Присвячується всім закоханим у зоряне небо

Мирон Онішко вийшов зі свого аеромобіля, заблокував його і покрокував гравієвою доріжкою. Обабіч рівними рядами росли карликові смереки, акуратно підстрижені та доглянуті. Вдалині чувся шум водоспаду, повітря насичене вологою. Саме тому прохолода серпневого вечора примусила легко здригнутися Мирона в першу мить, коли він покинув кондиційовану машину. Хоча літо було ще у розпалі, тут на висоті майже кілометра прохолода давалася взнаки набагато раніше, ніж наприклад у Львові, всього за дві сотні кілометрів звідси.
Коли Мирону залишилося кілька кроків до брами, вона сама безшумно відчинилася. Чоловік увійшов у просторий двір на схилі гори. Вже вкотре щире захоплення примусило його губи розпливтися в усмішці. Це був чи не єдиний розкішний маєток, де не було абсолютно жодного інопланетного елементу. Всі інші якщо не кишіли всілякою екзотикою, то хоча б для підкреслення статусу власника мали в оздобленні кілька елементів. І виглядало воно все доволі непогано. Наприклад, карликові дерева із Арктура-8-А чи височенні, проте надзвичайно стрункі раяли (по суті гіпертрофовані аналоги туй) із Рігеля-13 досить непогано вписувалися в більшість садових експозицій. Із використанням рожевих та жовтогарячих квітів Лайнасу, що на Альтаїрі-5-Б, звичайні букети ставали на диво оригінальними. Та й не обмежувалося тільки цим – різноманіття рослинних і тваринних видів було таким широким, що лише потужні електронізовані лабораторії справлялися з їх класифікацією та системним вивченням. Ще б пак, стільки світів відкрито за останні двісті років!..
Та тут все було інакше. Власник – Назарій Фединко – скрупульозно відбирав кожну деталь двору, перевіряючи її земне походження. Дивний він трохи… Тим більше, що саме він відкрив із десяток населених планет та привіз на Землю тисячі цікавинок. Більшістю з них, звичайно, цікавилося лише вузьке коло вчених, але декотрі користувалися шаленим попитом. Власне цим Назар і заробляв. Свого часу дослідницьких кораблів, пристосованих для перевезення іншопланетних живих організмів, було не так багато. Тому уряд Сполученого Людства видав указ, яким дозволяв екіпажу корабля на власний розсуд розпоряджатися будь-якими видами привезених артефактів, якщо їх загальна кількість не перевищувала однієї десятої відсотка та якщо вченим залишалася необхідна для вивчення кількість екземплярів. Всі решта одиниці фактично ставали власністю команди.
На початку своєї кар’єри Назар привіз звідкись дещо особливе. Що саме, не знав, мабуть, ніхто, крім самого капітана та кількох військових. Головне, що більше ніхто з команди не звернув на це уваги. По прибутті йому вдалося обміняти це «щось» уряду на не надто потужний корабель. Тоді він набрав свою команду і став зі своїми людьми займатися звичайною комерцією. Тепер його експедиції вже не були дослідницькими, тому возити він міг те, що сам вважав за потрібне. Проблема полягала лише в кількості. Назар знову домовився з урядом, хоча цього разу на переговори пішло набагато більше часу. Умови – присутність на кораблі спеціально призначеної команди вчених. Головне їх завдання – слідкувати за нововідкритою планетою. Якщо не було чогось особливо цікавого, то вони просто записували з бортового самописця координати планети та оптимальний курс. Якщо ж траплялося щось особливе, то Назар був зобов’язаний взяти на борт визначену вченими кількість зразків. Також ці вчені встановлювали, чим капітан в праві торгувати, а що повинно потрапити в державну власність.
Так потроху недавній вчений став монополістом на багато цікавинок. Необхідними вони, звичайно, не були, тож на пересічного землянина він не орієнтувався. Зате довгі переговори з урядом дали свої результати у вигляді знайомих на пристойних посадах та, відповідно, з кругленькими сумами на рахунках. А такі люди завжди рвуться викинути гроші на щось екзотичне. Пізніше за його схемою стали працювати й інші. Тепер таких торговців було вже близько тисячі. Сам Назар, незважаючи на зароблені статки та рейтинг одного з найуспішніших підприємців століття, все ще регулярно літав у космос. Просто йому це було до вподоби. Від самого дитинства. На рідній планеті його бачили вкрай рідко, зокрема й тому, що мало хто знав, коли він тут буває. Мирон належав до числа тих, хто посвячувався у подібні таємниці.
