Отого страшного 1984 року, коли з життя пішли знакові для українського дисидентства постаті – Борис Антоненко-Давидович, Валерій Марченко, Олекса Тихий, – мені на засланні написалося: «Що не рік, то земля від могил ріднішає…». Після 7 січня 2011 року, коли у вічність відійшла Михайлина Хомівна Коцюбинська, земля стане ще ріднішою.
Згасло земне життя, яке «було аргументом своєї філософії» (ці слова Альберта Швейцера часто повторювала Михайлина Коцюбинська). З нього, як із підручника, можна було вивчати, що таке свобода і сила духу, вірність правді й любов до України. А ще ота особлива її риса, про яку вона сама згадала, виступаючи 2004 року перед випускниками Українського католицького університету: «Внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння і прямостояння…». Вона стояла так рівно і впевнено, що на неї багатьом легко було спертися, до неї прихилитися.
Згасло земне життя, яке дало багато плоду. Блискучий літературознавець та есеїст, Михайлина Хомівна написала немислимо багато дослідницьких статей – кажу немислимо, бо як можна було встигнути стільки написати за життя, сповнене задухою цькувань, відчаєм втрат, роками вимушеного мовчання! А останніми роками вона писала всупереч хворобі й постійному болю. Вона виробила свій власний стиль – точно вивірений, ретельно огранений, дбайливо викоханий, – що його не сплутаєш з іншими. Щоб у цьому переконатися, досить перегорнути «Етюди про поетику Шевченка», «Зафіксоване й нетлінне» та двотомник «Мої обрії», який увібрав, за словами Михайлини Коцюбинської, «усе гідне, як на мене, уваги з мого майже півстолітнього наукового доробку».
Згасло земне життя, яке віддавна було й навіки залишиться окрасою українського духу. Її ім’ям пишалися книговидавці та редактори журналів, навчальні заклади, де вона читала свої лекції, та Національний університет «Києво-Могилянська академія», почесним доктором якого вона стала. Її ім’я прикрашає списки лауреатів Премії імені Василя Стуса, Національної премії імені Тараса Шевченка, Премії імені Олени Теліги, Літературної премії імені Олександра Білецького.
Спільнота Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу сьогодні прощається з його співзасновницею. Спільнота Українського католицького університету вдячно згадує скарб спілкування зі своїм другом і молиться за упокій її душі. А ще квилить серце тих багатьох, кого Михайлина Коцюбинська зігріла та захистила, з ким «пройшла безтрепетно по схрещених мечах»…
Мирослав Маринович,
президент Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу,
віце-ректор Українського католицького університету