Вже зовсім скоро
осінь натомиться
зачіски деревам
вигадувати.

Літові просто,
бо дрібні кучерики листя
усеньке літо живуть собі на кронах,
ранішніми росами притрушені.
А зелені пасма гілок,  
сонячними променями міцно налаковані,
легко укладаються у барокові фризури
епохи Людовіка.

Осінь вигадує.
Бо той, хто голий -
на вигадку багатий:
заплітає колючі віти у коси,
павутинами міцно зв’язує.
Гілля, вперто пручаючись,
вистрілює догори
і чорними пазурами
небові очі дряпає.

А воно борониться -
на очі окуляри накладає
і, протираючи скельця,
посипає гілля снігом,
одягаючи дерева у
смиренні шапки,
по-доброму шурхотить
вустами-хмарами:
“Не будете чесані
аж до весни...”