Ну от. Знову осінь за вікном плаче жовтим листям. Ти знов сидиш у кріслі, в руках давно вже холодна кава. З корицею, бо ж він ненавидить каву з корицею. Бездумно дивишся у вікно, не зважаючи на розриваючий тишу мобільний. Зачекають. Ось, десь там, за вікном, з'являється знайома і така рідна постать. Він щільніше замотує шарф, якого нещадно зриває вітер. Він так по-дитячому стрибає в купку листя, недбало заметеного до дерева. Усміхнешся. В його руках м'яка іграшка. Ведмедик, про якого ти так мріяла. Очі потроху червоніють. Він йде не до тебе. Вже давно не до тебе. Зникає, та залишив по собі аромат парфумів, що ви колись разом купували, ти впевнена. Очі вже давно червоні і підпухлі. У погляді - осінь. Дзвінок у двері. Щільніше закутуєшся в пухнастий халат, повільно йдеш відчиняти. А за дверима... той самий омріяний ведмедик. Shoked. Виглядаєш з четвертого поверху надвір - там стоїть він, переминаючись з ноги на ногу. Забувши замкнути квартиру, в домашніх капцях біжиш вниз. На першому поверсі сповільнюєшся, все чіткіше відчуваючи, як дико калатає серце. Ось і він. Так, це він! Не примара. І вже нічого на світі не має значення. Адже осінь у погляді - не найголовніше.

14.11.2010