Розчесавши усі на світі моря, скуштувавши дикого тютюну,
відгризши важку лапу втоми,
він повертає до свого проклятого берега,
де так порожньо й страшно, що птахи вирощують ікла,
а замість товару приходять нові каліки та жебраки.
Він за звичкою промовчить: “Ну, доброго ранку,
вічнозелена купо лайна!”
А місто, як завше, не скаже: “З поверненням, збоченцю!”

Він, потоптавши іржавий пісок, зітре зі щетини пил,
щоб знову піти до неї,
до тієї хороброї дівчинки у червоних гумових чобітках,
що хоче його…
Що хоче його
нових оповідок і жуйок і дивних звірів у великих книжках.

Він посадить її на широке як світ підвіконня,
де чорні пухлини вазонів,
де довгі шиї малахітових кактусів тягнуться крізь камінці,
щоб побачити, що буде далі.
А казка в його долоні, наче маленька мушка,
то стихне, то знову шукає свободу.
І ось він – твій заморський спаситель, твій ірисовий рай.

Що бачила твоя мати, як на неї зійшов благодатний біль?
Чи чула вона звуки сирітського хору,
коли клала тебе на вологі кущі ялівцю?
Хто похрестив тебе з першими переломами,
коли всіх ангелочків було розібрано,
а ти довго дивилась на шторм, а потім
упала в кому?
Він тебе підібрав. Він тебе похрестив. Він тобі берег.

…Жебраки так низько відпускають дим,
що вони, ідучи повз них, взявшись за руки,
наступають на нього,
причаївши у горлі кожен свою монетку.
Ідуть по місту, де немає цирку, бо нікому не весело,
ідуть по мушлях – бо ніхто у них не живе, окрім
приблудного шуму,
ідуть відпускати гріхи покинутим кораблям…