Мирон звично обійшов штучну терасу стежкою знизу, аби скористатися можливістю зайвий раз глянути на Черемош. Тоді піднявся по вирізьблених у гірській породі сходах і вийшов на ґанок. Ці двері теж відчинилися самі і з будинку одразу затягло ароматом чогось свіжоспеченого. Він втягнув носом повітря і пройшов далі.
Стіни, викладені природним карпатським каменем, продовжувалися згори арковою стелею, теж з каменю. Світло давали біохемолюмінісцентні світильники, стилізовані під смолоскипи. Фермент у світильниках не найефективніший, зате земного походження. Запах гарячого тіста та варення примусили не надто порожній шлунок Мирона попросити наповнення. В цьому домі, згадав чоловік, завжди пахло печивом, кавою, вином та якимись квітами – тим, чого постійно бракує на кораблі. Звичайно, є ароматизатори, камери термічної обробки їжі, вакуумні упаковки, але... Кава, котра росла на полях пів року тому, смакує зовсім інакше, ніж та, що витягнута із запасу з терміном оновлення в чотири роки. А ще якщо заварити її не на рециркульованому дистиляті, а на свіжій водичці з Черемоша...
Оскільки Мирон бував в цьому домі, то зустрічати його не вийшли. Він і сам чудово знав, куди йти. Третій коридор наліво і сходами нагору. Далі – поросла плющем зсередини зала, яка була основою невисокої вежі. Ліфт доставив його на терасу за лічені секунди.
– А от і Мирон! – підвівся господар дому. – Вітаю!
Вони потисли один одному руки і разом підійшли до невеликого круглого стола. Навколо стола стояли три доволі зручних диванчики. На одному з них сиділа дружина Назара – Леся. На другому – їх спільний друг Іван зі своє дівчиною Ірою. Молодий, доволі перспективний підприємець, невиправний романтик і авантюрист. На останньому – Аня, вже майже рік як дружина Мирона.
– Привіт. – Вона встала, обійняла його і поцілувала в щоку.
– Привіт, кохана. – він глянув їй у вічі, посміхнувся і теж чмокнув у щічку.
Аня сіла, а Мирон обмінявся потиском рук із Іваном.
– Всі на місці, тож пропоную для початку по бокалу бастардо! – бадьоро заговорив Назар. – Нікому лікарі не забороняють?
– Та ну їхні заборони! – так само весело відповів Іван і підставив свій бокал.
– Спочатку дами.
Господар відкоркував пляшку зі спритністю студента і почав наливати.
– Яке ж смачне! – захоплено сказала Іра.
– Він сам його робить. – відповів на це її хлопець.
– Хіба що не вирощую. – посміхнувся Назар.
– Поки що. – додала його дружина.
Мирон запитально глянув на пару – він знав, чому той не вирощує виноград, і подібна репліка його дружини могла означати тільки...
– Я йду з флоту. – сказав Назар. – Набрид вже космос з його приколами.
Ніхто нічого не сказав, тож по паузі він продовжив сам:
– Хочу більше часу проводити з дружиною. Тим більше, що я скоро стану татком.
Само собою, Іра і Аня захоплено закричали і почали голосно вітати Лесю.
– Вітаю, старий! – відносно тихо сказав Мирон. – То от що за привід!

***
Виявилося, що саме цієї ночі починався літній зорепад. Аня з Мироном стояли обійнявшись біля поручня на краю вежі.
– Просто неземна краса!
Мирон згадав, як цю ж фразу колись сказав він у присутності Назара. Пам'ятав, що той відповів. Тоді він сприйняв це як сентиментально-ностальгічну балаканину. Тепер, всього після кільканадцяти польотів на населені планети інших систем, він повторив ці слова Ані абсолютно щиро. Саме цим висловом, по суті, пояснювався дивний потяг Назара. І саме після них молода випускниця – дипломований хімік-еколог Ганна Онішко – вирішила обрати кар'єру терраформіста.
– Повір, кохана, що у всьому Всесвіті немає нічого красивішого за Землю.