Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.12
07:25
Відчувається в кожному слові
Дар співця і художника хист,
І краса української мови,
І поезії сила та зміст
Лиш тоді, коли впевнено віриш
Майстру слова і лікарю душ,
Що ніколи не зраджує лірі
І нагору не лізе чимдуж...
Дар співця і художника хист,
І краса української мови,
І поезії сила та зміст
Лиш тоді, коли впевнено віриш
Майстру слова і лікарю душ,
Що ніколи не зраджує лірі
І нагору не лізе чимдуж...
2026.01.12
00:05
Хоч ниє душа, як оголений нерв —
та зуба болючого вирвати шкода.
Я навіть не знаю, (світ ластиком стер,)
що там за вікном, чи розмай, чи негода?
Жасминовий день і ожинова ніч,
на синім паркеті кружляють по колу.
Сповзло надвечір'я кошулею з пліч
та зуба болючого вирвати шкода.
Я навіть не знаю, (світ ластиком стер,)
що там за вікном, чи розмай, чи негода?
Жасминовий день і ожинова ніч,
на синім паркеті кружляють по колу.
Сповзло надвечір'я кошулею з пліч
2026.01.11
21:20
Як лазуровий мій будильник
надзвонює, його не спиниш
і я не бачу кінця-краю
і марно днем із огнем шукаю
дороги невідомо де
дорожні знаки не про те
І заморочливий мозок мій
неначе безум яскравіє
надзвонює, його не спиниш
і я не бачу кінця-краю
і марно днем із огнем шукаю
дороги невідомо де
дорожні знаки не про те
І заморочливий мозок мій
неначе безум яскравіє
2026.01.11
18:18
У день Подяки чарівний
Вертаєш ти мені надію
На ніжні пестощі весни,
І я від щастя тихо млію.
Не вірю ще, увесь тремчу,
Навколішках стою і каюсь.
Сльоза непрохана в очу --
Вертаєш ти мені надію
На ніжні пестощі весни,
І я від щастя тихо млію.
Не вірю ще, увесь тремчу,
Навколішках стою і каюсь.
Сльоза непрохана в очу --
2026.01.11
17:40
Сидить хлопчак в селі на лавці біля хати.
Підходить дядько і пита: - Чи вдома тато?
Малий ліниво зирка. Весь в смартфоні свому:
За вухом чеше й каже: - Мій? Та, звісно, вдома.
Гукає той. У хвіртку стукає, лютує.
Вікно відчинене, ніхто його не чує.
-
Підходить дядько і пита: - Чи вдома тато?
Малий ліниво зирка. Весь в смартфоні свому:
За вухом чеше й каже: - Мій? Та, звісно, вдома.
Гукає той. У хвіртку стукає, лютує.
Вікно відчинене, ніхто його не чує.
-
2026.01.11
17:26
Кажуть: є країна
Повнісінька сонця…
Де ж бо та країна?
Де ж бо теє сонце?
Кажуть: є країна
На семи стовпах,
Сім планет у неї,
Схили в деревах.
Повнісінька сонця…
Де ж бо та країна?
Де ж бо теє сонце?
Кажуть: є країна
На семи стовпах,
Сім планет у неї,
Схили в деревах.
2026.01.11
14:23
Ніч була темна. Місяц, хоч зійшов
Та й то у хмарах десь блукав, напевно.
Внизу Рось жебоніла безперервно.
А він вертав думками знов і знов
До того, що плекав усе життя –
Бажання влади. Так йому хотілось,
Щоб навкруг нього все отут вертілось…
Все п
Та й то у хмарах десь блукав, напевно.
Внизу Рось жебоніла безперервно.
А він вертав думками знов і знов
До того, що плекав усе життя –
Бажання влади. Так йому хотілось,
Щоб навкруг нього все отут вертілось…
Все п
2026.01.11
13:38
автор Артур Курдіновський
Крихкий маленький світ я шию з рими,
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.
Моя земля горить під небесами,
Крихкий маленький світ я шию з рими,
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.
Моя земля горить під небесами,
2026.01.11
11:23
Так бракує постійно часу
У потоці марнотних днів.
