О, який сьогодні туман, навіть дахів не видно. Якби я була деінде, він би до цього міг звикнути, як, наприклад, інколи люди звикають до «останніх разів» або недочитаних книг. Якби я була деінде. Він зараз повертається додому, я впевнена. Якраз у цей момент він перетинає сквер навпроти собору. На соборі в цю пору завжди світиться кругле біле вікно. Ніби всевидяче око, воно спрямоване на головну алею, і тому часом буває моторошно повертатися до храму спиною – відчуття отого білого ока змушує притримувати капелюха і втягувати голову в комір. Влітку в цьому сквері чомусь завжди багато вагітних жінок. Здається, вони починають сюди приходити, щойно їхня вагітність стає помітною – сидять на жовтих лавках, читають, часом вони кидають камінці у собак. Але тепер тут лише він сам. Ймовірно, зараз він міг би зустріти мене, але нехай краще звикає до туману.

Зараз він зверне праворуч і вийде на міст. Здається, він зажди любив це місце, оскільки за ним зупинка двадцять шостого автобусу.
Тепер назустріч йому йде жінка у сірому пальто, і він не зможе утримати на ній свій погляд. У наступної перехожої губи червоні, тому вона нагадала йому Лондон. Червоний крізь туман – зовсім Лондон – думає він і впускає їй під ноги свою парасолю. Вона зупиняється.
– Обережно, – каже вона, і червоні губи смикаються лівим куточком – так нервово не посміхалася навіть його колишня.
– Перепрошую, – відповідає він залежаним голосом, яким зазвичай відповідає на запитання «котра година». Зараз він нахилиться до її ніг і подумає, що дуже давно не схилявся перед жінками. Але ця так схожа на Лондон – вона не зрушить з місця, доки він не підійме свою парасолю, хоча він ніколи в Лондоні не був.

Я чекаю, доки він прийде додому, але він затримується. Він тримає пані Лондон за руку в під’їзді її будинку, іншою витирає помаду зі свого обличчя, вона робить те ж саме, але на нього не дивиться. Запах під’їзду вологий і знайомий, а запах парфумів – ні; кажуть, за своє життя чоловіки з’їдають у поцілунках до шести кілограмів помади, і зараз він згадає це вголос, і вона викине з вуст нервове «ха». Здається, він щось згадує, оглядається на прочинені двері під’їзду, за ними снігове місиво і туман, далекий гул дороги і шубуршання пакетів у смітнику – хтось щось шукає, можливо, це собака з перебитою лапою вишукує недоїдки для чотирьох цуциків у коробці під сходами. Він переступає поріг її квартири й вигукує, що прийшов, йде мити руки, на кухні вже гріється чай. Пані Лондон заглядає до ванни, і він дивиться на неї у запітніле дзеркало з матовою рамою. Зараз він обернеться і скаже, який задьорганий сьогодні був день, піде до кімнати і дістане з шафи байкову сорочку, застібаючи її на останній ґудзик вигляне у вікно. А зараз він прочинить вікно і впустить до кімнати вологу. Холод смикає тіло. Позаду нього велике ліжко і два зелених крісла, на них розвішаний його одяг, кімната пахне валеріанкою і парфумами. Сто разів вона казала йому не палити у кімнаті. Він освічує своє обличчя вогником запальнички і на кілька митей нічого не бачить, просто мружить очі у пітьму. Зараз він відірве верхнього ґудзика від сорочки і викине його в туман. Я підбираю ґудзик з мокрого снігу. Щоразу він так робить, коли не знає, що саме йому хочеться згадати, а я таким чином знаю, що сьогодні він затримується, і мені варто зачекати.

Вона заходить до кімнати і мовчки стає поряд.
– Який туман, – промовляє він.
– Хіба ти ще не звик? – питається вона навіть не глянувши на нього, її каштанове волосся гойдається і нагадує йому серпантин, як у дитинстві.
– Я мушу йти, – промовляє він. – Шкода, що за весь цей час у нас не було дітей.
– Зовсім ні, – відказує вона. – Зовсім ні.
– До туману неможливо звикнути, – каже він після невеликої паузи, і дивиться на мене крізь туман. Я кладу круглого білого ґудзика до кишені – пора додому.
– А я звикла давно, – каже вона, фарбує губи і йде до скверу – якраз у цей час він повинен повертатися додому, притримуючи капелюха і підійнявши комір пальто.

2011