Почав потроху забувати,
Хоч добре знав про те колись, -
Де й що знаходилося в хаті,
В якій даремно народивсь.
З якого боку на одвірку
Петля скрипіла, як суглоб.
І у якім куточку дірка,
Де стрівся з мишкою лоб в лоб.
І де всю ніч під образами
Горіла свічка на Різдво.
Я полюбляв ті дні без тями,
Бо скрізь було одне їство.
Гардини жовті?.. Ні – червоні,
Такі, як вранці з печі жар.
На ній сидів, немов на троні,
Я вечорами, наче цар.
А поруч там, по правий лікоть,
Стояв на покуті дідух.
О як мене до себе кликав
Його смачний святковий дух!
Було у хаті все до ладу,
Так чисто, як у храмі в піст.
Ніхто нічого не украде
І навіть зайвого не з’їсть.
Качався маятник без впину
Над ліжком серцю точно в такт.
І не хотілося, як нині,
Благати в грі з життям антракт.
Скрипіли дошки на долівці
Роками зболені, старі.
І вітер грав, як на сопілці,
Мені крізь сон у димарі.
Дивився ранком на подвір’я,
Як мати нишком точить ніж.
На призьбі з півня тільки пір’я
Знаходив я удень тоді ж.
Дверми відкритими, як носом,
Хатина нюхала мороз.
Я пам’ятаю все те й досі,
Хоч скільки літ пройшло, атож!
Котився білий пар на ганок
І я на мить ховався в нім.
Теплом він пестив наостанок
І в небі танув голубім…