Час дарує, немов прикрасу,
Позолоту зникомих слів.
Час розсудить і час засудить
Ні за що, ніби злий тиран.
Лиш вина має різний ступінь,
У потоці марнотних днів.
Час дарує, немов прикрасу,
Позолоту зникомих слів.
Час розсудить і час засудить
Ні за що, ніби злий тиран.
Лиш вина має різний ступінь,
2026.01.11
06:54
Мого батька викинули з Національного оркестру народних інструментів за "огидний потяг до грошей". (Як це тоді політично називалося?..)
Він влаштувався у музичну школу №9 десь на Круглоуніверситецькій (над Бесарабкою), допрацював до пенсії в одному рван
2026.01.10
22:48
Із Леоніда Сергєєва
– Четвертий, Четвертий, як чути? Я – П’ятий!
Не спати на чатах! Пароль – «тридцять три».
Прийнято?.. До вітру – о пів на дев’яту!
Ніяк не раніше! Прийом! Повтори!
– Так точно, о пів на дев’яту – д
– Четвертий, Четвертий, як чути? Я – П’ятий!
Не спати на чатах! Пароль – «тридцять три».
Прийнято?.. До вітру – о пів на дев’яту!
Ніяк не раніше! Прийом! Повтори!
– Так точно, о пів на дев’яту – д
2026.01.10
21:10
По українській матері-землі
ідуть колоною військовополонені.
Ідуть в донецькій проросійській млі
захисники Вкраїни нені.
І не ідуть, їх ті ведуть –
Вкраїни зрадники полукацапи.
І всі донецькі смачно ржуть:
«хохла у плен кацап зацапал!»
ідуть колоною військовополонені.
Ідуть в донецькій проросійській млі
захисники Вкраїни нені.
І не ідуть, їх ті ведуть –
Вкраїни зрадники полукацапи.
І всі донецькі смачно ржуть:
«хохла у плен кацап зацапал!»
2026.01.10
19:57
ДІЙОВІ ОСОБИ:
ВІКТОР — чоловік із гострими рисами обличчя та скляним поглядом. Одягнений охайно, але без жодного натяку на моду. Його рухи економні, голос позбавлений модуляцій.
АННА — його дружина. Жінка з живою мімікою та нервовими рухами. Вона ви
2026.01.10
10:53
Весна ніяк не переможе
І не протиснеться крізь сніг,
Крізь кригу, як через вельможу,
Що кидає дари до ніг.
Так пробивається нестало
Весна крізь перепони зим.
Колись вона таки настане,
І не протиснеться крізь сніг,
Крізь кригу, як через вельможу,
Що кидає дари до ніг.
Так пробивається нестало
Весна крізь перепони зим.
Колись вона таки настане,
2026.01.10
09:31
Хтось викрутив небо, як прачка ганчірку.
Узимку не віхола — тонни дощу.
Та, як же вмістити всю душу у збірку,
яку я, не знаю навіщо, пишу?
І хто ж потребує мелодії всує?
Та скрапує лірика чуйна з пера:
і сліз повні відра, і слів не бракує —
Узимку не віхола — тонни дощу.
Та, як же вмістити всю душу у збірку,
яку я, не знаю навіщо, пишу?
І хто ж потребує мелодії всує?
Та скрапує лірика чуйна з пера:
і сліз повні відра, і слів не бракує —
2026.01.10
01:52
Якщо вам нічого «сказать»
І боїтесь торкатись тіні —
Пора розмножитись під стать
На більш прозорливу, осінню.
Якщо розмножене впаде
У ваший гнів з сумним обличчям,
Вас не сприйматимуть ніде
Тому, що ви є та вовчиця,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І боїтесь торкатись тіні —
Пора розмножитись під стать
На більш прозорливу, осінню.
Якщо розмножене впаде
У ваший гнів з сумним обличчям,
Вас не сприйматимуть ніде
Тому, що ви є та вовчиця,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.11
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анна Малігон (1984) /
Вірші
ПАРВЕНЮ
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПАРВЕНЮ
1.
Кришаться сходинки: перша, друга… десята…
Там, де тобі уривається небо і починається свято,
конверти уперто приносять перший французький іній,
сподіваючись на швидке прочитання і розуміння
того, що ніколи ніде не знаходило адресата.
