Баба Ніна скептично поглядала на сусідів, що порались на своєму городі. Смішні люди! Копирсаються там з ранку до ночі, і думають, що їм від того щастя буде. А яке щастя, коли вони за своїм городом світу не бачать, надвечір від втоми ледь з ніг не падають? Та що з них візьмеш, селюки з діда-прадіда, не те, що вона. Її батьки дворянами були. Не багатого і відомого роду, та все ж… Вже за вісімдесят перевалило, а вона до життя смак не втратила. І розуму теж. То зараз її город бур’янами заріс. Але там, у тих пишних заростях, і цибулька є, і картопелька, і помідори - опікуни посадили. У її віці хіба ж можливо Таку роботу робити – от і знайшла собі молодят безквартирних, обіцяла їм хату після смерті залишити. Вони до справи добре взялись: у дворі порядок навели, на городі – любо глянути було. Одне погано, дитятко у них таке верескливе вдалось, що від його плачу аж голова обертом йшла. Вона ж не від зла їм за те зауваження робила, просто ж той вереск слухати неможливо. А у її віці спокій треба. Образились, зібрали речі і подались знов по квартирам тинятись. А хіба ж вона їм щось погане робила? Просто намагалась до порядку привчити, вони ж молоді ще, нетямущі.
Баба Ніна походила по городу, повискубувала там-сям бур’яни і підійшла до огорожі – з сусідами поспілкуватись. Які не є, а сусіди. У минулому році лаялась з ними. Причепились, от конче їм треба у її садку черву потравити, бо до них лізе. А вона ж тієї хімії не визнає. У її садку їжаки живуть, що, як потруяться? Баба Ніна довго потім з сусідами розмовляти не хотіла. Але вони не погані люди, зла на те не тримають. Нещодавно самі напросились бур’яни вздовж огорожі з її боку повиривати. Тепер хоч є як до огорожі підійти, а то ж було так заросло, що стати не було де… Там на їхню сторону грушки попадали – хай зберуть. Вона не жадібна, чи багато старій треба? А груша здорова, рясна, завтра треба буде відерце на базар нарвати… Зупинка недалечко, добрі люди і в автобус з відром допоможуть, і з автобуса...
Сусідчина донька вуса полуниці коло огорожі обриває. Розбалакались. Вона уже заміжня, та донька. Синок у неї такий нічогенький – від горшка два вершка, а теж працювати пнеться. А ненька у нього – аж дивно, як ото вона заміж вийшла. Ні зросту тобі, ні тіла. Мало того, що у штанях та футболці якійсь хлопчачій ходить, так іще й волосся обрізала – ну пацан тепер, та й годі. У її чоловіка точно щось з головою, раз щось його оце у таке закохатись напоумило. Баба Ніна з тихим задоволення згадала себе у молоді роки. Ні, вона була красунею. І розуму вистачало, як тією красою розпорядитись. А що, вона навіть у «Артеці» піонервожатою працювала. І потім рук важкою працею не нівечила. Тільки от везіння на все життя не вистачило. Мало того, що донька, зміюка така, з наркоманами злигалась, так іще й коханця у матері відбила. З того часу і не родичається з нею баба Ніна. І з онуками теж. Яблучка від яблуні далеко не відкотились, тут і згнили – теж наркоман ять, разом із матір’ю. Ледь відучила їх до бабці дорогу пам’ятати. А жити якось треба. Але нічого, вона ж серед людей живе. Люди їй завжди допомагали. Коли батько під час революції зібрав тих, хто на нього працював, вклонився їм низько, роздав їм майже все майно, що у них було, і просив тільки не кинути дружини його та діточок дрібних напризволяще, бо сам він їх навряд чи коли побачить, то навіть у лиховісні голодні роки ті люди не дозволили ні їй, ні її братам старшим від голоду попухнути. Прикро тільки, мати їхня грамоти дітей вивчити встигла, а на ноги поставити ні – не пристосована була до життя такого, померла. От і розвело її життя з братами. Навіть не знає, де вони зараз. Тож не вперше їй на людей покладатись. Треба буде сусідам словечко закинути: чи не знають вони когось, хто б до неї у опікуни пішов. Не везе щось бабі з опікунами - аніхто обіцянки до смерті догодувати не виконує. Більше року ще жодні не втримались.