Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.28
21:06
о так до ітаки
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
2026.04.28
19:57
Дорогий Артуре, сердечно тебе вітаю зі вступом в Національну спілку письменників України! Дуже пишаюся тобою і тим, що Ярослав Чорногуз і я дали тобі рекомендації, бо ти вартий того, щоб бути членом спільчанської родини. Твоя поезія викликає трепет в душі
2026.04.28
19:00
Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
2026.04.28
16:09
Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
До зенітів щоденних висот,
У сліпучому образі диска -
Це життя зоресвітній оплот
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
До зенітів щоденних висот,
У сліпучому образі диска -
Це життя зоресвітній оплот
2026.04.28
15:25
Вічний сум на образах.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
2026.04.28
11:33
Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
2026.04.28
10:59
Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
2026.04.28
10:56
Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
2026.04.28
08:42
Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
2026.04.28
06:36
Мигочуть дні, мелькають тижні,
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
2026.04.28
00:31
Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
2026.04.27
22:02
Чом такі трагічні лики,
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
2026.04.27
21:12
Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
2026.04.27
20:50
Як голова завертиться, на землю дивись, якщо вийде
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
2026.04.27
19:44
Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
2026.04.27
16:08
Кораблі нашого жеребу
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
2026.03.31
2026.03.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анна Малігон (1984) /
Вірші
ПАРВЕНЮ
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПАРВЕНЮ
1.
Кришаться сходинки: перша, друга… десята…
Там, де тобі уривається небо і починається свято,
конверти уперто приносять перший французький іній,
сподіваючись на швидке прочитання і розуміння
того, що ніколи ніде не знаходило адресата.
Мама, зібравши волосся докупи, старанно кришить салати,
а сестри малі видихають на вікна зайчиків
та ведмежат,
Не розуміючи значення (і призначення)
тих червоних кімнат,
де вони рано стануть дорослими…
І десь на дванадцятій сходинці вам зіпсуються відносини,
наче забута вівсянка…
Мам, але ж бувало по-всякому!
Ну зупини мене, мам, не дай перетнути кордони…
Я мову шовкову не хочу на мову картонну…
Поранься об кинуте необережно “Пора!”,
згадай, як плаче під снігом кора…
2.
Щоб не залитися чаєм, щоб не дрижали пальці,
так, під столом, тримаючись нервом за нерв,
заводимо дохлу розмову, аби не попасти
губами у пастку поганих манер.
Беремо по черзі на руки скрипучі альбоми,
мов безнадійно хворих дітей, і дорога із дому
десь намальована там, на обкладинці, збоку.
Більше не буде великих бантів і коротких уроків,
коротших за найкоротший постріл…
І раптом запахне вашої спільної крові палена карамель,
і чорно-біле совкове щастя, летюче, мов корабель,
що вбило тебе, відлітаючи в передостанню осінь.
3.
Довго, болісно йду, як укріп соломинкою.
Хомути перешито на німби, а міряти нікому.
І дорога від мене іде, камінці черепахові
розкидає, мов руни, і хоче землею пахнути.
Я тікаю, до місця мені авеню, парвеню,
прориваючи дощ, набираю, дзвоню, -
а по той бік – собача нудьга нависає,
і кусає. До крові кусає…
…Між іншим, спитаю, чи рукавиці почато,
чи довшають наші шарфи і якою ниткою,
про все на світі, аби лише промовчати
про те, що нас ще досі не троє. Бо ніколи.
(Та скоро все виправлю, винувата!)
Я молюся за їхнє нове цуценя. Я майже його люблю.
Я їхні червоні шпалери хвалю й червонію, і знову хвалю,
читаючи настрою, тембру її кожен порух ,
як старий кардіолог
читає безмовно-нерівну історію хворих.
Хтозна, скільки зубатого сміху посіяно там, де невесело.
Скільки звикати, щоб гордо вважатися звиклою.
Кров по камінню біжить, євро біжить по вестерну, –
кажуть, тепліше із євровікнами.
4.
Жадний трамвай пожирає себе по колу.
Ми виходимо, не озираючись, не вибачаючи
погляди перехожих та глибину підкалюжного неба .
Я саджаю його на гойдалку, обережно,
ніби скляного янгола на ялинку.
Він усміхається і цитує Гауфа,
а ті його ямочки на щоках, наче теплі воронки
від свіжого вибуху…
І телебашта нам світить, рідніша за всякі вежі.
І світить тортом крізь біль десяте дитяче свято…
5.
Ми саджаємо кинуті яблуні. Син пожалів.
Висять над весною скелетики журавлів
горді, тому й високі.
Ямку – водою, щільно, не омину…
Крізь візерунки моху і полину
з мене зціловано соки.
Пес доганяє хвоста, дурнувато живий,
а у самої – долоні пусті, хоч завий:
ліва – потріскана, права - то вся в землі…
І знову – по колу – яблуні, журавлі...