Мама, зібравши волосся докупи, старанно кришить салати,
а сестри малі видихають на вікна зайчиків
та ведмежат,
Не розуміючи значення (і призначення)
тих червоних кімнат,
де вони рано стануть дорослими…
І десь на дванадцятій сходинці вам зіпсуються відносини,
наче забута вівсянка…
Мам, але ж бувало по-всякому!
Ну зупини мене, мам, не дай перетнути кордони…
Я мову шовкову не хочу на мову картонну…
Поранься об кинуте необережно “Пора!”,
згадай, як плаче під снігом кора…
2.
Щоб не залитися чаєм, щоб не дрижали пальці,
так, під столом, тримаючись нервом за нерв,
заводимо дохлу розмову, аби не попасти
губами у пастку поганих манер.
Беремо по черзі на руки скрипучі альбоми,
мов безнадійно хворих дітей, і дорога із дому
десь намальована там, на обкладинці, збоку.
Більше не буде великих бантів і коротких уроків,
коротших за найкоротший постріл…
І раптом запахне вашої спільної крові палена карамель,
і чорно-біле совкове щастя, летюче, мов корабель,
що вбило тебе, відлітаючи в передостанню осінь.
3.
Довго, болісно йду, як укріп соломинкою.
Хомути перешито на німби, а міряти нікому.
І дорога від мене іде, камінці черепахові
розкидає, мов руни, і хоче землею пахнути.
Я тікаю, до місця мені авеню, парвеню,
прориваючи дощ, набираю, дзвоню, -
а по той бік – собача нудьга нависає,
і кусає. До крові кусає…
…Між іншим, спитаю, чи рукавиці почато,
чи довшають наші шарфи і якою ниткою,
про все на світі, аби лише промовчати
про те, що нас ще досі не троє. Бо ніколи.
(Та скоро все виправлю, винувата!)
Я молюся за їхнє нове цуценя. Я майже його люблю.
Я їхні червоні шпалери хвалю й червонію, і знову хвалю,
читаючи настрою, тембру її кожен порух ,
як старий кардіолог
читає безмовно-нерівну історію хворих.
Хтозна, скільки зубатого сміху посіяно там, де невесело.
Скільки звикати, щоб гордо вважатися звиклою.
Кров по камінню біжить, євро біжить по вестерну, –
кажуть, тепліше із євровікнами.
4.
Жадний трамвай пожирає себе по колу.
Ми виходимо, не озираючись, не вибачаючи
погляди перехожих та глибину підкалюжного неба .
Я саджаю його на гойдалку, обережно,
ніби скляного янгола на ялинку.
Він усміхається і цитує Гауфа,
а ті його ямочки на щоках, наче теплі воронки
від свіжого вибуху…
І телебашта нам світить, рідніша за всякі вежі.
І світить тортом крізь біль десяте дитяче свято…
5.
Ми саджаємо кинуті яблуні. Син пожалів.
Висять над весною скелетики журавлів
горді, тому й високі.
Ямку – водою, щільно, не омину…
Крізь візерунки моху і полину
з мене зціловано соки.
Пес доганяє хвоста, дурнувато живий,
а у самої – долоні пусті, хоч завий:
ліва – потріскана, права - то вся в землі…
І знову – по колу – яблуні, журавлі...
А він регоче, наводить камеру: "Ма, веселіш!
Ну що ти як вкопана там стоїш!"
І здається, ростуть не по дням ті дерева, з одного - по два,
наче з чернетки – густі іноземні слова…
6.
Він вислав мені шкатулку - знак порожнечі…
Нетлі, голови оленів, всяка інша нещасна нечисть,
непідвладна ні часу, ні пилу.
Спочатку відкрити було несила.
Потім, одного разу, коли не спала…
…Без нутрощів, без прикрас,
отже, доречна якраз
для всякого спаму.
Тільки на дні – як підстилка до всіх спільно прожитих зим –
лист із проханням не кидати пам'ять за ним…
14/10/2010
Кришаться сходинки: перша, друга… десята…
Там, де тобі уривається небо і починається свято,
конверти уперто приносять перший французький іній,
сподіваючись на швидке прочитання і розуміння
того, що ніколи ніде не знаходило адресата.
