А по тисячі літ за мавпами,
після смерті і після погонь, -
воз’явився,
як мамут,
на наших мапах
золотої ліхтарні вогонь.
Вогонь блукаючий бідний!
Він хоча й омине, та майне...
Як ми плакали, як ми бігли
за блукаючим бідним огнем.
За свою безпросвітність дику
вічним страхом платили пеню.
Бо ж немає, немає диму
Без блукаючого вогню!
Я конав од скаженої хіті,
А торкався жіночих долонь,
як сумний і далекий хіпі –
Золотої Ліхтарні вогонь.
В танці тіл божевільних жіночих,
в дикім танці оголених ню
бачів я, бачив я всенощний
екстатичний танець огню.
Там бували такі одчайдухи,
що згоряли самі згаряча...
Був я свідком такої задухи,
що вмирала не тільки свіча.
Нас, дітей, не жаліли не трохи,
Накидали на душу оброть...
Був я свідком такої епохи,
де на попіл – і душі, і плоть.
Мов нічних мотилів у гербарій,
безтілесна збирала рука
потаємних
страшних канцелярій, -
всіх, од старчика до юнака.
Цабеніла там кров із аорти,
шили юдам нові кунтуші...
І топтались, мов римські когорти, -
по душі,
по душі,
по душі!
І могил безіменними маками
нас минав потойбічний едем.
...А по тисячі літ за мавпами, -
хто ми й що ми, й куди ми ідем?
І в зимову, без огника безвість
йде зимовий холодний звір...

Хтось виходить на білий берег
і клянеться, що вбивця – не він.
І клянеться, що він безіменний
вік утечі од вовчих погонь...

Там, на березі, там безсмертний
Золотої ліхтарні вогонь.
Але – мертвий вогонь із реторти,
і вже іншого нам не дано...

І ступають чужинські когорти
на пречистих снігів полотно.
А клялись. А приймали присягу.
А з’омонились, наче в гостях.
Тіні СМЕРШу і тіні ГУЛагу
впали кров’ю людською на стяг.
Впали кров’ю на телеекрани.
Від землі й до безводних хмар
відлітали вогні.
І грали
їм услід тріумфальний марш.