Мій добрий друг, ще зі школи, Донат Петрович минулого року спитав, чому я не пишу патріотичних віршів.... А я не змогла відповісти... А ще він тяжко зітхнув і спитав чи у мене, чи у себе самого: "Хіба я за таку Україну 25 років відсидів?"
Страшно!

Це вибір. До нього не варто спонукати, як і картати за слабку волю. Ми можемо тільки здогадуватись про почуття людини, яка підставляє пістолет до скроні СОБІ. Тільки здогадуватись. За цю мить людина може пережити більше, ніж за все попереднє життя. Та й хто сказав, що чверть віку по таборах - це даремна жертва. А може це й приклад? А може, якби того не було, то хтось сказав сьогодні, що, мовляв, нема за що жили рвати, бо он наші предки за волю України не переймались? Аж ні! От нам і приклади: сиділи, життям накладали, зберегли правду, яку передали нам. Тяжко думати лиш про те, що ми як нація ще не сформувалися. Не достойні поки що героїв тих часів. І ніяк не зрозумію, чи ми деградуємо, чи накопичуємо сили? Цікавий вірш. Не нав'язує готову відповідь. Є про що подумати.

Ось як, без декларацій і гасел, тихим голосом правдивого слова - можна достукатися до зачерствілих сердець... Дякую, Софійко.

Дуже цікавий віршака, Софійко.
ЛЮ
П.С.
Щодо чому не пишуться патріотичні...
(Софійко то я узагальнюю)
думаю, що простіше писати про свій наболівший палець, не виходити за рамки він/вона,
думаю, що краще не братися за патріотичне, коли з нього вийде сюдо-радянський-славень
думаю, що напевно кепські з нас патріоти :)