонароджених? У світі багато сірого, просто сірого, а ми самі наділяємо його різними рисами, бо нам так зручніше… Он на вулиці й досі ляпотить дощ. І кольорові парасольки сьогодні цілий день кудись супроводжували своїх власників. А краплі завжди набувають кольору того, на що втрапили: зелене і жовте листя, різнокольорові парасольки і осінні квіти, прозорі вікна… Тож цей набридливий дощ не такий вже й сірий. І він не заважає життю йти своєю чергою. «Так має бути… Так було раніше… Так буде завжди…»
Сірість… Ох і багата ж вона на форми свого існування! І як часто ми помиляємось, приймаючи за сірість відсутність яскравих кольорів. Але ж яскравість не є доказом справжності… А ми зверхньо тавруємо інших тавром ніякості, приховуючи за цими діями власну нездатність розрізняти пастельні кольори, власну душевну короткозорість, виступаючи таким чином на боці сірості, бо втоптуємо у неї живу душу. Воїни сірості… До чого ж легко перетворитись на такого воїна – іноді просто досить почати боротись з сірістю свого існування. Для боротьби потрібна зброя. Чом би не зробити свій світ яскравішим за допомогою вина… або ще яскравішим, хіба ж мало для цього людство простих засобів вигадало? І ми позбавляємо себе від сірості за допомогою яскравої полуди. А сірість нікуди не зникла, вона звалилась з наших плечей на плечі наших ближніх, котрі приречені віднині крім міри сірого вантажу, відміряної їм долею, нести на собі сірість наших душ, бо ніщо так не відволікає увагу від власної сірості, як яскрава полуда – і байдуже, що то: алкогольні напої, наркотики, безкінечні любовні романи чи просто хобі, що заважає жити іншим. Проти сірості не можна боротись… тож візьми призначений тобі вантаж… Заглянь у свою душу: там обов’язково має бути якась кількість світла і кольорових промінців… Не будь жадібним, підфарбуй свою ношу приємними на око барвами. Навіть якщо колір ледь-ледь зміниться, він уже не буде сірим… І не бійся свого вантажу, якщо навіть тобі забракне світла і фарб: примусь себе відшукати в серці хоч крапельку м’якості і хоч дещицю тепла: попелястий – то вже не той сірий колір, що пригинає душу до землі… А якщо ти знайдеш хоч якусь кількість світла та ясних кольорів для тих, хто поряд – ти яскрава людина, і тебе не так то просто втоптати у сіру багнюку…
Ох уже ця оманлива сірість… І як легко ми піддаємось цій омані! «Звичка перетворює свято кохання на сірі будні» - це аксіома чи чергова маска сірої недолугості? Звичка – друг, чи ворог? Звичайно, мова йде не про звичну поведінку воїна війська сірості, а про звичні стосунки коханих. Звичний поцілунок вранці, перед тим, як денні справи розлучать їх на деякий час. Що станеться, коли цей ритуал щось порушить, навіть якщо вони не звернуть на це уваги? Чи не вибухне хтось з них нападом немотивованої роздратованості на протязі дня? Чи не стане у когось з них все валитись з рук з приводу пригніченого настрою? Чи не буде незрозуміло що заважати зібратись з думками? Тож хіба не є звичка охоронцем кохання? Адже порушення звичних ритуалів, їх поступове відмирання свідчить про те, що кохання стає все менше, а сірого існування все більше. Як часто у такі моменти ми думаємо, що наше кохання мертве і час шукати нового супутника чи супутницю, аби запалити нове вогнище. І шукаємо, і начебто запалюємо, і раптом розуміємо, що в глибині душі сумуємо за втраченим. Чи маю я право говорити такі слова? Маю. Бо стояла на тій межі. Ми стояли. Спиною один до одного, готові зробити крок в різні боки. І не зробили. «Інша може бути гарнішою. Інша може бути розумнішою. Але жодна інша не зможе бути ріднішою…» Хіба ж можна після таких слів не подивитись один одному в очі? А подивившись – не залишитись, аби по трошки, по одній, повернути назад наші старі звички, а разом з ними силу нашого кохання? І набути нових, щоб вони безліччю тонесеньких ниточок зшили наші окремі «я» у єдине «ми». І я несу сірість своїх буднів легко, бо у них є все – і веселкові кольори його посмішок, і чорно-білі смужки наших суперечок – примирень, і попелястий відтінок його м’якості, і сонячні промінці його турботи… і навіть фіолетовий колір його впертості не робить мій вантаж важчім, бо… я таки кохаю його,кохаю таким, яким він є, разом з купою недоліків, притаманних кожному з нас у цьому світі, адже ідеальних людей не існує. А що несе він? То, мабуть, краще його поспитати, я тільки сподіваюсь, що мої недоліки не надто важкі, якщо він і досі вважає, що ніяка інша не зможе бути йому ріднішою. А ще діти… Вони так старанно намагаються бути дорослими… У них попереду ще стільки істин, котрі неможливо вивчити на прикладі інших… Але ж вони такі вперті і так схожі на тата й маму… І просто те, що вони є , робить нашу буденну ношу легшою. Тож що я хочу сказати? Хай хоч весь світ толочить мені, що звичка ворог кохання, а я стоятиму на тому, що цю нісенітницю вигадали ті, хто насправді ніколи не кохав, ніколи не йшов далі закоханості, ніколи не доходив до справжньої любові. Справжня любов здатна відпустити, але не здатна відректись, вона не боїться сірого кольору. Та й чого його боятись, коли він сам має стільки відтінків. Не вірите? Загляньте у очі сірооких людей – вони різні. А ще… ви бачили очі новонароджених? У світі багато сірого, просто сірого, а ми самі наділяємо його різними рисами, бо нам так зручніше… Он на вулиці й досі ляпотить дощ. І кольорові парасольки сьогодні цілий день кудись супроводжували своїх власників. А краплі завжди набувають кольору того, на що втрапили: зелене і жовте листя, різнокольорові парасольки і осінні квіти, прозорі вікна… Тож цей набридливий дощ не такий вже й сірий. І він не заважає життю йти своєю чергою. «Так має бути… Так було раніше… Так буде завжди…»
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
