Вона звикала до самотності і вже майже не сумувала, плаваючи далеко від місць, де великими колоніями жили риби. Щоби перепочити піднімалася до поверхні й спостерігала як сонце просвічує воду. Вода була прозора, прозора як вона. Сонце насичувало воду та її м’яким живильним теплом. Вона сприймала його усім єством і коливалася, повторюючи рухи ледь помітних хвиль. Раптом зовсім близько неї з глибин виникла темна-претемна рибина. Вона не злякалася, але їй було це дивно. Тут, у прозорих водах з’являлась тільки вона – їй ніщо не загрожувало – вона була прозорою. А ця рибка, яка стала ще темнішою у яскравій прозорій воді, була такою сумною, що їй стало її жаль й захотілося чимось допомогти. Вона різко гойднулась до рибки, чим видала свою присутність, і запитала: „Хто ти?” Цю мову знали і чули тільки риби, де б вони не жили. І він почув. Почув лагідний-прелагідний голос й, боючися сполохать невідому, яку, звісно, не міг побачити, здивовано і радісно озвався – „Рибко, де ти?” І в той самий момент він зник, вірніше – став непомітним. Саме ця його унікальна властивість і зробила в його риб’ячому народі вигнанцем. Там, де він жив, його боялися і гнали – боялися, бо чинив все по закону і мав тому завжди спокійний впевнений стан душі, а від того завжди ще й був невидимим. Серед його риб’ячого гурту, коли ніхто не бачив, час од часу порушувалися неписані закони, тому й уникали його, боялися, - бо міг же побачити. Через те він був страшенно самотній й зрештою-решт сам подався в інші води в надії знайти таких, як і він сам. Тож можна його зрозуміти як він зрадів, почувши невимовно співчутливий голос. „Рибко, де ти?” – повторив і почув зовсім поряд: „Я тут, обернися” – вона помітила переміни в незнайомцеві – зараз тільки ледь помітний сріблястий контур вирізняв його у хвилях – і він тепер був схожий на неї. Він різко повернувся, - наче маленька блискавка пронизала хвилі, і побачив її. Від радості він просто зник у неї на очах і лише його голос звучав зовсім поряд. Він зворушено промовляв – „Я знав, я шукав, я знайшов!” Вона його розуміла і світилась - ну зовсім як маленьке сонечко у хвилях. З того дня вони всюди плавали разом, між ними виникла справжня дружба, яка не потребувала слів – вони розуміли один одного з погляду, руху плавничка.
На березі того моря жив хлопчик з мамою і татом, доглядачем маяка. І жив у них ще Кіт, який був старенький, тож грівся на сонці практично увесь день і дуже зрідка супроводжував хлопчика у його мандрах берегом моря. Рибки давно примітили цього хлопчика і вже навіть чекали його появи, бо він їм чимось нагадував їх самих, - може тим, що не ганявся бездумно за чайками, лякаючи їх, не сердився на довірливих медуз і не викидав їх на берег, а навпаки відносив у море... От і цього разу зайшов у воду й обережно занурив відпускаючи велику і ще живу мушлю. Він задивився як вона майже непомітно вдихала воду - майже так само як ми вдихаємо повітря, потім спостерігав за горизонтом, над яким тремтіло-мріло тоненькою смужкою сяйво. Та несподівано його увагу привернула дивна поведінка рибки – маленької і темної-претемної. Вона обпливала навколо його ніг коло і спрямовувалась уперед, у море та за мить поверталася і знов, і знов робила коло й трохи відпливала по прямій від нього у море... Хлопчик дивився у воду – поведінка рибки явно була чимось виклакана, але чим? І раптом згадав свого Кота – коли він хотів їсти, то сідав на виході з кімнати, мордочкою до виходу і не оглядався, та варто було наблизитися, як він зрівався з місця і оглядаючись біг у напрямку до кухні – наче вів до своїх тарілок... Та рибка ж веде його! І хлопчик пішов за Рибою, яка тепер не зупиняючись пливла. Йти прийшлося недовго – серед кущика водоростів він помітив шматочок сітки, а в ньому незвично прозору, зовсім прозору Рибку. Риба, що його привела тепер кругами ходила навколо водоростів і здавалося, що за нею слід аж світиться від швидкості. Хлопчик нахилився і обережно звільнив прозору Рибку – вона радісно вистрибнула з води і пропливла круг нього майже впритул до його ніг, так – наче дякувала...А де ж ділась Риба, що привела його, її Друг? Хлопчик озирнувся і побачив поряд з прозорою Рибкою паралельний сяючий слід на воді. О, які вони дивовижні, подумав хлопчик. А Риби востаннє зробилили навколо нього коло і попливли у море як дві блискавки, як два промінці сонця і невдовзі він перестав їх відрізняти від мерехтіння моря...
Хлопчик повернувся додому і довго замисленно гладив Кота, що спросоння вдоволено муркотів. Він нікому не розповів про Прозору Рибку та її друга Невидиму Рибу, яка від суму і тривоги ставала темною, а від радості ставала геть непомітною і лише вода, де вона перебувала, набувала незвичного ледь помітного світіння. Нікому, окрім мене, бо думав що не повірять. А я вірю і вам тому про це оповідаю, бо ви ж знаєте, що кажу я завжди правду, просто справжню казкову правду...
Пройшло багато літ. Хлопчик виріс і став художником. Найбільше він любив малювати море. Він намалював цілу серію картин, де були дивні напівпрозорі усміхнені риби – маленькі й великі. На його картинах вони жили у підземних містах, накритих великими прозорими куполами. І коли увечері вони поверталися до своїх міст, то ставали там людьми – тільки до сходу сонця – так художник придумував продовження своєї дитячої пригоди. Бувало, він, як тоді маленьким, заходив у море на тому самому місці і вдивлявся у небокрай – йому хотілось думати, що оте мерехтіння моря – то ціла колонія прозорих щасливих Рибок й інколи йому вчувався їхній веселий сміх. Він чекав і вірив, що одного разу навколо нього у спокійних хвилях моря завирує світло… Багато великих і маленьких сяючих Риб припливуть саме до нього, вітаючись, зроблять круг нього коло й потому, як і тоді, сріблястою стежкою зникнуть далеко у морі.
Я знаю – вони його пам’ятають і одного разу він їх знову побачить.