«Хто до мене покличе загорнутих в саван німий?
Чи в безодню могили доноситься голос земний?»

(Абу-ль-Атахія)

Чому N-ську військову частину солдати гарнізону в ті часи (1983-1985 роки) називали «батальйон смерті» я зрозумів швидко. У першу чергу по причині високої частоти нещасних випадків. То солдат під машину потрапляв – головою під колесо (мозок по асфальту), то під танк – заганяли танк в бокс заднім ходом і чомусь один солдат прямо під гусениці. Лишилось від нього одне місиво. І найдивніше, що танк то повільно їхав… Звісно, всім було зрозуміло, що солдата під гусениці навмисно штовхнули, але винних так і не знайшли. То важкі ящики вантажили на складі і один ящик падає прямо на голову з висоти, то струмом високої напруги когось вдарить, то просто послизнувся солдат, впав і головою на бетон і так вісім разів підряд. І все ставалось абсолютно випадково. Тільки дуже часто. Навіть за межами частини з солдатами батальйону траплялись нещасні випадки – відправили солдата з дорученням в іншу частину. Він чомусь замість іншої частини опинився на вокзалі і потрапив під поїзд. Про «необережне поводження зі зброєю» я вже мовчу. І кожен випадок вартує окремої новели. Кожен – ціла заплутана і незрозуміла історія яка обростала міфами і версіями. Взяти хоча б поїздку команди радіостанції «Р-…» під час навчань: поїхали, а дві високі антени на даху забули опустити. І проїжджали якраз під високовольтною лінією – від радіостанції, автомобіля та екіпажу лишились якісь обвуглені рештки. Тільки «прапор» вцілів – його на кілька метрів з машини викинуло. Цілий і неушкоджений лишився. Тільки мову відібрало. Так, що причини нещасного випадку він пояснював жестами. Як таке могло статися – величезна загадка і таємниця. Так ніхто і не зрозумів – командир екіпажу чи то був ідіот чи то напився… Чи то може просто подумав, що це не радіостанція, а тролейбус. Все таки радянське військове училище закінчував. Навіть командир частини не уник нещасного випадку. Його автомобіль на повній швидкості на трасі (!) врізався в танк. Як водій з танком не розминувся – я не знаю. Це треба було вміти. Командиру проломило череп, водій і ще один офіцер добряче постраждали, а начальник штабу який не відрізнявся особливими розумовими здібностями лишився цілий і не ушкоджений. Жодної пошкрябини! З приводу цього факту солдати довго зубоскалили: «Дурням щастить!» Водій вижив, одужав і пішов під трибунал. Йому хотіли «пришити» теракт, розкрутити «на всю катушку», але потім засудили за незумисний злочин – дали п’ять років тюрми. Крім нещасних випадків – справжніх чи нібито – солдати гинули від самогубств або пробували їх здійснити. Стрілялись в караулі на варті, вішались вночі в умивальнику. Один для різноманітності пробував перерізати собі вени. Не міг уже дочекатися караулу чи що? І зробив це безграмотно – теплої води в казармі ніколи не було, а на кухні йому цю процедуру робити б не дозволили. У результаті його завели в санчастину ще виставили на посміховисько. Стрілялись переважно з автомата на посту. Прикладали дуло до серця чи до голови і натискали курок. Наслідки виглядали страшно. АКМ (ще й від пострілу впритул) просто шматував тіло. Вхідний отвір – маленький, кругленький, а вихідний…. Причини, напевно, були в кожного свої. Одні витримували понуру атмосферу «батальйону смерті», інші ні. Принаймні, я не знаю жодного випадку коли самогубство спричинив лист з дому. Листи перед караулом давали – правило порушувалось – не було сенсу не видавати – в караул заступали через день. Бували випадки, що і кожен день – без змінно, хоча це вже повне порушення статуту. Але що в «батальйоні смерті» не порушувалось?! Нестерпну атмосферу, цей дикий звіринець створювали в батальйоні самі ж служиві. Це було обумовлене самими принципами формування контингенту батальйону – сюди відсилали служити переважно тих солдат і офіцерів, що провинились в інших частинах або були «забраковані» де інде. Тому серед солдат були колишні кримінальні злочинці після ув’язнення, наркомани, алкоголіки, психічно хворі, просто хворі чи інваліди, «політично неблагонадійні» чи представники народів, які вважалися чомусь «неблагонадійними», колишні курсанти яких вигнали з училища, чи просто солдати які вчинили якийсь поганий вчинок, але до дисбату не дотягнули і їх відправили сюди. Політичних за час моєї служби було всього троє: я, один литовець і один вірменин. Можливо були ще якісь але я про них нічого не знав. Нас трьох періодично «тягали» в особливий відділ або «особісти» навідувались по наші душі в частину. Нам кожному окремо «промивали мізки», залякували і примушували доносити один на одного. На що була в кожного з нас своя «відмазка». Наприклад: «Я не знаю литовської мови, а він спілкується виключно зі своїми земляками…» і таке інше. Потім ми один одному переповідали про що з нами говорив «товариш майор». Щодо офіцерів – не знаю. Хоча краєм вуха чув незадоволені розмови, що ось, відправили служити сюди ні за що ні про що. Багато офіцерів були після Афганістану, були деякі навіть досить колоритні особистості. Служив, наприклад, один майор В., який був сином німецького офіцера СС, що в свій час перебував в полоні десь в Казахстані. Майор В. цього не приховував і навіть носив прізвище тата. Офіцери в «батальйоні смерті» були дуже різні – від інтелектуалів та інтелігентів до алкоголіків-дегенератів які напивались прямо на службі, до свинячого стану, били солдат і мали в своєму лексиконі тільки нецензурні слова. Про представників «золотого фонду радянської армії» - прапорщиків треба взагалі говорити окремо… Крім нещасних випадків і самогубств солдати гинули ще внаслідок того, що їх вбивали. Не дивлячись на мирний час. Бувало так, що батальйон ліг спати в одному складі, прокинувся в іншому – одного вночі зарізали. Регулярно виникали бійки в результаті яких солдати діставали важкі поранення або ставали каліками. Я маю на увазі не буденні солдатські мордобої, а серйозні бійки коли вхід пускались ножі, заточки, металева арматура і таке інше. Не дивлячись на регулярні «шмони» ці предмети були і в казармі в тому числі. Причиною бійок крім загальної атмосфери озвіріння були ще конфлікти на міжнаціональному ґрунті – солдати чітко ділились на «земляцтва» які між собою ворогували. «Батальйон смерті» нагадував якусь школу національної ворожнечі. І навіть ті, хто був від цього в принципі далекий неминуче в це втягувались. І це були люди які регулярно брали до рук автомати, стояли в караулі. Тому не всі самогубства були самогубствами насправді. Ви спитаєте як я вижив? Я кожен день кілька разів повторював сам собі одну і ту ж фразу: «Ні про що не шкодуй, нікому не довіряй, ні на що не сподівайся, нічого не бійся!» Це допомагало…

2010
(Малюнок з мережі. В основу покладені реальні події 1983-1985 років).