Ми пройшли. Ми були. Наші древні кургани доокіл.
Наші коні пасуться... Двигтить попід ними земля.
Я згорів як вогонь. По мені промовлятиме попіл.
Але образ вогню нам ввижатися буде здаля.
...........................
Зарізані трави й квіти. І губи зарізані сміхом.
І милі засипані снігом. І пам’ять засипана снігом.
Де ви, друзі мої? Хто оплаче любов пресвітлу?
Зарізані квіти...
Зарізані мої губи. І як вас покликати, як?

О, крик опівночи! І камінь, і лист, і світляк.
І наче уперше, в очах ваших туга і страх
Штурмують високе небо золотою ордою мурах
У ваших зіницях...

Десь похорон почався.
Плаче кортеж оркестровий –
Барабан, і труба, і бубон.
І як мені мертвому бути?
Де ви, друзі мої?
Як ви плакали, коли із труни висувалась порожня рука мерця.
І – музика похоронна. Музика без кінця.
Зарізані трави й квіти. Зарізана квітів ніжність.
І ця потойбічна засніженість, і цвинтарні солов’ї....
Де ви, друзі мої?
Я ще зустріну вас – і не мерцями, а свідками.
І я себе зустріну – квітами.
І буде Фауст. Буде вогонь до хмар.
Будуть й поети по мені. Будуть поети нині.
Тому тріумфально, під похоронний марш,
Загорілися зорі в небесній книзі.
.......................
І все-таки пройде пекельне літо,
пекельне літо геніїв, нездар...
Огнем зістане те вино
столітнє,
що вчора видавалось за нектар...