Загорілися букви в небесній книзі,
наче знаки волхвів віфлеємських...
Загорілися небо й земля.

Мої оркестранти, вчорашні і нинішні,
нехай вас осяє моя зоря.
Міністри, поети, актори, фізики
грають марш тріумфальний –
і несть їм числа...
Тільки я, тільки я примушений відповісти
за померлі зірки і сліпі дзеркала.
Гіркі мої дні!
Шекспіре, Данте!
Крім світла померлої вчора зорі,
крім світла зорі, що померла сьогодні, -
кого мені взяти в поводирі?
Кого мені взяти у секунданти?
І з ким - у дорогу? З ким – на дуелі?
Я пережив свій богемний транс...
В людей Мікель Анжело і Рафаелі,
а де він, розстріляний наш ренесанс?
Один репресанс, - і вже хочуть нового.
Когорти стають під кривавий кумач...
Дивися, небоже!
Дивися, небого!
Вони воскресають, - не вий і не плач:
генералісимус Іосиф Віссаріонович Сталін,
маршал Лаврентій Павлович Берія...

Скільки лягло нас під їх п’єдестали!
Де там республіка!
Що там – імперія!
А ми коліщатка всесвітньої драми.
А гвинтики досі надійно живі.
І доки нам сняться відроджені храми,
Їм сниться відроджений Спас-на-Крові.

Їм сниться: провістям новітньої ери
оркестри у Тушині грають туш.
А ніччю зникають прості інженери
разом з інженерами людських душ...

Голова Мейєрхольда в заплаві нужника.
Вселюдська піраміда, від крові слизька.
Вам мало, що вбили і Курбаса, й Плужника?
А як убивали Косинку й Влизька!
Поверховодили на трибунах.
Поверховодили у серцях.
...Скільки ж то їх, і красивих, і юних,
Хресний пройшли нескінченний свій шлях!
Не удостоєні, поза маршами,
навіть простецьких отецьких могил.
Поети й наркоми, селяни і маршали,
снігом завіяний табірний пил.
Та крізь літа у колимській обителі
знову приходять до нас, як тоді,
вождь у своїм білосніжному кителі,
і в габардинових френчах вожді.
Бронзові й гіпсові, кожен у власній подобі,
сходять до нас із небесних орбіт
фотогенічні вожді вузьколобі, -
ллються криваві струмки з-під чобіт.
Люмпен оскіфлений, знову за капище ратуй,
доки земля без дощів і без крові суха.
В світі, що став наче парк заборонених статуй,
зводиться дерево болю й гріха...