А ти ніби помолодшав,
на десять-п’ятнадцять років.
А я чогось стала доросліша,
десь років на три чи п’ять.
Ти щедро собі наплодив
душі віртуальних клонів.
Я в долі й тепер відвойовую
для щастя останню п’ядь.

А я так просила долю,
хоч раз відмотати плівку,
щоб знову наш день прожити,
мов кішка, де рік – як сім.
Щоб знову наш сміх – на волю,
благий, наче бабине літо.
А доля – сльозину в сито,
щедріше, ніж досі всім.

Та, любий, не вмовиш осінь,
у жовтні щоб не дощило.
В очах не накреслиш просинь,
коли сірий сум у них.
Ця осінь – сувора донна,
колишня безпутна дівка,
в мішку все ховає шило.
А шило гостре, мов гріх.

20.10.2010 (казали, щасливий день)