Вже випросила гарбуза
за пляшку пива на фільварку –
ти, мов нескінчена гроза,
мені застряг посеред карку.

Дізналася, що прийдеш ти
мою тонку просити руку –
схотілось чемно підійти,
вручити гарбуза без звуку.

Та не сказав ні слова, жах:
ані ціпка, ані хустини!
Мій тихий стогін по кутках
загойдався, мов павутина.

Хоч павуків нема давно –
все наслідки євроремонту.
Тихцем зирнула у вікно –
А, мо’, свати на горизонті?

Нема нікого, ну хоч вий.
Як розумію я Сердючку…
Ну постривай же ти, тюхтій!
Дізнаєшся, що я за штучка!

Ти ж довго не просив, ти взяв
її без дозволу, цю ручку,
Губами пристрасно припав
і ніжно надягнув каблучку.

Сказав упевнено: моя,
і ти мовчи, й так буде завше.
Хай зірка місяцю сія,
а те, що наше, тільки наше.

І враз мені забракло слів,
щоб гордо запротестувати.
Давно таких не знала снів:
"сім’я вечеря коло хати…"

А з гарбуза зварю куліш,
чи в Геловін поставлю свічі.
Дівчата, наша впертість – гріш,
як поруч сила чоловіча.

31.10.2010