Сьогодні як і вчора йде дощ… я люблю дощ, але вже трошки набрид, бо він повністю повторює мене, кожну думку, кожне дихання, навіть сльози капають в такт з ним… я раділа осені, бо після осені зима, а потім знову відродження… так, весна – відродження моєї душі. Хоча, все прекрасне по своєму. Але зараз чомусь не так. Я весь час думаю про тебе, чекаю твого дзвінка. Хочу просто почути твій голос. Нафарбувала нігті рожевим лаком, можливо хоч щось буде посміхатись . Раніше такого не було. Кожен раз думала, що це кохання, але ж такого не було!!! Навіщо це мені? Якщо я знаю – майбутнього нема. Його і не було, це все наша ілюзія. Напевно так було простіше, думати, що кохання вічне, чи як ти казав «Воно вічне»). Але ж якщо любиш, ти зробиш все, щоб бути поруч? Ні, я не прошу, щоб ти залишив свою родину і був моїм. Я не хочу робити боляче комусь. Але ж так ми робимо боляче собі? Хоча не знаю, але мені боляче. Ти єдиний з ким не довелося грати, кому не треба було брехати про почуття і намагатися дивитися закоханими очима. Весь світ – гра, кожен грає, а я ні, але тільки коли поруч ти. Навіть тоді, коли треба було сказати «Досить, все закінчено» я не змогла цього зробити, мені не дала це зробити надія, надія на те, що колись зможу почути твій голос…. А можливо й відчути теплоту твого тіла. Це маячня. Це треба було відчути і ми відчули. А тепер треба довести все до логічного кінця, інакше чим далі, тим гірше. І гірше мені. А я не можу бути слабкою… мені ще треба реалізовувати себе, хоч якось. Я б не казала цього тобі, як би знала, що ти цього не хочеш. Я чую, я знаю, я відчуваю, що тобі це вже не потрібно. Чуєш? Я це знаю. Мене не обманеш, бо я все бачу. А бути просто «на всяк випадок»- вибач, але я варта більшого. Як мінімум теплої оселі, родинного затишку та дитячого сміху. Ти такий як і я, лінивий. Розумієш? Тому треба поставити крапку. І не знущатися над собою, це знущання. Кінець настав, і я ставлю крапку, бо так треба, в першу чергу тобі, а в тебе просто не вистачає мужності. Дякую за це літо, воно найщасливіше в моєму житті. Воно назавжди викарбувалось в моєму серці. Так як і ти… ще раз дякую.
Твоя мала.»
Ось так кожного разу, намагаюся сказати «ні», а чомусь не виходить. Вірю. Чую твій голос і серце замирає. Який же він рідний і дорогий для нього. Більше обіцяла не плакати, але розумію, що як тільки відчую твої обійми, сльози самі потечуть рікою, але від щастя.
2010