(гумореска)

Ну переплутала педалі. Ну буває. Що ж тут такого. Вони ж поруч. Газ і тормоз. Ну потовкла трохи ребра, ногу. А голова, здається тепер навіть ліпше « варить ». Зате Вася, чоловік мій любий та дорогий, півтора року не міг ту машину продати, а після того зразу продав.
Ну переплутала букву одну. Всього одну буквочку не так написала, а такий скандал роздули, такий скандал. Ну помилилася. А з ким не буває. Замість корвалолу написала жінці курвалол. Та хто ж її заставляв уголос таке читати. А та курка всім розкудкудахталась. Хотіла мене на сміх підняти. Але ж вийшло навпаки. Видно, я правду написала. Люди ж не дурні, вони ж усе бачать. І знають, кому корвалол треба, а кому курвалол.
Ну переплутала голос спросоння по телефону. Ну з ким не буває. Ну назвала чоловіка не тим ім’ям. Ну і що. І з-за такої дурниці треба було двері виламувати і за серце хапатися. Ну повний ідіотизм. Зате тепер у нас нові броньовані двері і новий телефон замість розбитого.
Ну помилилася щось із рецептом. Щось наплутала. Не вдалася мені тоді випічка. Ну з ким не буває. Приперлася сусідка серіал дивитись. А я на кухні печу і в телевізор одним оком. Та ж мусіла її пригостити домашніми пиріжками. Вона ті пиріжки так прихвалювала, що відразу чотири з’їла, а ще чотири із собою взяла.
Тепер каже, що я їй пожаліла. Але то брехня. Я їй що в рот дивилась, чи ті пиріжки в писок силою запихала. Зате потім. Як вона бігати почала. Як кращі спринтери. Туди – сюди. В туалет і назад. В туалет і назад. І так два дні. Потім зі мною місяць не говорила. Зате знаєте який від того ефект був. Ого-го! Вона ж майже рік сиділа на дорогих дієтах, а результату нуль. А тут тобі маєш за якихось пару днів мінус п’ять кіло! Та вона мені ще дякувати повинна.!
Ну помилилася трохи з подарунком. Ну що поробиш. Із ким не буває. Я ж не спеціально. Ледве встигла на автобус у село до свекрухи. Прибігла, віддихалась. Бачу, автобус ще стоїть, не їде. Думаю, треба би щось старій купити. А тут поруч тапочки продають. Якраз те, що треба. Куплю свекрусі, хай носить і радується. Я гроші на стіл. Кажу, дайте мені швиденько якісь тапки, 38-ий розмір, бо автобус втікає. Лиш дивіться, щоби два лівих не було, бо мій Козлик колись так собі туфлі купив. Дали мені ще й задурно маленький пакетик, і я побігла.
Приїжджаю в село. Обцюлувала свекруху. Урочисто вручаю пакет із тапочками. Стара дивиться то на мене, то в пакет. А потім як бабахне тим пакетом об підлогу. – Ах ти ж, гадюко, не діждешся! Я у пакет. А там білі тапочки! Свекруха в нерви, а я в шоці.
Зате тепер у нас в хаті чистий спокій. Свекруха вже три місяці до нас ні ногою. Може й на краще. Вірте – не вірте. А таке буває!
2010