Чути, як крига йде вулицею,
і останні знахарі осені покидають місто,
бережно знімають зліпки
її тіла, і ключів,
якими вона замикає свою пам'ять.
Чути скрип сходів,
що за її дверима -
чути, як крига йде на поріг.
Вже не буде ніхто
повітряних зміїв на туман класти,
і руки на груди.

Тіло її
набуває дрімоти,
і знахарі осені знімають зліпок її ока,
яке ще не заснуло,
та не бачить собою нічого,
ні за дверима,
ні перед сном.
Чути: в закутках виє вітер,
що спізнився бути першим
на її грудях,
і кидає замість газет у скриню
крижану січку.
На ній вона завтра прочитає,
що спізнилася бути першою
на грудях своїх.

Перед сном вона розтулить губи
і білі голуби злетяться на її подих,
і гнатимуть його крилами
за кригою, голос тіла за ним гнатимуть.
Не затримає вона подиху,
і голосу не затримає:
радше б вони не спізилися
на тепло лягти.

Чути: танок вона водить уві сні
з дзеркалом,
тиха, чиста і вчасна.