я сміюся, щоб не заплакати.
там, де плачу, вони сміються.
я не можу тепер балакати.
сумно, друже, з собою б’ються

мої білі і чорні демони,
вони ревно кричать із нутрощів,
рвуться в серце, і рвуться ремені,
а все інше — житійні пустощі.
хочу громом тоді сміятися,
хочу падати в пекло демонське,
хочу з вами, картярки, гратися,
буду сміхом здійматись бременським.
рознесу Атлантиду й вирії,
прокричу громовими притчами,
буде чутно навіть у Сирії,
ну а тут — розійдусь на кітчі я.
тут самотньо — не хочу плакати.
хочу жити й сміятись важільно.
я на море не буду рикати,
божевільно всамітнюсь вішально.
завтра ваш ешафот, — до зустрічі!
я висітиму!!! петлі скріплюйте!
пустослів’я у зашморг пророчі
ви скамстролюйте. я все виплюю.
вам не смішно — мені регочеться,
буду бавиться з вами, крихтами,
розпорошу, зітру — так хочеться.
не вартує... ви ж тіні Ріхтера.
повисатиму, позіхатиму,
і сміятимусь від смердючості,
що несеться від вас. стиратиму
все, що бачив, у чім брав участі.
прикро, ви мене — не оціните,
і мій сміх розгойдає гойдалку,
я тоді переллюсь в опромінення...
на все добре, вчорашні хвойдалки.