1.
Кришаться сходинки: перша, друга… десята…
Там, де тобі уривається небо і починається свято,
конверти уперто приносять перший французький іній,
сподіваючись на швидке прочитання і розуміння
того, що ніколи ніде не знаходило адресата.
Мама, зібравши волосся докупи, старанно кришить салати,
а сестри малі видихають на вікна зайчиків
та ведмежат,
Не розуміючи значення (і призначення)
тих червоних кімнат,
де вони рано стануть дорослими…
І десь на дванадцятій сходинці вам зіпсуються відносини,
наче забута вівсянка…
Мам, але ж бувало по-всякому!
Ну зупини мене, мам, не дай перетнути кордони…
Я мову шовкову не хочу на мову картонну…
Поранься об кинуте необережно “Пора!”,
згадай, як плаче під снігом кора…

2.

Щоб не залитися чаєм, щоб не дрижали пальці,
так, під столом, тримаючись нервом за нерв,
заводимо дохлу розмову, аби не попасти
губами у пастку поганих манер.
Беремо по черзі на руки скрипучі альбоми,
мов безнадійно хворих дітей, і дорога із дому
десь намальована там, на обкладинці, збоку.
Більше не буде великих бантів і коротких уроків,
коротших за найкоротший постріл…
І раптом запахне вашої спільної крові палена карамель,
і чорно-біле совкове щастя, летюче, мов корабель,
що вбило тебе, відлітаючи в передостанню осінь.



3.

Довго, болісно йду, як укріп соломинкою.
Хомути перешито на німби, а міряти нікому.
І дорога від мене іде, камінці черепахові
розкидає, мов руни, і хоче землею пахнути.

Я тікаю, до місця мені авеню, парвеню,
прориваючи дощ, набираю, дзвоню, -
а по той бік – собача нудьга нависає,
і кусає. До крові кусає…


…Між іншим, спитаю, чи рукавиці почато,
чи довшають наші шарфи і якою ниткою,
про все на світі, аби лише промовчати
про те, що нас ще досі не троє. Бо ніколи.
(Та скоро все виправлю, винувата!)

Я молюся за їхнє нове цуценя. Я майже його люблю.
Я їхні червоні шпалери хвалю й червонію, і знову хвалю,
читаючи настрою, тембру її кожен порух ,
як старий кардіолог
читає безмовно-нерівну історію хворих.

Хтозна, скільки зубатого сміху посіяно там, де невесело.
Скільки звикати, щоб гордо вважатися звиклою.
Кров по камінню біжить, євро біжить по вестерну, –
кажуть, тепліше із євровікнами.

4.

Жадний трамвай пожирає себе по колу.
Ми виходимо, не озираючись, не вибачаючи
погляди перехожих та глибину підкалюжного неба .
Я саджаю його на гойдалку, обережно,
ніби скляного янгола на ялинку.
Він усміхається і цитує Гауфа,
а ті його ямочки на щоках, наче теплі воронки
від свіжого вибуху…
І телебашта нам світить, рідніша за всякі вежі.
І світить тортом крізь біль десяте дитяче свято…

5.

Ми саджаємо кинуті яблуні. Син пожалів.
Висять над весною скелетики журавлів
горді, тому й високі.
Ямку – водою, щільно, не омину…
Крізь візерунки моху і полину
з мене зціловано соки.
Пес доганяє хвоста, дурнувато живий,
а у самої – долоні пусті, хоч завий:
ліва – потріскана, права - то вся в землі…
І знову – по колу – яблуні, журавлі...
А він регоче, наводить камеру: "Ма, веселіш!
Ну що ти як вкопана там стоїш!"
І здається, ростуть не по дням ті дерева, з одного - по два,
наче з чернетки – густі іноземні слова…

6.

Він вислав мені шкатулку - знак порожнечі…
Нетлі, голови оленів, всяка інша нещасна нечисть,
непідвладна ні часу, ні пилу.
Спочатку відкрити було несила.
Потім, одного разу, коли не спала…

…Без нутрощів, без прикрас,
отже, доречна якраз
для всякого спаму.
Тільки на дні – як підстилка до всіх спільно прожитих зим –
лист із проханням не кидати пам'ять за ним…

14/10/2010