Мама, зібравши волосся докупи, старанно кришить салати,
а сестри малі видихають на вікна зайчиків
та ведмежат,
Не розуміючи значення (і призначення)
тих червоних кімнат,
де вони рано стануть дорослими…
І десь на дванадцятій сходинці вам зіпсуються відносини,
наче забута вівсянка…
Мам, але ж бувало по-всякому!
Ну зупини мене, мам, не дай перетнути кордони…
Я мову шовкову не хочу на мову картонну…
Поранься об кинуте необережно “Пора!”,
згадай, як плаче під снігом кора…
2.
Щоб не залитися чаєм, щоб не дрижали пальці,
так, під столом, тримаючись нервом за нерв,
заводимо дохлу розмову, аби не попасти
губами у пастку поганих манер.
Беремо по черзі на руки скрипучі альбоми,
мов безнадійно хворих дітей, і дорога із дому
десь намальована там, на обкладинці, збоку.
Більше не буде великих бантів і коротких уроків,
коротших за найкоротший постріл…
І раптом запахне вашої спільної крові палена карамель,
і чорно-біле совкове щастя, летюче, мов корабель,
що вбило тебе, відлітаючи в передостанню осінь.
3.
Довго, болісно йду, як укріп соломинкою.
Хомути перешито на німби, а міряти нікому.
І дорога від мене іде, камінці черепахові
розкидає, мов руни, і хоче землею пахнути.
Я тікаю, до місця мені авеню, парвеню,
прориваючи дощ, набираю, дзвоню, -
а по той бік – собача нудьга нависає,
і кусає. До крові кусає…
…Між іншим, спитаю, чи рукавиці почато,
чи довшають наші шарфи і якою ниткою,
про все на світі, аби лише промовчати
про те, що нас ще досі не троє. Бо ніколи.
(Та скоро все виправлю, винувата!)
Я молюся за їхнє нове цуценя. Я майже його люблю.
Я їхні червоні шпалери хвалю й червонію, і знову хвалю,
читаючи настрою, тембру її кожен порух ,
як старий кардіолог
читає безмовно-нерівну історію хворих.
Хтозна, скільки зубатого сміху посіяно там, де невесело.
Скільки звикати, щоб гордо вважатися звиклою.
Кров по камінню біжить, євро біжить по вестерну, –
кажуть, тепліше із євровікнами.
4.
Жадний трамвай пожирає себе по колу.
Ми виходимо, не озираючись, не вибачаючи
погляди перехожих та глибину підкалюжного неба .
Я саджаю його на гойдалку, обережно,
ніби скляного янгола на ялинку.
Він усміхається і цитує Гауфа,
а ті його ямочки на щоках, наче теплі воронки
від свіжого вибуху…
І телебашта нам світить, рідніша за всякі вежі.
І світить тортом крізь біль десяте дитяче свято…
5.
Ми саджаємо кинуті яблуні. Син пожалів.
Висять над весною скелетики журавлів
горді, тому й високі.
Ямку – водою, щільно, не омину…
Крізь візерунки моху і полину
з мене зціловано соки.
Пес доганяє хвоста, дурнувато живий,
а у самої – долоні пусті, хоч завий:
ліва – потріскана, права - то вся в землі…
І знову – по колу – яблуні, журавлі...
А він регоче, наводить камеру: "Ма, веселіш!
Ну що ти як вкопана там стоїш!"
І здається, ростуть не по дням ті дерева, з одного - по два,
наче з чернетки – густі іноземні слова…
6.
Він вислав мені шкатулку - знак порожнечі…
Нетлі, голови оленів, всяка інша нещасна нечисть,
непідвладна ні часу, ні пилу.
Спочатку відкрити було несила.
Потім, одного разу, коли не спала…
…Без нутрощів, без прикрас,
отже, доречна якраз
для всякого спаму.
Тільки на дні – як підстилка до всіх спільно прожитих зим –
лист із проханням не кидати пам'ять за ним…
14/10/2010
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
