Вірі Балдинюк

Туман холодний на плечі сяде,
Проїде верхи кварталів кілька.
Здригнеться птахом промоклим гілка,
(Їй, певно, сниться цвітіння саду).

Без парасольки іду проспектом.
Осіннє небо похмуро-сонне.
Вже вечір всівся на підвіконні,
А дощ незвично-привітно теплий.

І незрадливий мій ангел – віра,
Як завжди, поруч, мов тінь чи думка.
Промокле листя складаю в сумку,
Всміхаюсь людям байдуже-сірим.

Хтось оглянеться – я може хвора?
Махне рукою – дивачка, дійсно!
А все так просто, у рідне місто
Я повернутись змогла лиш вчора.

Маленька Умань! Чим прив’язати
Змогла ти душу мою так сильно?
У нас щось в долі занадто спільне.
Ти також жінка, тривожна мати,
Ти неповторна, жагуче-різна,
І непідвладна законам часу.
Дивись, півкроку лише до щастя –
Знов повернутись у рідне місто!
Хоч хмари часу з вітрами в змові,
Душа не мокне! Як воскресіння,
Маленька Умань, я в дощ осінній
Повернусь знову
На міст Кленовий.