А осінь задихала зимно, бо жовта роса
Впала жовтнево, немов жовтенятам на личка.
Ти розігнав у мені всі погані звички,
Ти обгортав мене білим светром .
Його душа
Пахне варенням із бабциної полунички.

Пахне тобою погідно.
І хвоєю сновидінь,
Ще недопитим степом , срібногосподнім оленем.
Солодко –там , де довго, де швидко – там пересолено.
Мовчки цілуючи вії, ловиш з-під них вітри,
Що напинаються , наче вітрила озонові.

Вилоскотані слова повні міграцій і мандрів,
Там де мате гірке, там де мете мій гнів,
- Милий, пусті слова!
Світ сам в собі обгорів,
Вбрався у власний погляд - злочин його гори -
Зав'язь стара відпадає в лунку криштальної гри.

Квапиться неосфера - в Нео тече вітчизна,
Вишукана навпомацки в карих деревах гетто.
Час відпливає ...
Лібрето дощів і Гете.
Кара до кари …
Кора - неонові прапори
Голови похилили над прірвою інтернету.

Коло зачинено .
Падаю листом на сніг.
Ти мене ловиш устами по щедрих чатах.
Джинсова осінь грає в мальвін і піратів,
Мов короїд, доїдає серця, як останню малину,
Дід- конспіратор збирає липкі компромати.

Але лишаєшся ти .
Мовчки стоїш і обрій,
Наче тернове вино кленами хмари рве.
Ти – мій господній храм, що загадково боронять
Очі малих дітей, шрами на синіх зорях,
Ясновельможна осінь - в шибах ютубу планет…