А він регоче, наводить камеру: "Ма, веселіш!
Ну що ти як вкопана там стоїш!"
І здається, ростуть не по дням ті дерева, з одного - по два,
наче з чернетки – густі іноземні слова…
6.
Він вислав мені шкатулку - знак порожнечі…
Нетлі, голови оленів, всяка інша нещасна нечисть,
непідвладна ні часу, ні пилу.
Спочатку відкрити було несила.
Потім, одного разу, коли не спала…
…Без нутрощів, без прикрас,
отже, доречна якраз
для всякого спаму.
Тільки на дні – як підстилка до всіх спільно прожитих зим –
лист із проханням не кидати пам'ять за ним…
14/10/2010
Кришаться сходинки: перша, друга… десята…
Там, де тобі уривається небо і починається свято,
конверти уперто приносять перший французький іній,
сподіваючись на швидке прочитання і розуміння
того, що ніколи ніде не знаходило адресата.
Мама, зібравши волосся докупи, старанно кришить салати,
а сестри малі видихають на вікна зайчиків
та ведмежат,
Не розуміючи значення (і призначення)
тих червоних кімнат,
де вони рано стануть дорослими…
І десь на дванадцятій сходинці вам зіпсуються відносини,
наче забута вівсянка…
Мам, але ж бувало по-всякому!
Ну зупини мене, мам, не дай перетнути кордони…
Я мову шовкову не хочу на мову картонну…
Поранься об кинуте необережно “Пора!”,
згадай, як плаче під снігом кора…
2.
Щоб не залитися чаєм, щоб не дрижали пальці,
так, під столом, тримаючись нервом за нерв,
заводимо дохлу розмову, аби не попасти
губами у пастку поганих манер.
Беремо по черзі на руки скрипучі альбоми,
мов безнадійно хворих дітей, і дорога із дому
десь намальована там, на обкладинці, збоку.
Більше не буде великих бантів і коротких уроків,
коротших за найкоротший постріл…
І раптом запахне вашої спільної крові палена карамель,
і чорно-біле совкове щастя, летюче, мов корабель,
що вбило тебе, відлітаючи в передостанню осінь.
3.
Довго, болісно йду, як укріп соломинкою.
Хомути перешито на німби, а міряти нікому.
І дорога від мене іде, камінці черепахові
розкидає, мов руни, і хоче землею пахнути.
Я тікаю, до місця мені авеню, парвеню,
прориваючи дощ, набираю, дзвоню, -
а по той бік – собача нудьга нависає,
і кусає. До крові кусає…
…Між іншим, спитаю, чи рукавиці почато,
чи довшають наші шарфи і якою ниткою,
про все на світі, аби лише промовчати
про те, що нас ще досі не троє. Бо ніколи.
(Та скоро все виправлю, винувата!)
Я молюся за їхнє нове цуценя. Я майже його люблю.
Я їхні червоні шпалери хвалю й червонію, і знову хвалю,
читаючи настрою, тембру її кожен порух ,
як старий кардіолог
читає безмовно-нерівну історію хворих.
Хтозна, скільки зубатого сміху посіяно там, де невесело.
Скільки звикати, щоб гордо вважатися звиклою.
Кров по камінню біжить, євро біжить по вестерну, –
кажуть, тепліше із євровікнами.
4.
Жадний трамвай пожирає себе по колу.
Ми виходимо, не озираючись, не вибачаючи
погляди перехожих та глибину підкалюжного неба .
Я саджаю його на гойдалку, обережно,
ніби скляного янгола на ялинку.
Він усміхається і цитує Гауфа,
а ті його ямочки на щоках, наче теплі воронки
від свіжого вибуху…
І телебашта нам світить, рідніша за всякі вежі.
І світить тортом крізь біль десяте дитяче свято…
5.
Ми саджаємо кинуті яблуні. Син пожалів.
Висять над весною скелетики журавлів
горді, тому й високі.
Ямку – водою, щільно, не омину…
Крізь візерунки моху і полину
з мене зціловано соки.
Пес доганяє хвоста, дурнувато живий,
а у самої – долоні пусті, хоч завий:
ліва – потріскана, права - то вся в землі…
І знову – по колу – яблуні, журавлі...
А він регоче, наводить камеру: "Ма, веселіш!
Ну що ти як вкопана там стоїш!"
І здається, ростуть не по дням ті дерева, з одного - по два,
наче з чернетки – густі іноземні слова…
6.
Він вислав мені шкатулку - знак порожнечі…
Нетлі, голови оленів, всяка інша нещасна нечисть,
непідвладна ні часу, ні пилу.
Спочатку відкрити було несила.
Потім, одного разу, коли не спала…
…Без нутрощів, без прикрас,
отже, доречна якраз
для всякого спаму.
Тільки на дні – як підстилка до всіх спільно прожитих зим –
лист із проханням не кидати пам'ять за ним…
14/10/2010
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
